Микола Ге. Великий митець наодинці з вічністю (1831 - 1894)

Автор: Володимир ПАНЧЕНКО, професор, доктор філологічних наук, віце-президент НАУКМА

«Это был удивительный, чистый, нежный, гениальный старик-ребенок, весь по края полный любовью ко всем и ко всему, как те дети, подобными которым надо быть, чтобы вступить в царство небесное». Л. Толстой (із листа І. Горбунову)

«Ге был гений» В. Стасов

Якби я був ченцем, то заснував би тут монастир. Для тих, хто в змозі це зробити, називаю адресу: Хутір Шевченка, Бахмацький район, Чернігівщина. За п’ять кілометрів — залізнична станція Плиски.

Тиша тут дихає відлюддям і Вічністю - це мій перший аргумент на користь монастиря. По-друге, 1876 - 1894 рр. на хуторі жив великий художник Микола Ге. Головні картини М.Ге написані на євангельські сюжети, а сам він багатьом сучасникам здавався схожим на апостола. Сюди, в гості до М. Ге, приїздили видатні люди - Микола Костомаров, Павло Третьяков, Лев Толстой, Ілля Рєпін, Михайло Врубель...

Професор Юрій Шевельов вважав, що ім’я М. Ге «безпідставно цілком приписане до мистецтва російського», адже він «був однією з центральних постатей українського мистецтва другої половини попереднього століття, якщо не просто центральною». До цього висновку Ю. Шевельова я ще повернуся. 

Пам’ятаю серпень 1990 р., коли Юрій Шевельов майже після півстолітньої перерви приїхав із США в Україну, у його тодішніх планах були й відвідини хутора М. Ге на Чернігівщині. І 82-літньому професору таки вдалося здійснити задумане! Уявляю, як це було непросто, адже... 

Хутір Миколи Ге надійно відгороджений від заїжджого люду класичним українським бездоріжжям. Дістатися до нього непросто — я в цьому переконався. Спершу намагався «штурмувати» хутір з Івангорода. «Ви їдьте отак проз ферму, а там далі між двома лісками», — радив літній івангородець. Я послухався. І тільки чудом машина не засіла між тими лісками. 

Був травень 2005-го; лісова дорога виблискувала калюжами. Ми з друзями якось таки пробилися до хутора. Вражені хутірським безлюддям, зайшли до крайньої хати, щоб довідатися, як потрапити до могили художника й місця, де стояв його будинок. Літня жінка махнула рукою десь на край хутора. Ми рушили в той бік, куди нам показали, й невдовзі зупинилися: асфальтівка закінчилася, ліворуч виднілася поруйнована колгоспна ферма, праворуч тяглися якісь чагарники, за якими не було видно хат. Попереду — поле й поле. Відчуття космосу. Або ж Зони, в яку пробирався Сталкер Андрія Тарковського. 

Свою одіссею ми почали з Івангороду, оскільки - як обіцяв енциклопедичний довідник «Чернігівщина», там на нас чекав народний музей М. Ге. Довідник, однак, видали ще 1990 року, я про це згадав, приїхавши в Івангород. Будинок культури, де раніше розміщувався музей, стояв пусткою. 

Експонати перенесли в сільраду — в одній з кімнат ми їх і побачили. Власне, побачили звалище битого скла, пошкоджені копії фотографій, документів, літографій. І серед цього румовиська — два чудесні погруддя М. Ге, скульптурна група «Толстой і Ге», меморіальний віденський стілець. Колись усе це збирали нащадки художника та ще один івангородський учитель, якого в живих давно немає. Сам же Івангород разом з іншими українськими селами переживає час великого запустіння. 

ОНУК ФРАНЦУЗА, СИН УКРАЇНКИ 

Історія роду Миколи Миколайовича Ге по батьківській лінії бере початок у Франції. 

Його прадід (очевидно, рятуючись від революції), емігрував у Росію. Поселився в Москві, завів фабрику. А далі на генеалогічному древі з’являється українська галузка: дід художника Осип Ге одружився на полтавській красуні Дарії Яківні Коростовцевій, дочці тамтешнього поміщика. Запам’ятаймо це ім’я: Дарія Яківна замінила Миколі матір, яка померла під час холери, коли синові було всього три місяці. У дівоцтві мати мала прізвище Садовська, й М. Ге в домашніх суперечках гаряче доводив, що вона була не польського кореня, а українського. Крім Миколи, сиротами залишилися також два його старші брати Осип і Григорій. 

