ОБЕРІГ СИМИРЕНКІВ

Автор: Ольга Осипенко | 18 травня 2021 13:13 |



Лише в часи Незалежності України все повніше й повніше осмислюється внесок представників славетної родини Симиренків в національний розвиток нашої Вітчизни. Адже вони є і фундаторами української економіки –  підприємцями, інженерами, винахідниками;  щедрими меценатами і утверджувачами української духовності, геніальними вченими –помологами зі світовими іменами… П’ять велетів свого  народу – чотири покоління великої української родини. Федір. Платон. Василь. Левко. Володимир. Аналогів у нашій історії годі й шукати!


Тепер можна зрозуміти, чому спочатку царська великоросійська влада  топтала Симиренків.  А потім облудна московська більшовицька тиранія їх розстрілювала і намагалася навіть стерти про них пам’ять. Вона нищила український симиренківський волелюбний дух, утверджуючи на підневільній Україні своє комуністичне московське панування, перетворюючи українців на послушних рабів методом національної кастрації та записуючи їх малоросіянами. Благо, після розстрілів, після Голодомору національно розброєний народ не мав своїх духовних поводирів і довгі десятиліття мовчки ковтав московську блекоту з її мовою, культурою і новими сатанинськими порядками. Відрікаючись від свого та прилучаюсь до чужого. І в головах багатьох українців цей процес, на жаль, триває й понині. Во істину, жертви своїх катів готові й далі восхваляти…

Але правда завжди перемагає. Як би не старалася неправда. І справедливість також. Бо правда – це і є справедливість.

Попри заборони навіть згадки про Симиренків  після убивства Левка Платоновича, його братів Миколи й Олексія, сина Володимира, онука Платона, зятя Генріха Міхаеліса (І це ще не всі понищені Симиренки!) не пройшло й двадцяти років, як комуністична влада вирішила покаятися. І вже наприкінці 50-х років минулого століття Левка Симиренка… реабілітували! Бо надто величезні були його наукові заслуги. Аби з нього і далі ліпити поміщика та представника експлуататорських класів! Надто вже була великою брехня про нього , щоб її сприймали в Україні! Всесвітньо відомий вчений і ворог народу?.. Це вже було занадто для більш-менш поміркованих комуністів, які прийшли до влади після смерті Сталіна. Це пляма на репутації країни. Тому тихенько реабілітували і Володимира Симиренка (після того , як розстріляли в урочищі Солянка біля  Курська!). А ім’я Левка Платоновича присвоїли його колишньому розсаднику у Млієві, перетвореного радянською владою у наукову установу садівництва – науково-дослідну станцію. Першим директором якої був Володимир Симиренко – на цій посаді пропрацювавши більше десяти років. Фактично аж до арешту.

Уже наприкінці п’ятдесятих, коли в газетах і журналах з’явилися спогади про Л.П. Симиренка його  учнів і послідовників,  доньки Тетяни Львівни, у науковому середовищі, серед кіл української інтелігенції стала утверджуватися думка, що формальної реабілітації та присвоєння імені Левка Платоновича науково-дослідній станції  – то дуже замало для поновлення справедливості, вшанування людини, яка стільки зробила і для вітчизняної,  і світової помологічної науки.

Так в українських містах і селах почали з’являтися вулиці імені Л.Симиренка, колгоспи, книги про нього тощо. Зрозуміло, що хвиля реабілітації докотилася й до Млієва. Де в шістдесятих роках у садстанції, яка носила ім’я свого фактичного засновника, ще панував антисимиренківський сморід. Адже тут біля керма і в активістах сиділи саме ті, хто руйнував Симиренківські святині – їхню родову церкву, родинне кладовище, яке було стерте з лиця землі, хто організовував кіно і танці у храмі та на могилах покійних. Хто перетворював зведені ними будівлі на гуртожитки, склади  та інші виробничі приміщення. Тобто заслужені революціонери або їхні синки й доньки із партквитками, які, звісно, не хотіли жодних змін!

