Виставка живопису Михайла Романишина "Мотиви народної архітектури" в Музеї Івана Гончара

30 березня 2017 року о 17:00 в Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» відкривається виставка живописних робіт народного художника України Михайла Миколайовича Романишина (1933–1999).

Митець належав до покоління художників-«шістдесятників», які своєю життєвою і творчою позицією стояли на сторожі українських чеснот і цінностей, усіляко закладаючи основи українського відродження у системі тоталітарної радянської культури.

Народився Михайло Романишин 16 серпня 1933 року в селищі Великий Березний на Закарпатті, виростав сиротою, адже його мати померла, коли синові виповнилося сім місяців, а батько подався на заробітки до Німеччини. Тож вихованням Михайла і його сестрички Ірини опікувалися бабуся та дідусь по материній лінії.

Перші уроки малярства юнак отримав від своєї шкільної вчительки Катерини Шелепець, яка запримітила у того малярські здібності і спрямувала його на студіювання живопису. Впродовж 1948–1953 років Михайло навчається в Ужгородському училищі прикладного мистецтва (нині Коледж мистецтв ім. А.Ерделі), де його наставниками стали засновники закарпатської школи живопису – видатні художники А. Ерделі, Й. Бокшай, Ф. Манайло, А. Коцка й Е. Контратович. Увібравши й творчо переосмисливши живописне надбання своїх вчителів, Михайло у 1954–1960 роках продовжує навчання в Київському державному художньому інституті (нині Національна академія образотворчих мистецтв та архітектури), зокрема під керівництвом художників К. Трохименка, Г. Меліхова, В. Забашти та Л. Чичкана. Відтак, у його творчості поєднані дві різні художні школи – закарпатська, з її яскравим колоритом та декоративністю, що базується на народному мистецтві, і київська – з реалістичністю формовияву та імпресіоністичним сприйняттям природи через пленер. Митець трансформував у своїй творчості стилістичні ознаки обох шкіл і віднайшов власний художній почерк, який зосереджувався на інтерпретації фольклорної спадщини та високій культурі письма і колористичного вирішення. У його творчому доробку – пейзажі і портрети, тематичні картини і натюрморти. Однак пейзаж – його улюблений жанр. Світ природи і світ людини гармонійно поєднуються у картинах живописця: порослі прадавніми ялинами та смереками суворі гори, річки та озера в густих туманах, а поряд – діяльність людей-горян: хати, господарські будівлі, дерев’яні церкви на пагорбах.

На виставці представлено пейзажі, в яких з особливою любов’ю зображено природу Карпат із елементами народної архітектури – дерев’яні храми, курні хати – «димлянки», гуцульські хижки, верховинські дворища – «обійстя», копички та «оборіги» для сіна, а також декілька робіт із краєвидами Київщини та Чернігівщини. Частина експонованих картин входить до авторської серії етюдних робіт «Пам’ятки народної архітектури». Це – «Стара лемківська хижа (с. Гусний)», «Церква Св. Миколи. с. Гусний. Закарпаття», «Клуня з лелеками на Київщині (с. Велике Половецьке, Сквирський район)», «Поліська хата. Чернігівщина» й інші.

Ці картини Михайло Романишин створював упродовж 1950–90х років безпосередньо на пленерах, з натури, тож вони представляють його безпосереднє емоційне переживання й художню інтерпретацію побаченого. Ось як поетично розповідає про картину «Хата діда Бабинця з с.Гусного на Березнянщині» земляк художника Іван Чендей: «Могутня і надійно, з широченних плах складена своїм присадкуватим зрубом, випнута вгору солом’яним дахом, зоріючи на світ невеликими вікнами, привітна своїм подовжнім, попід передню стіну ґанком, – тут завше мило постояти й глянути на довколишній світ – розпросторюється в усі боки, – хата промовляє традицією цілих віків, є свідком нашої горянської прадавності. До нас озивається наша вічність з тим закоріненим у рідну землю людом, що понад усе любив гори, якою б не була і не складалася їх доля». Згодом ця хата, як пам’ятка архітектури, була перевезена до Музею народної архітектури та побуту України, де зберігається і донині.

На основі етюдів художник створював і завершені полотна. Окрасою експозиції є дві великі тематичні картини «Великдень» та «З вінчання», надані на виставку Національним художнім музеєм України, директором якого Михайло Романишин був упродовж 11 років (1988–1999).

До експозиції також увійшли декілька пейзажів із серії «Осіннє золото» («Хмариться», «Білі тумани», «Пломеніюче дерево»).

Емоційним доповненням на виставці є «Автопортрет» митця 1983 року та останній, не завершений ним, натюрморт його улюблених квітів чорнобривців, а також предмети народного мистецтва, подаровані Музею Івана Гончара дружиною художника – мистецтвознавцем Валентиною Мартиненко. Це – унікальна трембіта, взірці гончарного посуду та елементи традиційного одягу, привезені подружжям з Карпат, а також бандура, яка належала відомому музиканту, музикознавцю і її родичу – Максиму Коросташу. Примітно, що саме завдяки Максиму Борисовичу Іван Гончар у юному віці потрапив до Києва, здобув освіту й увійшов до кола української інтелігенції, що сформувала його світогляд і громадянську позицію.

Музичного колориту вечору додадуть народні карпатські награвання від фольклорного гурту.

Травень 2024