Лисаневич Борис Миколайович (1905-1985)

На перший погляд між Україною та далеким, майже невідомим пересічному українцю, Непалом немає нічого спільного. Але екзотична країна з найвищими гірськими вершинами світу, можливо ще б довго була закрита для європейців, якби не наш земляк, одесит Борис Лисаневич. Історія життя цієї людини, яку журнал «Лайф» в 1959 році назвав другою пам`яткою Непалу після Евересту, може дати матеріал для багатьох фільмів та книг.

З кадетів у танцівники

Борис Лисаневич народився в Одесі 4 жовтня 1905 року на 4-й станції Великого Фонтану в родовій садибі, подарованій прапрадідові за штурм фортеці Хаджібей ще градоначальником Йосифом-Хосе Дерібасом. Його батько, Микола Олександрович, був досить відомим конезаводчиком. Своє буремне життя, Борис вважав прямим наслідком Жовтневої революції. Якщо б не ця подія, мабуть, він, за сімейною традицією, став би офіцером російського флоту, а потім вирощував в широких одеських степах, російських рисаків, на племінному заводі в містечку Лисаневичка. 

У дев`ять років його відправили в одеське кадетське училище. Але всі плани безхмарного майбутнього перекреслила революція. Батько Бориса, розуміючи небезпечність ситуації, відправляє тринадцятилітнього хлопця з польським загоном пробиратися на північ у Польщу. Коли, через сім тижнів проведених в сідлі, загін прибув в Варшаву, стало відомо, що Одесу звільнили від більшовиків. Тому Борис повертається додому. Але невдовзі там знову наступили хаос та стрілянина. Одеса була по черзі під контролем то білогвардійців, то червоних, то махновців. Одного разу Борис потрапив під обстріл і був поранений у ногу. 

Вихор революційних подій приніс сім`ї Лисаневичів багато нещасть. Корабель на якому служив один з Борисових братів, Михайло, наскочив на міну. Офіцери, яких на березі чекав більшовицький суд, відповідно до традиції російського військового флоту, вирішили затонути разом з своїм судном.

Ледь живим після хвороб повернувся з полону Борисів батько. Саме в той момент дійшла звістка про смертний вирок для самого старшого з братів –Георгія. Будучи морським офіцером, він брав участь у декількох антибільшовицьких заколотах. Після відходу англійського флоту з Архангельська він був схоплений червоними. Тільки популярність серед матросів врятувала його від смерті, але не від трьох років тюрми. 

Після кінцевої перемоги більшовиків, Борис залишався в небезпеці, оскільки був кадетом імператорської армії. Сталося так, що родичка Лисаневичів, була хореографом в одеському оперному театрі. Вона допомогла Борису отримати посвідчення артиста балету, а потім вступити в балетне училище. Спочатку Борис недолюблював балет, вважаючи його видовиськом для жінок, але поступово захопився ним. Так випадково він розпочав блискучу кар`єру, що відкрила йому світ. 

Початок 20-х років відзначався небувалим голодом в Одесі. Борисові ледве вдавалось прогодувати себе та батьків. Люди тисячами вмирали на вулицях. Потім Борис згадував, що трупи людей в місті навіть не пахли - вони настільки висихали від голоду, що там не залишалося чому гнити. Балетна трупа часто виїздила на гастролі в села, отримуючи за виступи продукти. Молодий та красивий Борис завжди був у центрі уваги, особливо серед прекрасної половини. Мабуть про свої романи він міг би написати не одну книгу…

Щаслива випадковість дозволила Лисаневичу отримати можливість виїхати за кордон. Після пожежі в Одеському оперному театрі, його відправляють в Берлін для замовлення необхідного устаткування, звідки він вже на Батьківщину не повертається…

Чужа земля

Борис їде до Парижа, куди раніше вже втік один з його братів – Олександр. Після приїзду в Париж, Борис, з притаманною йому енергією, занурюється в круговерть артистичного життя.

