Лінія Маннергейма – занедбана пам’ятка

З-поміж усього російського населення лише порівняно невелика група ентузіастів пам’ятає, що на території Росії, у Петербурзькій області, на півдороги від Петербурга до Виборга, знаходиться одна з найвизначніших пам’яток військової історії ХХ століття – знаменита Лінія Маннергейма. А от у сусідній Фінляндії цю пам’ятку знають і шанують. Причина такого неоднозначного ставлення – різниця в оцінках подій, пов’язаних з цією оборонною спорудою.

 

Двічі ворог Радянського Cоюзу

 

6 грудня 1917 року Фінляндія проголосила незалежність від Росії. Одним із засновників нової демократичної Фінляндії став син зубожілого шведського графа, донедавна – генерал-майор царської армії, уславлений полководець Карл Густав Маннергейм.

 

За його військовий досвід і особисту хоробрість генерал (у подальшому – маршал) вже у січні 1918 року був призначений головнокомандуючим фінської армії, хоча армії як такої тоді ще не існувало. Незважаючи на це, Маннергейм одразу виправдав своє призначення: за допомогою терміново створених загонів самооборони („шюцкор”) роззброїв більшовицькі частини, що перебували на фінській території, а згодом, вже на чолі щойно створеного війська, розгромив загони фінської „червоної гвардії”, дії якої скеровувалися з Кремля. За це Маннергейм вже заслужив немилість більшовиків. І у справі побудови системи оборони від майбутнього нападу східного сусіда так само велика заслуга Маннергейма.

 

 

 

Агресори не будують оборони

 

Вже 1918 року почалося будівництво перших оборонних споруд, призначених для відбиття агресії потенційного противника (якого саме – ніхто не уточнював, але всі знали). Тодішня Фінляндія не була надто заможною державою, втім, уряд все ж виділив на це 300 тисяч марок. В умовах недостатнього фінансування і браку робочої сили роботи тривали з перервами у 1920 – 24 роках, потім поновилися і тривали з 1932-го до початку „Зимової війни”. Саме тоді, за сприяння Маннергейма, який 1931 року очолив Державну раду оборони країни, було створено найбільші, найкраще виготовлені та облаштовані укріплення. Тому лінія по праву носить його ім’я.

 

На початок „північної війни” лінія оборони складалася з кількох укріплених полос завдовжки 140 і глибиною до 90 кілометрів з бетонованими та дерево-земляними вогневими точками. Вона перетинала Карельський перешийок від Ладозького озера до Фінського заливу приблизно на півдороги між Петербургом та Вііпурі (Виборгом) і налічувала 150 кулеметних бункерів, 8 гарматних, 9 командних і 41 сховище для солдатів. Щоправда, деякі укріплення лишилися недобудованими, а 44 вогневі точки, збудовані ще у 20-і роки, застаріли, проте, ще являли певну небезпеку для ворога.

 

Лінію доповнювали близько 130 кілометрів протитанкових перешкод і 330 кілометрів дротяних загороджень, а також польові укріплення (окопи, траншеї), ділянки, штучно затоплені і перетворені на болота, а також мінні поля.

 

При цьому радянська пропаганда намагалася зображувати фінську сторону як агресора. Але ж хіба агресори вкладають усі сили в розбудову оборони, замість нарощувати наступальні озброєння? Наприклад, 1939 року у Фінляндії практично не було танків! Мало того: фінська армія, якби й надумала напасти на СРСР, через свої ж власні перешкоди не змогла б це зробити…

 

І ще одне: стверджували, ніби у побудові Лінії Маннергейму Фінляндія мала підтримку ледь чи не всіх країн Заходу. Насправді ж, навпаки: на це Маннергейм не отримав ані копійки з-за кордону. Розбудова здійснювалася виключно за кошти Фінської держави і силами одного-єдиного саперного батальйону.

 

Велика військова авантюра

 

Формальним приводом для війни з боку СРСР було те, що фінський кордон, мовляв, проходить надто близько до Ленінграду, а фіни ніяк не погоджувалися віддати шмат території у цьому місті добровільно.

