Короленко Володимир Галактіонович (1853-1921)

Володимир Галактіонович Короленко – визначний письменник, публіцист, гуманіст. Його ім’я шанує як батьківська українська земля, так російська, в літературі якої він став класиком.

Його творча доля схожа до біографій Ми¬коли Костомарова та Миколи Гоголя, які в ХІХ ст. були визнаними геніями на історичній та літературній нивах. Усі троє все життя пам’ятали своє українське походження, визнавали себе українцями, вирізнялись своїм українством у власних доробках, своєму мисленні, діях, ставленні до розвитку суспільства та подій, що у ньому відбувались. Праці цих Великих Українців створювались у переважній більшості російською мовою, яка була не лише мовою державною, але й мовою спілкування тодішньої інтелігенції. Мову рідного народу ці три українські російськомовні культурні «богатирі» пам’ятали, захищали та поважали. Життєві дороги двох Микол та Володимира завжди повертали до України. Можливо саме тут вони отримували натхнення, енергетичне підживлення та можливість сповна реалізувати даний їм талант. 

Володимир Короленко в цьому плані мав особливу стежину, яка не тільки розпочалась в Україні, йдучи через Житомир, Рівне та завершилась на рідній землі серед українського народу в Полтаві. Як згадував Володимир Галактіонович, на все життя, він запам’ятав українську народну пісню: 


«Бурлак робить, заробляє,
А хазяїн п’є, гуляє,
Гей! Гей! Яром за товаром,
Та горами за волами…
Тяжко жити з ворогами»

ЇЇ співав українець, учитель російської словесності Рів¬нен¬ської чоловічої гімназії Веніамін Васильович Авдієв, котрий прищепив майбутньому письменнику любов до російського слова та літератури, в якій він зайняв одне з провідних місць. Україно-польське походження, російська державна атмосфера змушували юного Володимира вести пошук означення не стільки етнічної приналежності, а територіальності власної вітчизни. «И если впоследствии я уже сознательно нашел свою родину, – писав Короленко, – то это была уже не Польша, не Украина, не Волынь, не Великороссия, а великая область русской мысли и русской литературы». 


За визнанням письменника, Шевченка він «научился понимать и любить лучше и глубже, когда впоследствии подошел к нему с идеями, вынесенными из литературы «москалей». Віддавши усього себе московській літературі, творячи її, в своїх творах, він повертався в Україну, де окрім українців жили євреї, поляки, росіяни, права яких він захищав у своїх літературних та публіцистичних працях. Так само, проживаючи на теренах Росії, переконаний правдошукач та захисник гнаних, Короленко в пресі підтримував голодаючих російських селян, «розоряемых кустарей», переслідуваних сектантів, удмуртів, звинувачених в ритуальному вбивстві. Він високо цінував релігійні переконання, культурні особливості різних народів. Яскраво це ви¬явилось у захисті самобутності українських галичан від переслідування їх російською владою. «Невже наше православ’я, – писав Володимир Галактіонович, – може бути під¬три¬мане лише тиском. А російська мова, на¬ша багата і прекрасна література, – невже во¬ни потребують придушення іншої, спорідненої мови і спорідненої культури, що відіграли таку роль у віковічній боротьбі галичан за своє слов’янське обличчя?».

Вільнодумство Короленка ще у двадцятитрирічному віці спричинило до виключення його з Петровської сільськогосподарської академії. Пізніше він відбуває перше заслання, яке переростає в друге і третє, що склало майже ціле десятиліття. Далі проживає в Мос¬кві та Петербурзі і все ж таки повертається на Україну, де творить до останніх днів життя. Майже тридцятирічна розлука з Україною не перервала духовний зв’язок письменника із землею, де закопана була його пуповина. Українська тема, події в Україні – основа сюжету багатьох тогочасних літературних творів письменника. Це: «Без язика», «Сліпий музика», «Сон Макара», «У поганому товаристві» та ін. Саме останній твір, відомий більше як «Діти підземелля», є згадкою про місто, в якому він жив та навчався з 1866 - 1871рр. Про це оповідання в одному зі своїх листів Короленко писав: «Багато які риси взяті з натури, і, між іншим, саме місце дії описано зовсім точно з міста, де мені доводилось за¬кінчувати курс». В образі судді у цьому творі можна розпізнати риси, що властиві були характерові його батька, який працював суддею, а в 1868 році помер і похований на рівненському кладовищі Грабник. До речі, Галактіон Короленко вів свій родовід від Миргородського полковника, і переїзд письмен¬ника до Полтави у 1900 році був справжнім поверненням на батьківщину своїх предків. 