Завершивши ангажемент в театрі Альгамбра, об`їжджає з турне всю Німеччину. Потім підписує контракт з Романтичним російським театром. Хоча бути артистом балету було престижно, але матеріально досить не вигідно. В пошуках заробітку він навіть працює три місяці на автомобільному заводі Рено.

Врешті-решт, Борис вирушає до самого Дягілєва, з властивою йому відчайдушністю та напористістю. Треба сказати, що завдяки генієві Сергія Дягілєва, балет на початку ХХ століття, став одним із стрижнів європейської художньої культури, тому в нього виступали тільки зірки світового рівня. Але за підтримці свого знайомого балетмейстера Георгія Баланчіна Борис потрапляє до трупи.

Розпочинається божевільне й стрімке театральне життя. Щоденні репетиції, постійні гастролі, богемне життя і каторжний труд! Лисаневич знайомиться з художниками А. Матіссом та А. Дереном, композитором І. Стравінським, майстром пера – Ж. Кокто, великим танцівником – і свідомим українцем – Сергієм Лифарем і багатьма іншими видатними людьми того часу. 

Три тижні в Італії, три тижні в Лондоні, потім Париж, декілька місяців в Монте-Карло – таким був напружений графік виступів. З 1925 року і до смерті Дягілєва в 1929 році, Борис об`їхав з гастролями практично всю Європу й Америку, виступаючи приблизно в двадцяти п`яти виставах. Але енергії Лисаневича вистачало на все. Він одночасно опановує й мистецтво хореографа та задумує різні проекти. Наприклад, гастролюючи в Монте-Карло, він організував одне з «підприємств», про яке ще довго згадували його колеги. Борис дуже полюбляв ікру, не маючи грошей на просте задоволення своєї потреби, він організував торгівлю цим продуктом. Невдовзі, за підтримки друзів, Лисаневич забезпечував ікрою майже всю Рив’єру. По закінченні гастролей, заробивши деякий капітал, Борис запрошує друзів на вечірку. Вечір закінчився разом з усіма заробленими грошима в казино… І в цьому був весь Лисаневич! Душа компанії та улюбленець жінок, невтомний фантазер та відчайдушний авантюрист! Він так же легко ставився і до грошей, і до своїх невдач. 

Зі смертю Дягілєва закінчилася ціла епоха. На деякий час трупа була розформована. Залишившись на мілині, Борис несподівано стає… фотографом. Але вже через три місяці він організовує власну антрепризу, набирає артистів з різних емігрантських груп і знову танцює. Чотири місяці в опері Монте-Карло, потім Південна Америка. Йому пропонують вигідний контракт, по якому він мав танцювати шість місяців в Європі в знаменитому театрі Колон і стільки ж в Буенос-Айресі. 

У кишені лежить аргентинська віза, квиток на пароплав до Буенос-Айреса, де продовжаться гастролі. Лисаневич заходить до ресторану в Монте-Карло попрощатися з друзями з трупи Шаляпіна, знайомиться з солісткою балету Кірою Щербачовою (Ivanovsky), рве квиток і залишається… Невдовзі Кіра стає його дружиною. Управляючому трупи шаляпінської опери, Борисові Романову, якраз був потрібен хороший танцівник, тому все склалося якнайкращим чином.

У двадцять сім років Лисаневич добився повного визнання в балеті. Мало кому з танцівників доводилося виступати разом з такими майстрами, як С. Лифар, Л. Масін, Нінет де Валуа, Г. Баланчін та багатьма іншими.

Обрії Азії

Одного разу, коли вони з Кірою виступали в Парижі, Борис отримав запрошення на гастролі по країнах Азії.
– Чом би й ні? – відповів він.
На той момент він ще не знав, що так розпочинається нова сторінка його життя, цілком і повністю пов`язана з далекою і таємничою Азією… 

Вони з Кірою швидко досягли успіху в Бомбеї і в наступні три роки об`їхали з гастролями Індію, Китай, Яву, Бірму, Цейлон і т.д. Театральний успіх в цих країнах відкрив перед Борисом нові горизонти. Виступи не забирали в нього багато часу і давали хорошу можливість познайомитись як з культурою країн Азії, так і з її найцікавішими представниками.