 

Війна  почалася без оголошення. Просто 30 листопада 1939 року радянські війська перетнули фінський кордон і розпочали бойові дії. Згадаємо, пізніше радянська пропаганда такий самий вчинок фашистської Німеччини називала „віроломним”, але й сам радянський режим, як бачимо, такими методами не гребував.

 

 

Задля виправдання агресії в окупованому більшовиками прикордонному містечку Терійокі 2 грудня (тобто, вже після початку війни) було створено маріонетковий уряд на чолі з фінським комуністом Отто Куусіненом, який було проголошено справжнім проводом Фінської держави.. Ніби на його підтримку Радянська армія мала вдертися до Фінляндії, захопити Хельсінкі і, як сказав у своєму зверненні сам Куусінен, „підняти прапор перемоги на палаці президента Фінляндії”. Втім, цей „Терійокський уряд” настільки очевидно не мав підтримки серед фіннів, що про його існування ще до кінця війни забули навіть в СРСР, не кажучи вже про саму Фінляндію.

 

Військовий план вторгнення, як з’ясувалося пізніше, був хибний із самого початку. Він ґрунтувався на помилковому уявленні про слабкість фінської армії і її нездатність до тривалого опору. Тільки цим можна пояснити авантюрну ідею починати війну у північному регіоні на початку зими.

 

Вважалося, що бойові дії буде завершено протягом двох тижнів, поки на Карельському перешийку нема великих морозів і глибокого снігу. Тому не надали належного значення постачанню війська теплим одягом, лижами, гарячим харчуванням, пунктами обігріву тощо. Натомість фінни, які збиралися оборонятися довго і вперто, про все це подбали належним чином.

 

І, що дивовижно: сталінське військове керівництво навіть гадки не мало про існування Лінії Маннергейма! Були якісь „уривчасті агентурні дані” про існування якихось укріплень на Карельському перешийку, але про справжні масштаби цих укріплень ніхто навіть не здогадувався.

 

„Долина смерті”

 

До кінця грудня тривали безуспішні спроби подолати фінську оборону. Радянські танки, на які сталінське командування покладало головну надію, застрягали на загородженнях із величезних гранітних брил, їх підпалювали пляшками із запалювальною сумішшю, а піхоту викошували вогнем з кулеметів.

 

 

На лінії оборони є затишна улоговина, густо поросла брусницею. Її стара назва забута, тепер цю улоговину називають „долиною смерті”. Через неї проходив шлях на Вііпурі (Виборг), який було наказано обов’язково взяти до дня народження „вождя народів”. І людей погнали просто на чотири ряди гранітних протитанкових надолбів, за якими проходила багаторядна лінія оборони…

 

За п’ять днів тут полягли близько 1800 радянських солдатів. Ті, хто лишився живий, вночі відповзав назад, до своїх, а на ранок його знову гнали в атаку…

 

Кажуть, що четвертого дня фінський кулеметник, втомлений безперервним убивством, сказав своєму напарникові: „Росіяни – хоробрі хлопці, але ті, хто у них нагорі, мабуть, з глузду з’їхали!”. Той, кого фінн мав на увазі, так і лишився без подарунка до дня народження.

 

Усього до кінця грудня втрати Червоної Армії становили майже 70 тис. чоловік убитими. Скільки було радянських втрат за всю війну, достовірних даних нема. Сталінський режим добре приховував свої помилки. Найбільш вірогідною цифрою вважається близько 225 тисяч вбитих і поранених – вдесятеро більше, ніж у фіннів і більше як половина усіх радянських військ, що брали участь у нападі – 425 тисяч. Як сумно висловився один з радянських воєначальників, „ми захопили рівно стільки території, аби поховати там усіх наших загиблих”. 

 

Лише у середині лютого Червона армія, ціною величезних жертв, начебто спромоглася прорвати фінську оборону. Але, як з’ясувалося, це була лише перша лінія, за якою виявилася друга, третя...