Микола Миколайович Ге народився у Воронежі 15 лютого (ст .ст.) 1831 р. Батько його служив офіцером у російській армії, й — о парадокси долі! — 1814 р. брав участь у взятті Парижа. Одружившись удруге, переїхав із родиною до Києва. А згодом купив маєток у селі Попелюхи Могилівського повіту, де й пройшло дитинство Миколки. «Край здесь восхитительный», — писав згодом М. Ге в листі до нареченої. 

Згадуючи дитинство, чи не найніжніші слова він адресував своїй «няні Наташі». Вона та ще бабуся Дарка — то було світло перших років його життя. 

КИЇВСЬКІ СТУДІЇ 

Навчатися десятирічного Миколу Ге привезли до Києва. 

На початку 1840-х рр. Київ закінчувався біля Золотих воріт. Червоний корпус університету ще тільки будували; «новое строение» зводилося на пустирі. Життя зосереджувалося переважно на Печерську. Тут, на розі Лютеранської та Левашовської, й стояло приміщення тієї самої першої Київської гімназії, в якій М. Ге мав здобувати ази науки. 

З особливим захопленням згадував майбутній художник М.Костомарова: «он заставил чуть не весь город полюбить русскую историю. Когда он забегал в класс, все замирало, как в церкви». Завдяки М. Костомарову М. Ге дізнався про існування старовини — й її поезія полонила його. 


Портрет М.Костомарова, Львівський художній музей

Тоді ж пізнав світло книг, передусім Діккенса й Вальтера Скотта. Він і сам світився чимось особливим. Недарма ж учитель малювання Федір Олексійович Беляєв пізніше скаже колишньому своєму учневі: «Я знал, что ты будешь художником, — я тебе не говорил этого, я боялся тебя соблазнить. Нет больше горя, как быть художником». 

Липки, де стояла перша Київська гімназія, — аристократичний район Києва; тут можна було зустріти сильних світу сього. У церкву навідувався київський генерал-губернатор Бібіков. А в гімназії одного разу з’явився сам імператор Микола I. М. Ге запам’ятав великий перстень на пальці царя й зелений військовий мундир, протертий на ліктях так, що було видно підкладку («подтканье»). 

Мине зовсім небагато часу, а монархи Європи втратять спокій. Революційний 1848 рік змінить обличчя Старого Світу. А ось для Миколи I «момент істини» настане аж після поразки Росії в Кримській війні. Дехто з істориків (Натан Ейдельман) навіть допускав: ганьба кримської поразки була такою великою, що цар відійшов у кращий світ добровільно. 

ЛИСТИ ЗАКОХАНОГО 

1847 р. М. Ге вступив до Київського університету. 

У старому довіднику «Київ», що вийшов 1930 року за редакцією Ф. Ернста, я знайшов згадку про будинок філософа Ореста Новицького (вул. Толстого, 21), в якому 1847 — 1848 рр. мешкав студент-математик Микола Ге. На стінах, пише Ф. Ернст, він «малював карикатури на тодішніх чиновників». 

А вже невдовзі М. Ге залишив Київ і переїхав до «північної Пальміри», до брата Осипа, який навчався на математичному факультеті Петербурзького університету. 

Утім, провидіння веліло Миколі зробити ще один крутий поворот. Він переступив поріг Академії мистецтв! Якби це сталося на рік раніше, то міг би застати в її стінах Тараса Шевченка, земляка, який тепер відбував за Уралом свою солдатчину. 

Зате в Академії був Карл Брюллов, учитель Т. Шевченка й кумир М. Ге. Ще навчаючись у Києві, Микола розпитував у хранителя університетського музею про картину Великого Карла «Останній день Помпеї». Тепер міг побачити її на власні очі. 

Тут же, в академії, М. Ге зустрів Пармена Забілу (чи Забелло: 1830-1917), з яким навчався в гімназії, й страшенно зрадів, мовби передчуваючи, що завдяки Пармену з’явиться в його житті щось нове, незвідане. 

Так, М. Ге закохався. 

Річ у тім, що в селі Монастирище Ніжинського повіту Чернігівської губернії в батьківському маєтку жила Ганна Петрівна Забіла (1832 — 1891), сестра Пармена, з якою він листувався. Якось Пармен показав кілька її листів своєму другові, й той теж почав писати в Монастирище. Заочне знайомство, зрештою, закінчиться одруженням. 