Безперечно, найбільшого успіху вони досягли в Шанхаї. Тому замість двох місяців вони залишались там цілий рік. Там Борис з Кірою завели безліч друзів. Полюбляв Лисаневич проводити вечори в готелі «Paramount», де збиралися вершки шанхайського суспільства, там він познайомився з деякими впливовими іноземцями, а місцевий оркестр взагалі складався з російських і українських емігрантів.

Збираючись, в черговий раз, поїхати з Калькутти в Європу, Борис зрозумів, що йому, людині без громадянства й рідного дому, немає сенсу повертатись туди, де почнуться ті ж самі проблеми з отриманням віз, через які він повинен був залишити, наприклад, Лондон декілька років тому назад.

У той же час, перебування в Індії давало йому можливість отримати колись британський паспорт. У результаті, він сказав Кірі, що передумав повертатись і поїздка в Європу відміняється. Він згадав розмови з друзями в Калькутті про можливість заснування вишуканого клубу для європейської та індійської еліти. У Калькутті в той час, було більше клубів для іноземців, ніж у будь-якому іншому місті в регіоні. Але жодного змішаного – для європейців та індійців.

Борис мав дивовижну здатність будити в людях ентузіазм і запалив своїх впливових друзів цією ідеєю. Було вирішено дати назву - «Клуб-300». Раз Калькутта – друге місто в Британській імперії, а в Лондоні є знаменитий «Клуб-400», за числом членів, то, відповідно, калькуттський буде ще ексклюзивніший «Клуб-300». До того ж передбачалося, що клуб матиме не тільки змішаний євроазіатський склад, але й працюватиме цілодобово, що було серйозною інновацією для міста, де більшість подібних закладів зачинялися о другій годині дня.

Лисаневич почав терміново підшукувати приміщення під клуб. Він знайшов ідеальне для задуму Клубу місце - нежилий палац з мармуру, який називали «Божевіллям Філіпа» - унікальне місце як з точки зору імпозантності, так і історії. Палац був побудований одним з трьох знаменитих «будівничих Калькутти», про якого ходили легенди. В 70-ті роки ХІХ століття в Калькутту приїхали троє молодих вірменів. Без копійки в кишені, але самовпевнені та честолюбні хлопці заклалися: хто з них, розбагатівши, побудує найбільш імпозантний будинок. Як не дивно, всі троє справді з часом розбагатіли. Один з них – Філіп, все життя відрізнявся екстравагантними вчинками. Наприклад, він сконструював паровий автомобіль у формі велетенського лебедя і розважався, катаючись з ревом по місту. Навіть почалися масові хвилювання, бо лебідь гудів, випускав пару і ніс золоті яйця, тому за ним бігала велетенська юрба. Сьогодні цей чудо-автомобіль перебуває в бомбейському музеї.

Історія будівництва палацу романтична. Філіп кохав гарну жінку, для якої він його і побудував. Але перед весіллям наречена втекла з якимись солдатом. Багато років і своїх статків витратив Філіп на пошук цієї жінки, але безрезультатно. Врешті-решт, він сховався в своєму палаці, який почали називати «Божевілля», за екстравагантні дії господаря. Наприклад, він поселив в дванадцяти кімнатах дівчат різних національностей. Раз на тиждень він влаштовував вечірки, на яких до зали вносили на великих срібних підносах цих дівчат в якості приправи.Кінець кінцем, Філіп збанкрутував і помер у божевільні.

Лисаневич взяв ув оренду цей будинок і через дванадцять днів мав відкрити його для відвідувачів. Треба знати характер індусів, які ніколи не поспішають, щоб зрозуміти всю грандіозність і неможливість цього задуму. Менш ніж за два тижні Борис планував перетворити занедбаний велетенський будинок у фешенебельний заклад. Зробити ремонт, перестелити паркет, впорядкувати кухню, найняти працівників тощо.

