Кримський Агатангел Юхимович (1871–1942)

Текст з книги: 100 найвідоміших українців / Бедрик-Білан Х., Безносик А., Гнатюк М. та ін.; Заг. ред. д. філос. наук, канд. іст. наук , Павленка. – К.: Орфей, 2005. – С. 363–367.

Серед учених початку ХХ ст. надзвичайно яскравою особистiстю є сходознавець i славiст Агатангел Кримський. Людина феноменальної пам’ятi, глибоких знань i тонкої iнтуїцiї, на запитання “якими мовами володiєте?” він зазвичай жартома відповідав, що легше перелiчити тi, котрими не володiє (за найскромнішими оцінками, він знав понад п’ятдесят мов). Кримський стояв бiля витокiв української сходознавчої школи, практично знищеної в роки сталiнських репресiй. Напружену працю вченого, педагога й адмiнiстратора вiн поєднував iз лiтературною творчiстю, бувши самобутнім поетом і прозаїком.

Агатангел Кримський народився 3 сiчня 1871 р. в Новограді-Волинському в родинi переселенцiв тюркського походження з Криму. Його батько викладав у мiсцевiй гiмназiї iсторiю i географiю. Незабаром пiсля народження Агатангела родина переїхала до Звенигородки на пiвднi Київської губернiї (нинi – Черкащина), де хлопчик опинився в атмосферi української глибинки, яка на все життя стала йому рiдною.

Пiсля закiнчення Острозької прогiмназiї його влаштували до Другої київської гiмназiї, з якої вiн перейшов у Колегiю Павла Галагана, де провчився чотири роки, й у 1889-му закiнчив її на вiдмiнно. Цей приватний навчальний заклад, заснований вiдомим українським меценатом Г.Галаганом у пам’ять про померлого в юнi роки сина, був гiмназiєю-пансiоном iз прекрасною бiблiотекою, природничо-науковим музеєм i навiть власною лiкарнею.

На вiдмiну вiд державних гiмназiй, у колегiї викладали й українознавчi дисциплiни. В рiзнi роки там працювало багато неординарних особистостей: видатний фiлолог П.Житецький, знаменитий росiйський поет, лiтературний критик i перекладач I.Анненський, майбутнi академiки живопису М.Пимоненко й О.Мурашко. Рiвень викладання тут був надзвичайно високим, з орiєнтацією, насамперед, на опанування гуманiтарних наук i мов.

У роки навчання в Колегiї Павла Галагана у Кримського – багато в чому пiд впливом П.Житецького – сформувався стiйкий професiйний iнтерес до української фiлологiї, славістики й мовознавства. Унiкально здiбний, Агатангел легко засвоїв основнi древнi й новi мови. Тоді ж вiн близько зiйшовся з I.Франком, який часто зупинявся в колегiї, буваючи в Києві. Їхні дружба й листування тривали до смертi Iвана Яковича. Органiчно вписавшись у коло української iнтелiгенцiї, Кримський змолоду посів у ньому гiдне мiсце.

В останнiх класах колегiї він цiлком захопився мовами й культурами схiдних, насамперед мусульманських, народiв. Та в Києвi у тi роки орiєнталiстика не розвивалася, й вiн, одержавши атестат про середню освiту, вирушив до Москви, у Лазаревський iнститут схiдних мов. Одержавши достатню фiлологiчну пiдготовку в галузi орiєнталiстики, Кримський 1892 р. вступає на iсторико-фiлологiчний факультет Московського унiверситету, продовжує спецiалiзуватися в галузі iсторiї лiтератури й культури мусульманських народiв. Опинившись далеко вiд України, вiн сильно тужив за Батькiвщиною. Тодi ж почав писати вiршi українською мовою і невеликi прозаїчнi твори, невдовзі опублiкованi в збiрці “Повiстi й ескiзи з українського життя” (1895).

Пiсля закiнчення Московського унiверситету (1896) Агатангела направили на стажування до Сирiї та Лiвану. Оселившись у Бейрутi, вiн безперервно їздить мiстами Близького Сходу, з ентузiазмом вивчає стародавнi рукописи, вдосконалюється в живiй арабськiй мовi, осягаючи тонкощi її численних дiалектiв. Пише праці рiзними мовами й публiкує їх у мiсцевих наукових журналах.

У 1901 р. молодий учений видає принципово нову для української поезiї лiричну збiрку вiршiв “Пальмове гiлля”, навiяну екзотикою Близького Сходу. Частина вiршiв iз неї в росiйському перекладi вiдомої київської поетеси Л.Старицької-Черняхiвської була надрукована в журналі “Русская жизнь”. У першi роки ХХ ст. Кримський створив повість “Андрiй Лаговський” (видана у Львовi 1905 р.), а роком пiзнiше – “Бейрутськi оповiдання” (опублiкованi в Києвi).

Повернувшись iз Близького Сходу, Кримський у 1898 р. стає приват-доцентом, а в 1900-му – професором Московського унiверситету. Одночасно вiн викладає в Лазаревському iнститутi, де з 1901-го очолює кафедру арабської лiнгвiстики, будучи професором арабської лiтератури та iсторiї мусульманського Сходу. Його увага дедалі бiльше зосереджується на сходознавчих дослiдженнях у галузi лiтератури та її розумiнні в загальному духовному контекстi мусульманського свiту та доiсламського Iрану. У Москвi виходять його “Iсторiя мусульманства” у трьох частинах (1904–1912), “Аршакiди, Сасанiди i завоювання Iрану арабами” (1905), “Лекцiї з Корану” (1905), двотомна “Iсторiя Туреччини та її лiтератури” (1910–1912), пiзнiше перевидана в повнішому обсязi, “Iсторiя арабiв i арабської лiтератури, свiтської i духовної” у трьох частинах (1911–1913), “Iсторiя Персiї, її лiтератури i дервiшської теософiї” (1903–1915). У Львовi друкуються “Мусульманство i його будучнiсть” (1904), а також переклади з “Шахнаме” (1896).