Але ж справжня реабілітація Симиренків мала б початися якраз із їхнього родового гнізда! Адже саме така логіка речей!..

Тому дійшла черга і до Млієва. Коли молодому аспіранту Всесоюзного інституту рослинництва Петру Вольвачу прийшла думка  про необхідність  створення у Млієві Музею Левка Симиренка. Або хоча б музейної кімнати. Цю ідею палко схвалила ще жива донька вченого Тетяна Львівна, вчителька іноземних мов однієї з київських шкіл. Вона пообіцяла передати в своє рідне село (адже тут народилася ще в далекому 1887 році) речі з будинку батька, його книги, рукописи і т. д.

Після всього осмисленого Петро Вольвач написав листа, який із підписами й інших небайдужих українців у травні 1966 року було опубліковано в «Літературній газеті» в Москві під назвою «Біля яблуневого океану».

У зверненні, зокрема, були й такі слова:

«Збір, збереження, вивчення та пропагування всього, пов’язаного з іменем та діяльністю видатного вченого – справа державної ваги. Вона  лише під силу державному музею вченого. Зазначений музей Л.П.Симиренка став би центром збору і вивчення історії українського садівництва, невід’ємною частиною якого є багатолітня і багатогранна діяльність Левка Платоновича.

Місцем для подібного музею Л.П.Симиренка могла б стати Мліївська дослідна станція садівництва, фактичним організатором якої і першим керівником він був. У Млієві все тісно пов’язане з іменем Л.П.Симиренка, багато – результат його невтомної, титанічної праці».

Як стверджує Петро Васильович, саме тоді, у 1966 -1967 рр., під натиском громадськості ( бо Україна почула і підтримала листа), у Млієві відбулося створення кімнати –музею  Л.П.Симиренка у його родовому будинку, хоч  він був дуже скромним і бідним на експонати. До слова, першим його завідуючим на громадських засадах став учитель-пенсіонер Максим Петрович Нечипоренко.

Нове дихання у справі створення справжнього музею Левка Симиренка, а потім і всього Симиренківського роду настало з приходом на посаду директора Мліївської науково-дослідної станції садівництва Миколи Михайловича Артеменка. Людини широкого державницького мислення патріота української землі, палкого прихильника наукового генія Л.П.Симиренка, активного продовжувача його великих починань на теринах Млієва. Саме завдяки організаторським здібностям директора, його невтомній багатогранній діяльності за дуже короткий час у садстанції постав прекрасний музей корифея помологічної науки, основу якого склали більше 200 найцінніших експонатів, переданих донькою вченого Тетяною Львівною із Києва. Це були меблі, особисті речі батька, його книги, листи, рукописи.

Значну частину експонатів було відшукано у Млієві, в тім числі і в науковій установі, куди ще в 20-ті роки перенесли немало речей із будинку Симиренків.

Як розповідає Петро Васильович Вольвач, на заклик мліївчан відгукнулися родичі-Симиренки, їхні друзі, соратники. Величезне зібрання з вивезеного колись родинного архіву повернулося із Ленінграда. До Музею стали надходити експонати з Сибіру, Середньої Азії, з різних куточків країни.

Директор Артеменко посилав фотографа і наукових  працівників  в архіви Одеси, Курська та інших міст. Науковці поверталися зі звітами і фотокопіями цінних документів, які розповідали про Яхненків, Хропалів, Симиренків.

Нарешті, 25 листопада 1970 року, у день п’ятдесятиріччя Мліївської садстанції, рішенням Городищенської районної ради музей було урочисто відкрито! Але він продовжував поповнюватися й розширюватись, і в своєму розвитку пройшов шлях спочатку від однієї, потім до трьох, і до восьми, а сьогодні до одинадцяти кімнат, які,  хоч вони й невеличкі, але по-музейному називаємо залами.

Хочеться низько вклонитися, від душі, від щирого серця подякувати всім причетним до створення музею, тим, хто в ньому працював і беріг його для людей, для України. Бо він – всенародне надбання – велична пам’ять про велику Родину Симиренків.