Але Борису вдалося здійснити неймовірне. Роботи велись буквально до останньої хвилини. Об одинадцятій вечора чекали гостей, а ще о шостій, в залах докладали паркет та встановлювали меблі! Можна собі тільки уявляти яким дивом йому це вдалося, але рівно об одинадцятій Борис вітав гостей на вході. 

З самого початку роботи, «Клуб-300» користувався великою популярністю, до того ж – це був перший приватний клуб куди допускалися жінки. Дружня атмосфера та комфорт підкоряли найвибагливішого члена клубу. Велика кількість титулованої знаті вабила сюди як європейську, так і індійську еліту, постійними гостями стали індійські принци та члени британської королівської родини, дипломати різних країн та підприємці, офіцери та відомі мандрівники.

Це був період коли Борис зав`язав дружні стосунки з багатьма магараджами Індії і взагалі з впливовими людьми. Багато хто звертався до нього за консультаціями, по допомогу чи просто за дружньою порадою. Він володів мистецтвом спілкування, незрозумілий магнетизм притягував до нього дуже різних людей. І більшість відвідувачів уважали його радше другом, аніж секретарем клубу. Навіть через багато років по тому, ім`я Бориса Лисаневича слугувало найкращою рекомендацією для багатьох, хто приїздив у Калькутту.

Серед дуже різноманітних Борисових зацікавлень було одне, для реалізації якого важко було б знайти кращі умови. Це – полювання, яким він був захопився ще в дитинстві. В десять років батько подарував йому рушницю, яку хлопець страшенно цінував. У Індії він зміг реалізувати потяг до первісних почуттів азарту і небезпеки повною мірою. У 1939 році йому вдалося вперше вполювати тигра-людоїда. А до 1958 року він вполював шістдесят вісім тигрів. І це був не найбільший результат. Деякі з магараджів, в своїй жадобі крові, стріляли впродовж життя сотні тварин. Мабуть тому, зараз їх можна зустріти здебільшого в зоопарках…

Лисаневичу також належить дуже рідкісна здобич - білий леопард. Іноді з полювань він привозив і живих звірів. Одного разу він привіз шестиметрового пітона, який прижився в клубі і став справжнім сенсаційним його членом. Найбільш популярним та всіма любимим у клубі став леопард Пус-Пус, якого Борис знайшов в чотирьохмісячному віці і приручив. Зазвичай його тримали на налигачі, але іноді він відривався і провокував справжню паніку серед клієнтів, хоча був абсолютно безпечним.

З початком Другої світової війни Калькутта дуже змінилась. Розгоралася битва за домінування в Азії. Місто наводнили американські солдати. Найбільш видатними відвідувачами клубу стали пілоти ескадрильї «Літаючих тигрів». Мабуть завдяки відчайдушному характерові, Борис був особливо популярною особистістю серед молодих пілотів. Уже після війни деякі американські знайомі Лисаневича, розповідали, що той неодноразово висилав власні гроші вдовам своїх приятелів пілотів, які не повернулися на бази.

Лисаневич часто їздив на полювання з пілотами в Ассам та Куч Біхар. Будучи ключовою фігурою в клубі, де спілкувались офіцери та дипломати, він звичайно отримував масу інформації про перебіг подій. Тому всі військові розвідки підозрювали його у роботі на конкурентів. Індійці та американці вважали його російським шпигуном, росіяни - американським. На ці закиди він тільки посміхався…