 

На захист справедливості

 

Одним із наслідків радянської агресії у Фінляндії став міжнародний осуд. Офіційно уряд жодної країни світу не надав допомоги маленькій Фінляндії у боротьбі з набагато сильнішим противником. Але ж ніхто не заважав людям добровільно їхати на допомогу героїчній Фінляндії.

 

 

Добровольців із сусідніх Данії, Швеції та Норвегії набралося так багато, що з них утворили навіть окремий корпус. У списках загиблих з фінського боку трапляється чимало шведських прізвищ. Прибували добровольці і з інших країн, включаючи Великобританію та США. Всього їх налічувалося близько 11,5 тисяч – вагома підмога нечисленному фінському війську.

 

Опір тривав, але маленька Фінляндія, що не отримувала ззовні ніякої допомоги, крім добровольців, знесилювалася. Втім, і радянські війська були знекровлені, а людські жертви вже перевершували усі межі припустимого. 

 

13 березня 1940 року у Москві було підписано мирну угоду, за якою СРСР отримав частину фінської території. Тобто, вимоги, які офіційно висував Кремль до північно-західного сусіда, були начебто задоволені. Але заповітна мрія Сталіна про повалення конституційного ладу у Фінляндії і приєднання її до СРСР так і лишилася нездійсненною.

 

Зауважимо також: фактичний неуспіх СРСР у Зимовій війні суттєво вплинув на мілітаристські настрої у Німеччині. Фашистське керівництво набуло впевненості у небоєздатності Червоної армії і можливості „бліцкрігу”. 

 

Казки про фортифікацію

 

Героїчна оборона Лінії Маннергейма породила у Радянській армії найдикіші чутки: наприклад, про якісь неймовірні товщину стін і броні фінських ДОТів, про те, ніби фінські укріплення вкриті... шаром гуми, від якої відскакують радянські снаряди… Фантастичність цих оповідок не заважала їх широкому поширенню. А про ДОТи, які нібито могли пересуватися – це вже навіть не фантастика, а просто дитячі казки.

 

 

Невразливість фінських оборонних споруд полягала у майстерному використанні рельєфу місцевості. Вміло розташовані, вони були практично непомітні здалеку, аж поки солдати не опинялися у зоні впевненого вогню. Ця ж особливість заважала уразити ДОТи гарматними снарядами: здалеку просто неможливо було правильно оцінити відстань до них. А підійти ближче заважали штучні перепони та вогонь із сусідніх укріплень.

 

Та сама обставина значно ускладнює дії сучасних дослідників військової історії: навіть маючи позначення укріплення на карті, але без досвідченого провідника можна стояти поруч з об’єктом і не помітити його.

 

Пам’ятки і пам’ятники

 

Багато які оборонні споруди Лінії Маннергейма було знищено або під час радянського прориву на початку 1940 року, або потім, у 1940 – 1941 роках, коли ця територія відійшла до СРСР і знищення бастіонів відбувалося планомірно й цілеспрямовано.

 

Серед тих об’єктів, що залишилися, не всі споруди однаково пошкоджені. Від деяких, дійсно, лишилися тільки безформні купи бетонних уламків, перемішаних із землею. Але ж є і інші, що збереглися у досить доброму стані, незважаючи на повну відсутність догляду майже 70 років. Їхня збереженість – заслуга винятково фінських саперів – будівничих.

 

На території Лінії Маннергейма стоїть щонайменше чотири офіційних пам’ятники загиблим. Два з них – радянські і ще два – фінські.

 

Зазвичай, як зазначають архівні джерела, фінські солдати намагалися вивезти з поля бою тіла загиблих соратників. Та все ж інколи це не вдавалося. Так сталося у лютому 1940 року, коли Червона армія все ж прорвала фінську оборону у районі Сумма. Коли 1941 року фінські війська знову повернулися на цю територію, то виявили на полі бою залишки непохованих фінських солдатів.

 

 

Їх поховали у братній могилі і встановили пам’ятник з написом фінською, шведською та російською мовами: „Пам’яті похованих тут 204 невідомих фінських солдатів, загиблих у війну 1939 – 1940 років. Фінська держава”.

