Художні кахлі XVIII ст. з Національного музею історії України

У Національному музеї історії України (НМІУ) зберігається досить цікава і представницька при дослідженні розвитку кахлярського мистецтва в Україні збірка пічних кахлів XIV–XIX cт. Значну її частину становлять кахлі XVIII ст. Серед цих кахлів є як оригінальні (т. зв. „голландські”, виготовлені західноєвропейськими і російськими майстрами), так і „народні” – їх наслідування роботи українських керамістів. „Голландські” (або „китайські”) кахлі з’явились в Україні у перших десятиліттях XVIII ст. Під час їх виготовлення малюнок (що нагадував китайську порцеляну) наносили фарбою на тло, вкрите білою емаллю – скляною глазур’ю на основі свинцю. 


Ранні „голландські” кахлі мають монохромні малюнки, виконані синьою кобальтовою фарбою по білому тлу. Більш пізні взірці кахлів набули яскравості і декоративності завдяки поліхромії: використанні у розписах різноколірних гончарних фарб. З подібних кахлів споруджувались опалювальні пристрої – груби досить примхливої форми: на фігурних арках, з кутовими колонками-балясинами, з зубчастим завершенням-„корункою”. На фасадній стінці таких „голландських” груб часто з лекальних кахлів викладалось центральне декоративне „дзеркало” – композиція овальної чи круглої форми. 


Композиція малюнків „голландських” кахлів побудована за стійкою схемою: центральне зображення (постать людини або група осіб, тварин чи пейзаж, квітка у вазоні) розташоване у картуші, обрамленому широкою декоративною рамкою з оздобленими кутами. Елементами такої рамки є типові для художнього стилю „бароко” та „рококо” квіти, бутони, „сітки”, ламані лінії, мушлі, завитки-волюти. Комплекти таких кахлів коштували недешево, їх замовляли за кордоном та ввозили в Україну представники української козацької старшини та взагалі суспільна „еліта”. Проте невдовзі українські майстри почали виготовляти аналоги дорогих „голландських” кахель, які, можливо, дещо поступались прототипам за якістю, проте були набагато дешевшими. Ця новація викликала справжній „бум” на спорудження у помешканнях пересічних українців мальовничих печей і груб, виготовлених з місцевих розписних різноколірними фарбами кахлів з типово українськими сюжетами зображень. 


Українськими наслідуваннями таких довізних взірців, певно, є більшість біло-синіх кахлів з колекції НІМУ. Одна з них декорована зображенням двох чоловічих постатей у картуші (біблійний сюжет?). Бородата літня людина у довгому вбранні обіймає молодого чоловіка у „барокових” шатах. Ця центральна композиція обрамлена широкою декоративною рамкою, яка складається з „картуша” (що нагадує геральдичний щит), прикрашеного „сітчастими” композиціями та листям „аканту”. По кутах кахлі виконані рослинні композиції, які є „зв’язуючими” для окремих кахлів і поєднують їх у єдиний „килимовий” декор, який вкривав усю поверхню груби. До Музею ця кахля надійшла у 1911 р. як дарунок від меценатки Варвари Ханенко. На нашу думку, ця кахля може походити з будинку першої половини XVIII cт. з села Покорщина під Козельцем, власницею якого була Віра Дараган – сестра останнього українського гетьмана Кирила Розумовського. Розкішна піч з „синіх” кахлів у помешканні Дараганів існувала ще на початку ХХ ст. – цим часом датуються її останні описи і фотографії. 


Іншу „синю” кахлю з зібрання НМІУ у 1926 р. археолог Сергій Гамченко виявив у Києві на вулиці Володимирській, 1–3 – на місці, де у XVIII ст. знаходився будинок київського генерал-губернатора. На ній зображено крокуючу людську постать у довгому вбранні, що нагадує одяг біблійних персонажів. Центральна фігура вписана до широкої декоративної рамки – фігурного „картуша”. Кути пластини кахлі декоровано „сітчастим” мотивом, характерним для вітчизняних та зарубіжних „голландських” кахлів першої половини XVIII ст. і за допомогою якого кожна з кахлів стилістично-єдиного пічного комплекту композиційно „поєднувалась” з 4-ма кахлями, що примикали до неї. 
                                  