Листи закоханого Миколи Ге збереглися. Деякі з них відправлялися з Попелюх, куди М. Ге приїздив до батька, інші приходили з Петербурга. 

Грудня 1854 р. 23-річний М. Ге писав із Попелюх про свої заняття живописом, про зближення з батьком, про наміри їхати в Рим. Лютого 1856 р. дорогою до Петербурга заїхав у Монастирище, й саме там Микола й Ганна сказали одне одному головні слова. 

Приїхавши в Петербург, щасливий М. Ге подумки сповідався перед майбутньою дружиною: «Потушу свечку, лягу, и настанет для меня лучшее препровождение времени. Буду вспоминать, когда я у Вас был, особенно 28 февраля. Благодарю Бога, что я художник. Так ясно вижу Вас в это время, что то же ощущение я испытываю, прерываемое неприятным чувством, что все-таки я один теперь здесь». 

Миколі Ге — 25. Надворі 1856 рік, епоха Миколи I скінчилася. Росія живе надіями на реформи. 

Знаючи подальшу долю М. Ге, важливо пам’ятати про початки його внутрішньої бунтівливості, вічної боротьби із самим собою, болісні моральні пошуки. Ще в Києві, виходячи з атестатом зі стін гімназії, він збагнув, що внутрішня свобода — це те, чим поступатися не можна: «Я лично выходил из гимназии, ...сознавая всю несправедливость угнетения моей личности, и потому считал себя обязанным никогда и никого не угнетать». 

Жовтня 1856 р. Микола Миколайович і Ганна Петрівна повінчалися в церкві села Монастирище. 

ПОШУКИ СЕБЕ 

Невдовзі подружжя Ге на цілих десять років поїде за кордон: за картину «Аендорська чарівниця викликає тінь Самуїла» М. Ге отримав велику золоту медаль і право поїздки пенсіонером академії до Італії. 

Маршрут подружжя обрало такий, щоб побачити, роздивитися Європу. У «гарібальдівську» Італію — через Саксонську Швейцарію, Мюнхен, Париж(!), Рим, Фраскатті, Флоренцію, Ліворно — ось адреси молодого подружжя. 


Carrara

В Італії народилися обидва сини М. Ге — Микола й Петро. 

Художник пише пейзажі, працює над сюжетами з історії Давнього Риму, спілкується з російськими художниками, які живуть в Італії. Улітку 1861 року М. Ге, їдучи до родичів на Україну, відкрив для себе Галичину. 

У Львові познайомився з Богданом Дідицьким, редактором газети «Слово». «Здесь в Галиции очень сильна партия русинов, - зі здивуванням писав дружині. - ...Вчера я пошел искать русинскую партию, у них я и ночевал сегодня. Пошел в униатскую церковь, первый раз был и был поражен, что за столько веков так много осталось малорусского и в народе, и в обрядах. ...Я прослушал целую обедню и совершенно, как в Малороссии, бабы бормочут, мужчины в голос читают молитвы и вздыхают, даже типы малорусские». 

Йому було цікаво пересвідчитися, що Галичина й Малоросія — дві половинки одного цілого. 

Час його великих творчих успіхів ще не прийшов. Послідовник К. Брюллова, М. Ге довго не міг відшукати себе самого. Імпульсивний і самокритичний, він починав картини — й кидав, часом упадаючи в зневіру. 

І ось — «Таємна вечеря», над якою працював два роки. Вересня 1863 р. художник привіз картину на виставку в Імператорській академії — і з цього моменту, власне, й починається його мистецька слава. 


Таємна вечеря

«Таємна вечеря» викликала зливу відгуків і дискусій. 

«Разве это Христос? — обурювався Федір Достоєвський, —... это обыкновенная ссора весьма обыкновенных людей. ...Тут все фальшивое». 

Художнику дорікали за те, що євангельський сюжет він приніс у жертву «матеріалізму й нігілізму», теоріям найновіших тлумачень християнства. При цьому називалося ім’я Е. Ренана, автора «Життя Ісуса»: мовляв, М. Ге ілюстрував не так Євангеліє, як книгу Е. Ренана.

Річ у тім, що сцену таємної вечері художник зобразив у реалістичному ключі, розгорнувши перед очима глядачів велику драму розриву в колі недавніх однодумців. Учителя покидає один з учнів, Іуда. 