 

Не менш цікавий „Хрест Сумма”, встановлений вже у 1990-і роки. Він розташований на місці фінського бункера, повністю зруйнованого прямим влученням радянського снаряду великого калібру. Там загинуло 19 хлопців з містечка Калвола поблизу Тампере і двох сусідніх сіл. Наступного дня на цьому місці після відспівування було встановлено березовий хрест.

 

1941 року залишки загиблих і цей хрест було перевезено до Калвола. Загиблих поховано на місцевому кладовищі, а березовий хрест встановлено у спеціальній вітрині на стіні тамтешньої каплички. А на місці зруйнованого бункера височіє вже бетонний хрест зі списком загиблих.

 

Привиди старих бастіонів

 

Певна річ, місце загибелі такої кількості людей не може не бути оповите легендами. Наприклад, десь у 1960 – 1970-х роках серед радянських туристів у цих місцях виникла легенда про Білого Фінна.

 

Річ у тім, що вода у місцевих озерах та річках через болотистий ґрунт доволі темна і кольором нагадує чай. Легенда мовить, ніби під час Зимової війни фінський солдат сидів біля ріки і варив собі чай, коли червоноармієць вистрілив йому у спину. Солдат впав, чай із його казанка виллявся у річку, і вода у ній потемніла. А сам фінн, мовляв, і досить ходить болотами у білому маскувальному комбінезоні і шукає, хто це з ним вчинив таку прикрість.

 

 

Розповідають також, що біля дотів, яких було знищено разом із захисниками, вночі можна почути, як чоловічі голоси хором співають фінських пісень. Із уст в уста передається оповідка, ніби, вже у теперішні часи, „чорний” археолог, що розкопував залишки одного із ДОТів, почувши спів загиблих воїнів, серед ночі покинув свій намет, усі речі, і прожогом біг із десяток кілометрів до найближчого села.

 

Шкода, що насправді привидів не буває. Бодай би вони, за відсутності іншої охорони, оберігали місце свого останнього земного перебування він непроханих „гостей”. Адже тепер стіни, що колись бачили смерть і героїзм, мають сліди відвідин далеко не найкращими представниками людського роду – у вигляді „піратських” розкопок, спроб зламу та написів, що паплюжать пам’ять загиблих. Пам’ятні таблички, встановлені фіннами, частково пошкоджені.

 

Про пам’ять і мораль

 

Зауважимо, що більшість російських ентузіастів військової історії з повагою ставиться до пам’яті захисників Лінії Маннергейма. Спроби виправдати сталінських агресорів поодинокі і непереконливі. Це – яскраве свідчення того, що знання історії підвищує загальний рівень цивілізованості людини.

 

Але, на жаль, російська держава нічого не робить задля поліпшення історичної освіти власних громадян. Адже не тільки чогось схожого на музей, але навіть пристойного туристичного маршруту Лінією Маннергейма нема й досі, незважаючи на красу навколишньої природи. Лише поодинокі ентузіасти пропонують свої індивідуальні послуги в якості екскурсоводів. Постає питання, чому?

 

Без сумніву, головна причина – ідеологічна. Лінія Маннергейма – це не просто споруди, бетонні чи броньовані. Найміцнішою фортецею, яку так і не змогли подолати сталіністи, була мужність фінських вояків, їхня готовність захищати свободу і незалежність Батьківщини, її конституційний лад. Вочевидь, таке розуміння історичної цінності даної пам’ятки  – явно не на користь Радянського Союзу.

 

Мабуть, це і є головне пояснення, чому її існування здебільшого просто ігнорується. Натомість, невелика частина лінії Маннергейма, що залишилася на території Фінляндії, перетворена на музей під відкритим небом, де представлено не лише самі реконструйовані укріплення. а й зразки зброї захисників, умови їхнього побуту, історичні документи, особисті речі, надані ветеранами. Пам’ять захисників тут шанують. Натомість, пам’ять загиблих через авантюрну політику сталінського режиму, виходить, не варта уваги?