Наступним кроком у розвитку виробництва „голландських” кахлів була поява поліхромних взірців. З 1740-х рр. в Україні сформувався тип багатоколірних кахель з малюнками, створеними за канонами народного мистецтва. До зразків київського керамічного виробництва, певно, належить поліхромна кахля XVIII ст., виявлена на території колишнього Пустинно-Микільського монастиря на Аскольдовій могилі. На ній зображено чоловічу постать, що крокує до величезної квітки („барокової” волошки чи гвоздики), за якою розташовано дерево – ялину. Контури малюнка виконано бузковою та брунатною фарбами, гілки ялини пофарбовані зеленим кольором. 
                                 

У порівнянні з українськими наслідуваннями, кахлі московського чи калузького виробництва мали більш складну композицію зображення і багатшу палітру: зелену, брунатну, жовту, бузкову, вишневу фарбу. Зокрема, кахлі „чернігівської роботи” простіші за конструкцією та технікою розписів – українські майстри, виготовляючи „модні” кахлі (які користувались попитом), застосовували старовинні народні прийоми, притаманні для попередніх століть.

Українські поліхромні кахлі вирізняються більш стриманою кольоровою палітрою та лаконічними композиціями малюнка, наближеного до народного живопису. Їх центральне зображення вміщено не у складний картуш, а у просту овальну чи ступінчасту рамку, прикрашену вгорі та унизу зображенням мушлі у стилі „рокайль”. Одна з таких кахель – з зображенням пейзажу з будівлями міста – надійшла до музейної колекції від його першого директора М. Біляшівського. Під час однієї зі своїх наукових експедицій до міста Келеберди Микола Федотович привіз до Київського художньо-промислового і наукового музею цілу розібрану піч, що складалась з 45-и кахлів. Крім прикрашеної „панорамою з містом”, до цього комплекту входили і кахлі з зображенням кораблів та пейзажів. Усі вони виконані на фоні з ясно-фіолетової „сіточки” жовтою, брунатною бузковою та зеленою фарбами. Центральні зображення кожної кахлі обмежені ступінчастою рамкою, у якій можна пізнати дуже спрощене зображення „голландського картуша”. Композиції, розміщені по краях кожної „лицевої пластини” кахлі, служать для з’єднання окремих кахлів у єдину „килимову” композицію.

У збірці НМІУ зберігається п’ять з 56-ти поліхромних кахель пічного комплекту першої половини XVIII ст. з чернігівського міста Козелець. Вже на початку ХХ ст., за свідченням мистецтвознавця Костя Шероцького, частина кахель з комплекту була втрачена; деякі кахлі з 1950-х рр. перебувають у зібранні київського Державного музею українського народного мистецтва. Історію цієї печі у 1918 р. виклав у одній зі своїх статей К. Щероцький. Свого часу на цю піч, що перебувала у будинку козелецького священика, звернули увагу київські дослідники Александрович і П. Лебединцев. У 1880-х рр. зображення кількох кахлів з козелецької печі прикрашало обкладинку часопису „Киевская старина”. Згідно з „Книгою вступу” Київського художньо-промислового і наукового музею, комплект кахель цієї печі між 1898 та 1914 рр. подарувала музею С.М. Звоннікова.

Розписи козелецьких кахлів вражають різноманіттям і жодного разу не повторюються. Це – козаки на конях, солдати в європейських мундирах XVIII ст., пейзажі; побутові, казкові та гротескні сценки. На 5-и кахлях з НМІУ зображено наступні сюжети: „Чоловік біля триярусної вежі”, „Чапля з жабою у дзьобі”, „Вовк, що тримає у пащі дитину, обернену донизу головою”, „Пейзаж з будинком та деревом”, „Людина, яку за руку хапає невеликий дракон”. Кахлі з Козельця розписано фарбами зеленого, брунатно-бузкового і чорного (для наведення контурів) кольорів. Їх центральні зображення оконтурені однотипними овальними рамками, які за вибагливістю значно поступаються розкішним „московським” та „голландським” прототипам. Угорі та унизу кожна рамка завершується „рокайльною” мушлею, а ліворуч та праворуч розміщені „половинчасті” „барокові” рослинні композиції, що з’єднують кожну з кахлів з розташованими поряд.
 

На сьогодні найкращі взірці зібрання кахлів НМІУ прикрашають його експозиційні зали. 


Олена Попельницька, провідний науковий співробітник Національного музею історії України, спеціально для «Музейного простору України»