Одного разу він отримав ноту від індійських властей, які направили до нього «дивних» біженців з Росії. Зустрівши співвітчизників, Борис був шокований. Перед ним стояли два десятки «снігових людей» - одягнуті в овечі шкури, з велетенськими бородами й довгим волоссям, вони виглядали справді «дикими» людьми. Ця дивна історія могла б лягти в основу не одного пригодницького кінофільму. То була група старовірів, яка потрапила в Індію з Алтаю. Ще за часів цариці Катерини ІІ вони, розірвавши з офіційною православною церквою, втекли в безлюдні простори південного Сибіру. Доклавши великих зусиль, їм вдалося освоїти засушливі землі і перетворити свої поселення в квітучі оазиси біля китайського кордону. Поселення зберігали свою автономність до середини ХХ століття, що викликало велику неприязнь у радянської влади. Врешті-решт, після Другої світової війни радянська влада захопила поселення. В той час як чоловіки вели партизанську боротьбу, більшовики знищили їхніх жінок та дітей. Дізнавшись про це поселенці вирішили пробиватись у бік Китаю. На деякий час втікачі знайшли притулок у Китаї. Але лихоліття переслідували їх разом з армією китайських комуністів. В 1949 році їм довелося втікати далі.

Які тільки пригоди не підготувала їм доля. То в якості ескорту американського консульства вони спробували потрапити до Тибету, то приєднувалися до різних загонів, що боролися з китайськими комуністами. Перетнули страшну пустелю Гобі, пройшли засніжені високогір’я Тибету, долаючи численні перешкоди на шляху. 

Цілих чотири роки вони з боями продиралися через безлюдні та дикі території Монголії, Сицзяна та Тибету. На початку шляху їх загін налічував сто п`ятнадцять чоловік, а до Індії дійшло двадцять три… Хіба міг Лисаневич відмовити в допомозі людям, що пройшли нескореними такий складний та героїчний шлях? У Калькутті він підтримував їх протягом дев`яти місяців, а потім допоміг виїхати до США. 

Після закінчення війни Борис з Кірою відвідують США. Стосунки між ними давно охололи, врешті-решт Кіра залишилася в Америці, де відкрила балетну школу. В 1949 році Борис удруге одружився з молодою чарівною данкою Інгер Пфейфер.

Жага пригод та почуття гумору ніколи не зраджували нашого земляка. В 1947 році Борис організував «Першу наукову експедицію з вивченню зірок у Голівуді». Крім нього до складу ввійшли троє індійських магараджів. Можна собі уявити який переполох влаштували заможні й симпатичні гості зі Сходу, в багатій на екстравагантні постаті «фабриці зірок», якщо Калькуттою ще не один рік ходили анекдоти про цю поїздку. За три місяці «експедиція» витратила понад сімдесят тисяч доларів, основна частину витрат припадала стаття «Букети»…

Країна снігів та тисяч богів

Особливо близькі стосунки в період життя в Калькутті у Лисаневича склалися з магараджею Куч Біхара та непальським генералом Махабіром Рана. Саме через останнього Борис познайомився з королем Непалу - Трибгуваном і взяв участь в політичному перевороті. В результаті в Непалі було відновлено стару монархію династії Шах.

Річ у тім, що молодий Трибгуван був королем тільки формально. Прем`єр-міністр із сім`ї Рана фактично керував країною вже понад сотню років, а король був полоненим у «золотій клітці».

Довготривала підготовка до перевороту все-таки дала свої результати в 1950 році. Партія, що її фінансував Махабір, перемогла в східній частині Непалу. Масові заворушення прокотилися й іншими територіями, зокрема тераями – на півдні країни. Король Трибгуван, під приводом виїзду на полювання, втік з сім`єю до посольства Індії, а потім до Делі.

Війська, що підтримували короля пішли в наступ на уряд. У результаті, прем`єр-міністр згодився на повернення короля з Індії, за умови, що в уряд увійдуть міністри від обох сторін порівну. Трибгуван з тріумфом повернувся в Катманду, а через шість місяців спромігся змістити прем`єр-міністра з посади, що означало закінчення панування династії Рана. Лисаневич доклав чимало зусиль для допомоги королю, використовуючи свої контакти в Індії, зокрема знайомство з прем`єр-міністром Індії Джавахарлалом Неру.

