Чи потрібно виконувати передсмертні бажання великих письменників?

Ця новина примусила насторожитися: 71-річний син Владіміра Набокова, Дмітрій, власник авторських прав на всі твори письменника, вирішив спалити неопублікованим останній рукопис свого померлого о 1977  році батька – фрагмент роману “Оригінал Лаури”. За його словами, цього волів Владімір Набоков перед смертю.

Нью-йоркський журналіст Рон Розенбаум опублікував статтю під заголовком “Не спалюйте Лауру!”, в якій цитує слова Дмітрія Набокова: “Я ще не вирішив остаточно й не знаю, чи переможе в мені синівська вірність, чи все ж таки бажання залишити світові цей чудовий, хоча й незавершений твір мистецтва”.

Весь світ, затамувавши подих, чекає на це рішення і сподівається, що таки буде досягнуто компромісу, який урятує текст від знищення, хоч і залишить недоступним для читачів іще на якийсь час. Нині рукопис зберігається у швейцарському банківському сейфі Дмітрія Набокова. Вдова Владіміра Набокова, Вєра, саме так вчинила, перенісши ухвалення рішення про спалення манускрипту на наступне покоління, тобто на Дмітрія.

Питання, яке при цьому актуалізується, доволі складне: які права має автор після своєї смерті щодо власних творів? Чи мають правонаступники зважати на ці права? З юридичного погляду відповідь, звичайно, ствердна, але рішення історії культури переважно суперечить юридичному.

Найвідоміший приклад порушення заповіту – це романи Франца Кафки, які без його дозволу посмертно опублікував Макс Брод. Читачі досі вдячні Бродові за таке зневажливе ставлення до останньої волі свого друга, навіть попри те, що редакторська праця самого Брода над текстами викликає в критиків чимало зауважень. Без романів “Процес” і “Замок” література ХХ століття втратила б багато.

Інший, значно менш відомий приклад маємо ще в античні часи. На смертному одрі Вергілій велів знищити рукопис своєї “Енеїди”, але цезар Август заборонив виконувати цей заповіт. І ми досі вдячні цезареві за це імперське ігнорування волі покійного.

Існує й протилежна легенда, нібито коханка Ґеорґа Бюхнера знищила його незакінчений рукопис драми “П’єтро Аретіно” за те, що там були описані непристойні сцени. Але достовірності легенди перешкоджає той факт, що досі так і не встановлено, чи автор узагалі коли-небудь починав писати цей твір. Натомість родина Беттіни фон Арнім справді доклала всіх зусиль для того, щоб уникнути “неприємних публікацій”, консервативна репутація цієї поважної родини не могла терпіти надто прогресивної позиції родички.

Так і залишається невідомим, з якого боку загрожує дужча небезпека  літературній спадщині письменника, поета чи філософа – від ображеної вдови (вдівця) чи (для неодружених) – сестри або брата? Відомий приклад Елізабет Фьорстер-Ніцше, яка фальшувала твори брата, хоча, можливо, її роль і добряче перебільшено. Найбільшу кількість манускриптів утрачаємо все ж таки не через чиюсь зловмисність, а через легковажність самих авторів. Можна писати томи про загублені та забуті десь у глибинах бібліотек оригінали.

Чимало загублено внаслідок воєн та інших катаклізмів, а те, що вижило в перипетіях жорстокого ХХ століття, має за собою багату на пригоди історію. Наприклад, листи Томаса Манна й Альберта Ейнштейна опинилися в стічному рові, попри те, що, згідно із заповітом, мали б перейти у власність брата вдови. Але скриньку із прикрасами цієї вдови викрали на летовищі під час перельоту до Флориди. І злодій просто викинув не варті уваги, на його думку, папірці.

Щоправда, деякі передбачливі письменники дбають про збереження своїх творів заздалегідь. Наприклад, листування одного з найвідоміших сучасних німецьких літературних критиків Марселя Райх-Раніцького давно вже зберігають у німецькому літературному архіві.

Щоб уникнути ситуацій, схожих на випадок з “Оригіналом Лаури”, найбільші світові літературні архіви намагаються викуповувати манускрипти в правонаступників і залишати їм у спадок гроші замість непевних накладів із потойбіччя.

За матеріалами Львівської газети.