Два десятиріччя, прожитих у Полтаві в щирому українському середовищі, ще сильніше наблизили його до минулого та сучасного Ук¬раїни. У 1901 році Короленко надсилає до жур¬налу «Русское Богатство» нові біографічні матеріали про Тараса Шевченка, у зв’язку з сорокаріччям з дня смерті поета, якого зав¬жди шанував. Увагу юного Володимира до творчості Кобзаря звернув все той же ви¬кладач рівненської гімназії Веніамін Авдієв, який прищепив йому також любов до творів Некрасова, Тургєнєва, Добролюбова. Ще у 1880 році, перебуваючи у Вишнєволоцькій політичній тюрмі, за фіктивним обвинуваченням у спробі втекти із заслання із В’ятської губернії, він бере участь у проведенні вечора пам’яті Шевченка, організованого ув’язненими. 1894 року Короленко обраний до складу організаційного комітету по відзначенню 33-х роковин з дня смерті Шевченка в Петербурзі. Зацікавлення Шевченком, повага до його творчості, закладені у Рівненській гімназії, супроводжували Володимира Галактіоновича усе життя. Так як і Шевченко, Короленко все життя чесно, об’єктивно показував різноманітні сторінки життя українського та інших народів. Володимир Галактіонович особисто вчився у Кобзаря, захоплювався його талантом, перекладаючи твори намагався зрозу¬мі¬ти Тарасову творчість. «Я пишу не критичну статтю і не літературну розвідку, – вказував письменник, – а тільки намагаюсь відновити враження, яке молодь мого покоління дістала з свого тодішнього (правда неповного) зна¬йомства з найпоширенішими творами Шевченка. Чи правильно передаю його? Думаю, правильно. Це були любов і захоплення». У 1914 році, перебуваючи у Франції, він надсилає в Україну телеграму з нагоди 100-річчя з дня народження Шевченка: «Просимо передати наше сердечне привітання всім, хто шанує пам’ять великого українського поета». 


Короленко завжди виступав на захист української мови, визнавав її самобутність. В одному з листів 1902 року він відзначив: «Факт полягає в тому, що малоруська мова не є тільки особливою говіркою (як вологодське, або ярославське наріччя), а самостійне відгалуження старого слов’янського пня» [4, 9]. Короленко, живучи в Полтаві, познайомився з Михайлом Коцюбинським, подружився з Панасом Мирним, листувався із Гнатом Хот¬кевичем. Володимир Галактіонович високо цінував вклад Котляревського у становлення української літературної мови, наголошуючи що «… він зробив цю м’яку, виразну, сильну, багату мову мовою літературною і українське слово… з його легкої руки зазвучало так голосно, що звуки його розійшлись по всій Росії. Ним згодом співав свої пісні кобзар Шевченко». 


Короленко відкрито засуджував шовіністичну політику царського уряду від події 1903 року, коли на відкритті пам’ятника Котлярев¬ському в Полтаві було заборонено виголошувати промови українською мовою «… до дальших проявів того ж вандалізму, – підкреслює Володимир Галактіонович, – який виявився у наступні роки у вигляді закриття освітніх закладів, газет і журналів українською мовою та оголошенні «мазепинством» найзаконніших елементарно-культурних прагнень укра¬їн¬ців». 


Івана Мазепу в тогочасній Росії аксіоматично іменували зрадником. І Гоголь, і Костомаров, а також Короленко не заперечували загальноприйнятому стандарту. Усе ж таки усі троє мали особливе ставлення, яке відрізнялось від інших російських інтелігентів, до «хитрого малоросійського гетьмана Івана Степановича Мазепи» – людини, яка, за словами Короленка, очолювала національно-українську партію. Також усі три Майстри у своїх творах підкреслювали устремління українців до свободи та власної державності. «Эта земля получившая после названия Украины, простирающаяся на север не далее 50° широты, – вказує Микола Гоголь, – более ровна нежели гориста... Будь хотя с одной стороны естественная граница из гор или моря – и народ поселившийся здесь, удержал политическое бытие свое, составил бы отдельное государство». «Україна, або інакше Малоросія, – писав Короленко, – лежала на межі диких полів, що відокремлювали Росію і Польщу від татарського Криму і Туреччини. Це становище буфера між чотирма державами виробило особливий національний характер українця – волелюбний і войовничий, а також особливу політику, яка кидала Україну навперемінно під опіку то одного то іншого з сусідів, що ворогували між собою». Микола Костомаров додає до свободолюбивої характеристики українця (якого називає южноросом) й ті риси, що жили в ньому з княжих часів. «Этот дух терпимости, отсутствие национального высокомерия, перешел впоследствии в характер казачества и остался в народе до сих пор». Як справжній українець Короленко вирізнявся розумінням чужого болю та горя, не тільки співчував йому, але й засобами слова намагався допомогти. Ніколи Володимир Галактіонович не ставив вище якусь націю, а навпаки стояв на захисті «малих» народів Російської імперії. У 1916 році він заявив: «Я считаю то, что претерпевают евреи в России и Румынии, позором для своего отечества, и для меня это вопрос не еврейский, а русский». 