У цi ж роки, пiдтримуючи тiснi контакти з нацiональними науковими колами Києва i Львова, Кримський публiкує серiю праць із давньоруського й українського мовознавства: “Критерiї для дiалектологiчної класифiкацiї давньоруських рукописiв” (1905), “Фiлологiя i погодiнська гiпотеза. Чи дає філологія якнайменші пістави підтримувати гіпотезу п. Погодіна і п. Соболевського про галицько-волинське походження малоросів?” (1904), “Давньокиївський говiр” (1907). У цих роботах учений із погляду фiлологiї обґрунтовує те, що в iсторичному ракурсi доводив М.Грушевський, – безперервнiсть i наступнiсть розвитку слов’янського населення України за середньовіччя i Нового часу. На великому мовному матерiалi Кримський довiв глибоку вкорiненість основних особливостей української мови в дiалектному середовищi пiвденних земель Київської Русi.

На початку ХХ ст. він уже мав високий науковий авторитет сходознавця i славiста. Багато праць ученого перекладаються основними європейськими мовами. Його запрошують у редакцiю Енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона вести рубрики арабiстики, iранiстики й тюркологiї. Значною мірою завдяки дослiдженням Кримського iсторiю i культуру народiв Сходу у вiтчизнянiй i свiтовiй науцi почали розглядати як органiчну складову всесвiтнього соцiокультурного процесу.

Лютий 1917 р. застав Агатангела Юхимовича в Москвi, де вiн обiймав посаду професора й секретаря професорської ради Лазаревського iнституту схiдних мов (що незабаром став базою для формування Iнституту сходознавства АН СРСР i нинiшньої Росiйської академiї наук). Кримський вiтав демократичнi змiни, однак невдовзі вiдчув їх непевнiсть. Його дедалі дужче тягло до рiдного Києва, де було багато друзiв i колег, провiдних українських учених i громадсько-культурних дiячiв, якi разом iз лiдерами соцiалiстичних партiй увiйшли до Центральної Ради, очолюваної М.Грушевським.

Як тiльки на початку листопада 1917 р. в Москвi затихли вуличнi бої i влада перейшла до рук бiльшовикiв, Кримський як керiвник Лазаревського iнституту мусив проявляти максимум дипломатичних здiбностей, щоб довести лояльнiсть установи до нової влади. Але, не маючи особливих симпатiй до “партiї нового типу”, вiн за першої ж нагоди навеснi 1918 р. виїхав до Києва, звiльненого вiд бiльшовикiв нiмцями, якi пiдтримали Центральну Раду.

У квiтнi 1918-го влада в Українi переходить до гетьмана П.Скоропадського. Питаннями освiти, науки й культури в гетьманському кабiнетi займався iсторик М.Василенко, з яким Кримський був близько знайомий. Користуючись повною пiдтримкою гетьмана, вони розгорнули велику роботу з органiзацiї в Києвi Української академiї наук.

14 листопада 1918 р. була заснована Українська академiя наук. Володимир Вернадський був обраний її президентом, а Агатангел Кримський – “незмiнним секретарем”. Обидва вони стали першими дiйсними членами й академiками УАН (згодом – ВУАН).

За умов громадянської вiйни й перипетiй перших рокiв миру Кримському доводилося працювати на тлi безперервних змiн влади, вала величезну роботу з обробки його рукописiв. Пiд час Другої свiтової вiйни, опинившись на Заходi, вона утвердилася як самостiйний глибокий iсторик, автор капiтальної двотомної iсторiї України та iсторiї Української академiї наук довоєнного перiоду, написаних усупереч iдеологiчним установкам i фальсифiкацiям офiцiйної радянської iсторiографiї.

Становище Агатангела Кримського трохи полiпшилося з початком Другої світової вiйни, коли бiльшовицьке керiвництво вирiшило використати його авторитет для посилення впливу на захiдноукраїнську iнтелiгенцiю. Пiсля окупацiї Захiдної України радянськими вiйськами восени 1939 р. Кримський виїхав у добре йому знайомий Львiв, де взяв дiяльну участь в органiзацiї українських наукових установ. У сiчнi 1941 р. в державі урочисто вiдзначали ювiлей ученого, його нагородили орденом Ленiна.

Після нападу Німеччини на СРСР життя Агатангела Юхимовича рiзко змiнилося. У липнi 1941 р. вiн потрапив до списку неблагонадiйних, був заарештований i без суду та слiдства вiдправлений у табiр до Кустанайської області. Перед загрозою фашистської навали спiвробiтники НКВД не знайшли собі достойнішого заняття, нiж вiдправити на вірну загибель майже слiпого вченого зі світовим ім’ям. У таборi пiд Кустанаєм 25 сiчня 1942 р. він і загинув.

У повоєннi десятилiття про Агатангела Кримського згадували дуже рідко. Нині його iм’ям названо створений у системi НАН України Iнститут сходознавства. Проте величезна спадщина вченого все ще потребує глибокого й ретельного вивчення.