Звичайно, і ще раз заслужено не можна не виокремити ім’я Миколи Артеменка – багатолітнього директора Мліївської садстанції, академіка, народного депутата України першого скликання. Адже саме під керівництвом Миколи Михайловича Артеменка Симиренківський помологічний розсадник відродився й знову пережив розквіт. Саме Артеменко втілив кращі із кращих мрій Левка та Володимира Симиренків і поєднав помологічну науку з промисловим садівництвом. Якраз він відродив пам’ять про наукову спадщину вчених – Симиренків через створений багатющий музей – оберіг великого життя кожного представника Роду. Невтомна, титанічна праця Миколи Артеменка перетворила родове гніздо Симиренків – Платонів хутір на справді земний райський куточок України. І про це посвідчать всі, хто пам’ятає ті, не такі ще й далекі артемівські щасливі для Млієва часи. Але, безперечно, найкращу оцінку діянь М.М.Артеменка дав Петро Вольвач – великий український патріот, мудра людина, знаний симиренкознавець, автор багатьох-багатьох книг про найвідоміших у світі мліївчан.

Ось що він писав у листі до директора Мліївської науково-дослідної станції садівництва:

«Віддаючи належне, саме Вас і весь колектив станції я називаю першими симиренкознавцями. Сподіваюся, що ми ще доживемо до тих часів, коли будемо обговорювати кандидатури лауреатів премії ім. Л.П.Симиренка. Я обома руками у всіх інстанціях буду голосувати за Вас, як за людину, яка найбільше зробила в справі увічнення вченого, зберегла й примножила симиренківські наукові традиції. На сьогодні більш гідної кандидатури не бачу…».

Про те, який наш музей, свідчать схвальні відгуки його відвідувачів про побачене. Багато з мліївців, з яких, напевне, кожен хоч раз побував у Оберегу Симиренків, також добре знають: наш музей – один з найкращих в Україні! Він – оригінальний усим. Усе в ньому дихає Симиренками, їхньою епохою, їхньою славою, їхньою любов’ю до України і свого народу, якому вони віддали свою працю, свій талант, а дехто за любов до Батьківщини поплатився навіть життям.

Так. Симиренки надихають. Вони всиляють віру у те, що лише кропітка, нелегка праця перетворить Україну в квітучий сад. Із заможними громадянами. Вільна, незалежна, демократична країна. Саме такою повставала вона в думках і помислах великих її синів. Ми її маємо. Залишилося зовсім небагато: пережити біди, які на нас неждано звалилися, навести лад, щоб рухатися вірним шляхом, до означеної світлої мети. Пам’ятаймо  - ніхто для нас справедливої , багатої держави не збудує.

Отже, все залежить від всіх, і кожного зокрема. Тож приїжджайте в музей родини Симиренків. Вчіться на їхньому прикладі. Як потрібно жити і творити.

 

Ольга Осипенко,                                                                                       
завідувачка музею-відділу родини Симиренків                 
Черкаського обласного краєзнавчого музею,
с.Мліїв, Черкаська обл.


На знімках:

1. Біля будинку науки (зліва направо) Георгій Дубинський (чоловік Софії Симиренко), Левко Симиренко (син великого помолога Л.П.Симиренка), Микола Артеменко (директор садстанції), Софія Симиренко (дочка Л.П.Симиренка), Іван Гулько (заступник директора садстанції по науковій частині).

2. Біля музею родини Симиренків (зліва направо): Сергій Коробков (внук Олексія Симиренка – брата Левка Симиренка), Павло Скочок (журналіст, симиренкознавець), Петро Вольвач (науковець, симиренкознавець), Наталія Хотяїнцева (дружина В.Хотяїнцева), Катерина Коробкова (науковець, дочка Сергія Коробкова), Володимир Хотяїнцев (праправнук Олексія Хропаля), Олена Симиренко (внучка Олексія Симиренка) .Травень 2005 року.

 

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Листопад 2021

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     
Жовтень | Грудень