Невелика вбога кімната, залита мороком, але в центрі пронизана вогненним світлом постать Іуди, який збирається піти. Рис його обличчя не видно. 

Присутні на вечері апостоли — Петро, Іоанн, Андрій — приголомшені, їхні вражені погляди спрямовані на Іуду. Тільки Христос, який напівлежить на канапі, підперши голову, дивиться кудись додолу. Він мовби відсутній, оскільки цілком занурений у скорботний роздум. Зовнішній спокій тільки підкреслює глибину страждань його духу. 

Смислове протистояння Христос — Іуда в М. Ге далеке від традиційного. Іуда в нього — не нікчемний зрадник, який банально продався за 30 срібляників. «В измене Иуды он понял не побуждение низкой алчности, но грустную развязку несогласий между творцом нового учения и его последователем, не могшим отречься от древнего иудейства», — писав історик мистецтва Андрій Сомов. Схоже трактування образу Іуди як «загадкової особистості» дав і М. Салтиков-Щедрін. 

Йшлося, отже, не так про відступництво, як про ідейне зіткнення, розрив. 

У 1891 році М. Ге ще раз звернеться до образу Іуди (картина «Іуда. Совість»). 

І знову - порушення канону й загадковість: самотня, згорблена постать, наполовину залита холодним місячним сяйвом. Попереду — морок. Іуда, розтерзаний муками совісті! 



«Они привыкли видеть в Иуде предателя. Я же хотел в нем увидеть человека, — коментував згодом свій задум художник. — Это заблудившийся человек, не злой, но глубоко несчастный, как несчастны миллионы минутно заблудившихся и делающих массу зла, а потом или целую жизнь мучающихся своими поступками, или же лишающих себя жизни, как это сделал Иуда». 

Усі ждали, що скаже про «Таємну вечерю» імператор. Олександр II розпорядився купити картину для музею академії, сплативши за неї десять тисяч рублів сріблом. М. Ге удостоїли звання професора... 

Коли в Ліворно Микола Миколайович працював над картиною, Ганна Петрівна позувала йому — її риси легко впізнати в обличчі... апостола Іоанна!

НА ХУТІР! 

1875 року Микола Ге прийняв рішення, яке різко розвернуло його подальше життя. Він купив хутір біля станції Плиски в Чернігівській губернії, збудував дім, і невдовзі разом із родиною залишив Петербург. 

13 літ минуло після тріумфу «Таємної вечері». Половину з них М. Ге прожив в Італії. В очах сучасників за ним почала закріплюватися репутація художника однієї картини. 

Виставлені в Петербурзі полотна «Вісники відродження» (1867 р.) та «Христос у Гетсиманському саду» (1869 р.) успіху не мали. Серія портретів не могла перевершити слави «Таємної вечері». М. Ге шукав для себе нової точки для прикладання мистецьких сил. 

Травня 1870 р. він повернувся в Росію. Петербурзька квартира художника стала салоном, в якому щочетверга збиралися літератори, художники, люди від науки. Багато хто із них «пройшов» через майстерню господаря: портрети І. Тургенєва, М. Салтикова-Щедріна, М. Некрасова, М. Костомарова — важлива частина живописної спадщини М. Ге. 

Нове захоплення М. Ге — історична тема, інтерес до якої підігрівала дружба з Миколою Івановичем Костомаровим. 


Петро I допитує царевича Олексія Петровича в Петергофі, 1871 р. 

1872 року в Росії мали відзначити 200-ліття від дня народження Петра I. 

Про значення петровських реформ й особистість імператора багато говорилося й писалося. Микола Ге пише велике полотно «Петро I допитує царевича Олексія Петровича в Петергофі» (1871 р.). «Я питал симпатии к Петру, но затем, изучив многие документы, увидел, что симпатии не может быть, — зізнавався згодом художник. — Я взвинчивал в себе симпатии к Петру, говорил, что у него общественные интересы были выше чувства отца, и это оправдывало жестокость его, но убивало идеал». 

Зрештою, автор картини залишив право на суд самим глядачам. Олексій з обличчям мерця, він не має сили витримати важкий погляд батька-царя, але напружена тиша свідчить, що психологічний двобій між батьком і приреченим, хоч усе ще причаєним, сином триває... 

М. Ге знову змусив цінителів мистецтва схилитися перед силою його мистецького таланту.