За своєю суттю Короленко був завжди демократом, захищав ображених і скривджених, цьому сприяло й українсько-польське походження письменника, ментальність закладена генетично. Ще Костомаров наголошував: «Если южнорусский народ дальше от польского, чем от великорусского по составу языка, то зато ближе к нему по народным свойствам и основам народного характера». Увібравши в сoбі найкраще від своїх предків, віддаючи себе російській літературі, що стала для нього рідною, Володимир Галактіонович Короленко все життя відстоював ідеали справедливості, людяності та любові. Живучи в час руйнації Російської імперії, він ви¬словлював власні думки стосовно майбутнього України та Росії. «Я не вважаю себе політиком. В які конкретні форми виллються майбутні відносини Росії і України, чи буде це фе¬дерація чи автономія, чи для цього доведеться придумувати ще який-небудь новий термін, – я не знаю. Але щоб це не було, – поворот до минулого неможливий, і в основу повинна лягти у всякому разі свобода національної культури». Короленко прийняв Центральну Раду як законну владу України, про зміну наступної влади він напише: «Стався переворот – прийшла «гетьманщина». Письменник був противником Денікіна, при якому «... українську мову оголосили «галицькою» або просто «собачою». «Денікінців я вже бачив. Не думаю, що врангелівці багато чим від них відрізняються...». Майбутнє Ро¬сії він вбачав «... у вигляді свого роду феде¬рації, на зразок американських штатів». 


У грудні 1921 року, сумуючи з приводу сме¬рті письменника, газета «Вісті» назвала його «Великим людинолюбцем», людиною майбутнього, людиною того часу, коли щезне між¬класова борня, щезне насильство...». Червоний терор покликаний реалізувати теорію класової боротьби, був засуджений Короленком у його епістолярній спадщині, зокрема в полеміці з більшовицькими вождями. Усе своє життя він був противником знущання над особистістю, поборником вільного розвитку всіх народів.

У 2008 році в багатьох містах України та Росії святкуватимуть 155-річний ювілей від дня народження письменника. У приміщені, де сьогодні знаходиться Рівненський обласний краєзнавчий музей, в період, коли тут розміщувалась чоловіча гімназія, її найвідомішим учнем став випускник 1871 року, який закінчив цей навчальний заклад із срібною медаллю. Це і був Володимир Короленко. Тут зростав і формувався світогляд майбутнього генія, ці стіни пам’ятають його голос.

Нещодавно в Полтаві, на подвір’ї літера¬тур¬но-меморіального музею Володимира Короленка, урочисто відкрито пам’ятник видатному письменнику, публіцистові та правозахиснику. Таким чином ще раз було вшановано його пам’ять. У наш час, творче надбання Володимира Галактіоновича потребує також подальшого вивчення та аналізу.

Короленко був людиною свого часу, який він, проте, випереджав, завжди відстоюючи загальнолюдські цінності, вбачаючи в свободі особистості свободу народів та усього людства. Для України ім’я її сина завжди буде записане золотими літерами на скрижалях вітчизняної історії. Подібно до Гоголя та Костомарова, Короленко завжди йменуватиметься Великим Українцем. Як писав сучасник письменника Г. Коваленко: «Безпідставні всі нарікання й жалі, чому він не був українським письменником? І з другого боку, – пам’ять і честь, і славу його зневажать ті, що хотітимуть використати його славетне ім’я для боротьби з українською культурою. У мирі і добрій згоді він з поступовим українством жив і почив, і земля українська прийняла його прах. Нехай же ніхто не наважиться руйнувати і плямити той мир і згоду довіку». 



Олександр Булига, директор Рівненського обласного краєзнавчого музею, спеціально для "Музейного простору України"