Борис Лисаневич уперше потрапив у Непал в 1951 році на весілля сина короля Трибхувана, куди його доставили на особистому літаку короля. Дивовижні красоти долини Катманду відразу зачарували невтомного шукача пригод та нових обріїв. Залишаючись століттями ізольованим королівством, Непал зберіг свою самобутню і розвинену культуру, в якій гармонійно уживалися індуїзм та буддизм, височезні вершини Гімалаїв та розмірене життя гостинних місцевих жителів. Лисаневич згадував, що в першу ж ніч в Катманду, він зустрів на вулиці живого леопарда! Хоч це й був рідкісний випадок, але підприємливий українсько-російський емігрант відразу відчув величезний туристичний потенціал країни, в якій на кожному кроці можна зустріти прекрасні пам`ятки давнини й витончену архітектуру, чудову природу та незмінний уклад середньовічних міст, що зберегли загадковість Азії Кіплінга. Хоч в Непалі й не знали, що таке телефон чи центральне водопостачання, але це була не примітивна країна, а «заповідне» королівство з своєрідною вишуканою культурою.

Навесні 1955 року Борис отримав прохання від туристичної фірми «Томас Кук і сини» домовитися з непальською владою про відкриття віз для трьох груп туристів знаменитого круїзу на «Каронії». Після довгих вмовлянь та енергійного лобіювання, Борисові вдалось переконати короля в необхідності видачі віз цим першим туристам в Непалі. Для місцевих жителів така кількість «білих містерів» одразу – була не меншою екзотикою аніж, загублене в часі королівство, для іноземців. Відразу після прибуття, туристи ринулися в місцеві крамнички, скуповуючи все на своєму шляху. Король був так шокований споживацьким ентузіазмом туристів, що в той же день наказав в подальшому видавати візи всім охочим відразу по прибутті. Цим привілеєм може скористатись кожен охочий і сьогодні.

Коли в 1954 році Борис заснував «Royal Hotel» - перший в Непалі заклад європейського зразка, він навіть не уявляв з якими труднощами доведеться зіткнутися. Все доводилося починати з нуля. Місцеві мешканці навіть не чули про ножі та виделки, ванну та гаряче водопостачання і т.п. Складнощі виникали з самого несподіваного боку, як от несумісність каст: прибиральники не хотіли займатися постелями, інші, не могли дозволити собі прибирання кімнат, кухарі не спілкувалися з «низовими» робітниками і т.п. Довелось навчити працівників мити руки та носити черевики. Побудувати хлібопекарню з російською піччю, навчити непальців вирощувати моркву, буряк та полуницю. Борис вувів у меню такі фірмові блюда як український борщ та котлети по-київські, які зараз можна зустріти в багатьох ресторанах Катманду.

Багато років поспіль Борис був містком між іноземцями та гімалайським світом. Завдяки його запальній вдачі готель «Royal» став центром туристичного та світського життя. Там можна було зустріти кого завгодно - короля Іспанії Хуана Карлоса та Дж. Неру, Агату Крісті та Франсуазу Саган, Климента Ворошилова та космонавтку Валентину Терешкову. І для кожного Борис знаходив час, ставав радником, а то і близьким другом.

Катманду – своєрідна альпіністська столиця світу, а місцем початку більшості з експедицій, на багато років став бар “Yak and Yeti” готелю “Royal”. Борис, часто зазнаючи збитків, підтримував всіх, захоплених романтикою висоти. Перші підкорювачі Евересту Е. Гіларі та Н. Тенцинг – започаткували колекцію Бориса – каміння з усіх найвищих вершин Непалу. 

Одним з випробувань для Лисаневича став візит в Непал британської королеви Єлизавети ІІ. Король Махендра хотів продемонструвати британській королівській родині велич своїх парадів та легендарні лови тигрів. Звичайно ж, Борису відводилася головна роль в підготовці прийому. Наведений нижче опис підготовки до полювання не може й на відсоток передати всю грандіозність проведених робіт. Королівські лови відбувалась в самому серці джунглів – тераях. Не враховуючи малярії й інших захворювань, джунглі славилися усілякими отруйними тваринами – зміями, скорпіонами тощо. Тому територію табору площею в 1,6 квадратний кілометр, за допомогою бульдозерів звільнили від верхньої частини ґрунту, а потім місцеві жителі з корзинами збирали всіх скорпіонів, жуків і все інше, що могло бути небезпечним. Потім на обеззаражену площину поклали підготовлений ґрунт, який пожежні машини з Катманду поливали багато днів, щоб виростити зелену траву. В центрі табору спорудили макет Евересту з каміння та поставили наметові палаци.