Проте вже наступні роботи художника — «Катерина біля домовини імператриці Єлизавети» та «О.С. Пушкін у Михайлівському» — викликали розчарування критиків. Та й сам Микола Миколайович відчув себе внутрішньо на роздоріжжі. 

Ось тоді якраз він і відмовився від професорської посади, подавшись із родиною в Чернігівську губернію. «Я ушел в деревню. Я думал, что жизнь там дешевле, проще, я буду хозяйничать и этим жить, а искусство будет свободно», — пояснював М. Ге своє рішення в листі до П. Третьякова. 

Літо 1876 р. минуло в клопотах з облаштуванням будинку. 

Збереглася фотографія, на якій добре видно одноповерховий дерев’яний дім Ге, частину господарських будівель. 

У будинку, який аж до 1884 р. стояв критий соломою, художник облаштував простору майстерню. Але тепер він був ще й власником 350 десятин, великої пасіки й саду, завідував маєтком І. Білозерського «Гирявка» біля Борзни. 

Нагадували про себе борги. Тисячу карбованців Микола Миколайович був винен Третьякову, ще шість тисяч — петербурзьким знайомим і чернігівським родичам. Суми неабиякі. Від матеріальної скрути рятували портрети. За п’ять років (1878 — 1883 рр.) М. Ге написав їх аж 20. Серед замовників були відомі люди: М.А. та П.І. Терещенки, київський лікар Ф.Ф. Мерінг, Я.В. Тарновський... 


Портрет Л.Толстого


Портрет М.Ярошенка


Портрет Софії Толстої

Останній український гетьман Павло Скоропадський згадував, що художник Ге був частим гостем його діда Івана Михайловича в Тростянці. 

Мешкаючи в якомусь із гостьових флігелів, він « переписал всю нашу семью». На замовлення Стародубської земської управи Микола Ге написав портрет Петра Івановича Скоропадського, батька майбутнього гетьмана.

А ось і зовсім сенсаційна річ: виявляється, Ге писав і самого Павла, от тільки до гетьманства тому ще залишалося цілих 40 років! Поки що ж він, семирічний, разом із братиком Михайлом, позуючи художнику, горнувся до своєї матері Марії Андріївни. Походила вона з відомого роду Миклашевських, які в селі Волокитине на Чернігівщині мали родовий маєток. Також М. Ге написав портрети Андрія Михайловича Миклашевського, його доньки графині Олександри Андріївни Олсуф’євої та її дітей... 

Про всі ці роботи М. Ге мистецтвознавці тепер пишуть коротко й печально: місцезнаходження невідоме. 

Те ж саме — з портретами Терещенків, які до 1941 р. зберігалися в Київському музеї російського мистецтва, княгині Щербатової з доньками та графа К.П. Клейнміхеля з сином... 

На щастя, частина робіт раннього періоду життя на хуторі вціліла. 

У Вінницькому художньому музеї, наприклад, можна побачити портрет Ф.Ф. Мерінга, в Ермітажі — портрет княгині О.П. Волконської. А в журналі «Аполлон» (1913 р., №10) мені зустрілася рідкісна репродукція портрета Катерини Забіли, невістки художника й, водночас, племінниці його дружини. Молода жінка стоїть «з малим дитяточком своїм» на руках. І стільки в її постаті грації, щастя, любові... Портрет також не зберігся, а був то один із шедеврів М. Ге, не інакше. 

Між художником і дружиною його молодшого сина Петра був якийсь особливий духовний зв’язок. Я читав листи М. Ге до «милой Кати» — і весь час відчував ніжність його слів. У них палахкоче натхнення й благословляюча сила Пігмаліона: «Вы молоды, прекрасны, только начинаете жизнь. Не заглушайте в себе то, что Вам Бог вложил в душу. ...Пусть ... великая идея всего истинного, прекрасного, доброго пройдет в мельчайшие подробности Вашей жизни и осветит ее божественным светом...» 

Принагідно додам, що рідна сестра Каті Надія Забіла — дружина Михайла Врубеля, відома співачка. Вони теж були гостями дивного мистецького «шато» біля станції Плиски... 

Смерть художника на 63-му році життя була несподіваною для багатьох. Його поховали на хуторі Іванівському (нині село Шевченково), в українській землі, йому близькій і дорогій.

Джерело: Газета«День» №90, субота, 3 червня 2006 

Фотографії - Вікіпедія