Синдром музейного працівника

15 лютого відбулась презентація заключної, третьої частини видання, присвяченого українській художниці зі світовим ім’ям. «Я, Білокур Катерина Василівна» – це подарунковий альбом, в якому вміщені рідкісні фото, ескізи, листи з архівів Яготинського державного історичного музею, Меморіального музею-садиби Катерини Білокур у Богданівці та Яготинської картинної галереї. Цим самим видавництво «РОДОВІД» на 100% виконало свою негласну місію щодо популяризації, додаткового пізнання та переосмислення спадщини цієї великої мисткині.

 Особисто мене надзвичайно потішила  дискусія, про неминучість якої було зрозуміло ще до початку презентації. Група передового спецзагону одного з провідних «білокурознавчих» музеїв, вже зразу войовничо налаштована, прийшла на захід, очевидно, з однією установкою: «як вони, немузейники, профани, могли покласти око на наше поле»? Пробачте, але в пам'яті зринула фраза з кінофільму: «Це наша корова і ми її будемо доїти»…

В черговий раз це підтвердило аксіому про те, що в нашій країні науковці й досі займаються декаданством. Статті друкуються у спеціалізованих виданнях, з накладом у 200 примірників, дисертації лягають на полиці відділу дисертацій у бібліотеці – і всі їхні відкриття та висновки є закритими для широкого кола громадськості. І що найгірше – коли хтось (непосвячений у братство «Зберігай і захищай») пише статтю чи видає книгу, він наштовхується на таку зливу критики і негативу, що відчуває себе в кращому випадку – нікчемою, в гіршому – злочинцем. 

«Хотілося б тіснішого спілкування з авторами, якщо вони звертаються до якоїсь теми», - сказала науковець-білокурознавчиня. Перепрошую, а чому Ви вирішили, що знаєте більше і з Вами мають радитись? Коли Міністерство освіти видаляє якісь теми зі шкільної програми чи програми «ЗНО» - воно не звертається до фахівців з тих тем. А коли людина чи підприємець, за власні кошти видає БУДЬ-ЯКУ книгу, не претендуючи на рекомендацію міністерства чи ще когось – то в чому справа? Видавайте доступною мовою, широким накладом ваші роботи, популяризуйте свої здобутки – і не треба плакати, що немає грошей. По собі знаю – плакати і скаржитись простіше, ніж робити.

Так в чому справа тоді? Я переконана – у «Синдромі музейного працівника». Його основним симптомом є охоплення чи присвоєння якоїсь інформації «для себе», щоб колись, через 120 років оформити її у повідомлення, статтю чи монографію, видати як досягнення-героїчний поступок і зайняти достойне місце на музейному Олімпі. Особисто я стикалася з таким явищем сотні разів. Думаю, ні для кого не новина ящики з артефактами з експедицій під ліжками у «гуру» і починаючих… Про це ж пише і укладач книги, Валентина Клименко.

Моя приятелька пішла в один музей за деякою консультацією з одного питання. Знаєте, що їй відповіли? «Наша працівник цим займається вже 30 років. А Ви думаєте, що Вам просто візьмуть і все скажуть»…

Або ще. Читаю черговий номер «Пам’яток України» (№2/2013), присвячений історії та мистецькому значенню «Києво-Кирилівської церкви». (Промовчу про те, що це «номер одного автора», хоча дослідників цієї пам’ятки було і є немало.) «Гіпотеза О.Б. Певної викликає подив», «Американська дослідниця О. Певна у своїй дисертації пише… але й цю версію можна спростувати» - мені це знову схоже на розправу з сусідською куркою, яка залізна на чужий город.

Люди, а ви знаєте, що тривалість життя сьогодні не перевищує 70 років?!!  А ви пам’ятаєте, що все, що є в музеях – це ДЕРЖАВНА власність, зібрана часто попередніми поколіннями? І вам НІХТО не давав права розпоряджатися нею на власний розсуд на підставі незрозумілого права власності та використовувати виключно для своїх цілей.