Більше того – табір був забезпечений гарячою водою, каналізацією та змивними туалетами. Бо Борис не раз чув анекдотичну історію, що сталася під час візиту короля Георга V в Індію. В палаці тамтешнього магараджі був туалет, в якому забули забезпечити подачу води в бак на даху. Щоб «врятувати лице», на даху поставили слугу з відром, а в стелі просвердлили отвір, щоб він міг спостерігати. Як тільки Їх Величності смикали за зливний шнур, слуга виливав воду в зливну трубу. Потім «пів Індії» сміялося з цієї історії. 

В таборі ж непальського монарха пробурили свердловину, а на вогнищах цілодобово підігрівали воду для вельможних гостей! З цілою армією персоналу, Борис відповідав за харчування гостей. Наприклад, свіжу ікру доставляли сюди літаками з Каспійського моря, для чого була організована ціла естафета лайнерів.

Перед від`їздом королева заявила, що проведені дні в Непалі були одними з найкращих в її житті. А Борис отримав на згадку фотографію королівської пари з власноручним автографом, Єлизавета ІІ назвала його своїм найкращим російсько-британським підданим.

Його запалу вистачало на все. Не задовольняючись позицією стороннього спостерігача, Борис організовував власні екстремальні експедиції. Таким був автопробіг з Англії в Непал – чи не єдиний в своєму роді на той час. На трьох лендроверах Борис з товаришами за три місяці перетнули Європу, через Турцію потрапили в Іран, звідти в Пакистан та Індію. Більшість шляху довелось долати по бездоріжжю, але повернення в Непал стало справжнім тріумфом. Він навіть хотів влаштувати круїз на автофургонах, але фінансові втрати в іншому грандіозному проекті кіноекспедиції в Ассам з Л. Томасом, зупинили цей масштабний задум.

Вражений особистістю Бориса, кіноактор Ж.-П. Бельмондо, знімається в фільмі з ним - «Людина з Гонконгу». Щоправда, Борис там виступив під псевдонімом «професор Пржевальський». Інгрід Бергман дарує йому устаткування для ферми – ще одного Борисового експерименту . Президент Світового банку Р. Мак-Намара надає Лисаневичу надзвичайно вигідний кредит для будівництва п`ятизіркового готелю «Yak and Yeti». Зрештою, внаслідок інтриг партнера по бізнесу, а може, і завдяки власній неконтрольованій щедрості, Лисаневич розоряється. Помирає легендарний одесит 20 жовтня 1985 року, але й досі Бориса згадують в Непалі сотні людей. Його поховано на цвинтарі британського посольства в Катманду.

«Що Ви цінуєте по-справжньому», – запитав одного разу Бориса автор його біографії «Тигр на сніданок» Мішель Піссель? Борис відповів: «Усе це – просто гра. Є тільки одна річ в світі, що має справжнє значення. Її суть у тому, скільки людей ви можете зробити щасливими»…

Олексій Полегкий, спеціально для "Музейного простору Ураїни"

Світлини Бориса Лисаневича на тлі готелю Royal, Лисаневича з дочкою, Лисаневича з Індірою Ганді та королем і королевою Непалу та Лисаневича з дружиною (у порядку появи в статті) взято з газети Nepali Times, №286, 17-23 лютого 2006 року.

Фото площі Дурбар у Катманду з видом на тильну частину готелю Royal та тієї ж площі Дурбар з видом на місце, де містився ресторан "Борис" зроблено автором, Олексієм Полегким.