МУЗЕЇ ПРАЦЮЮТЬ, ЩОБИ ЩО?

13 жовтня 2020 10:16 |

 

Вже тривалий час «на часі» розмова про музейну звітність. На перший погляд, тема вузька, цікава лише музейникам та органам влади – така собі внутрішня справа фахівців. Але якщо відкинути формалізований підхід, то в питаннях, кому і про що звітують музеї, фіксується, по суті, розуміння ролі музеїв у нашому суспільстві, тобто, що суспільство / держава хоче від своїх музеїв.


Як у нас сьогодні звітують більшість музеїв? Раз на три місяці керівник надає показники діяльності закладу – і це, як правило, історія успіхів та перемог. Тому що інакше, з низькими показниками, з першої або другої групи за оплатою праці музей переміститься в третю або четверту, а це вплине на розмір зарплат. Тому музеї винайшли і продовжують винаходити безліч способів відповідати запиту держави, щоби зачепитися за вищі групи. А держава запитує лише про кількість – предметів у колекції і відвідувачів музею.  Це основні показники і статистичної форми 8-НК, яка з минулого року заповнюється опціонально (цікаво, як тепер  будуть надходити дані для музейної статистики?), і «головного» наказу Мінкульту № 745 від 18.10.2005 «Про впорядкування умов оплати праці працівників культури на основі Єдиної тарифної сітки»[1], за яким музеї діляться на чотири групи за оплатою праці (плюс ще існує статус національного з додатковими коефіцієнтами до зарплати). Отже, чим більше відвідувачів за рік і чим більше предметів у колекції, тим вища група, відповідно, вища зарплата. Ну а далі музейні звіти як пазли складаються в фантастичну картину успішної музейної галузі.

Здавалося б, справедливі показники: до поганого музею відвідувачі не підуть, велика опрацьована колекція – ознака хорошої наукової роботи. Проте музеї з малою площею або з невеликою колекцією, які, втім,  достойно працюють, не мають шансів отримати вищу групу. Великі ж музеї самою формою звітності не вмотивовані до змін. З одного боку, добре було би мати оригінальні, актуальні виставки, різноманітні формати музейної комунікації, високий рівень задоволення відвідувачів, визнання музею в громаді, поповнення колекції цінними музейними предметами, сучасну інфраструктуру, популярний музейний мерч, високий індекс згадування музейних тем у інформаційному просторі тощо. Але оскільки якісні показники, які би перетворювали музей на сучасну культурну інституцію, за формою звітності стають вторинними  -  головною метою залишається кількість у будь-який спосіб. А їх, перевірених способів, повторююсь, вже чимало. Наприклад, постійна експозиція ділиться на розділи, для відвідування яких потрібно купувати окремі квитки (при тому не існує єдиного квитка для огляду всієї експозиції). Таким чином, магією касирки (звісно, за наказом директора) один відвідувач, одночасно купуючи 2 (3, 4 і т. д.) квитки, мультиплікується на 2 (3, 4 і т. д.) людини («тис. чол.») для звітності. Власне, починає важити не відвідувач як особистість, а відвідування як факт. Ну і пріоритетною цільовою аудиторією залишаються учні, яких примусово приводять до музеїв, і добре, якщо вони отримують там позитивний досвід. Щодо колекцій, то згідно згадуваного наказу цінність музейних предметів поступається кількості («тис. од.») експонатів основного фонду.

От і виходить, що за статистикою ми маємо цілком успішні музеї, а в реальності байдужість,  або співчуття («вони могли би бути хорошими, якби краще фінансувались»), або критику з боку відвідувачів, які в більшості випадків не висловлюються негативно в самих музеях, але поза стінами, як правило, озвучують стандартний набір питань: «для кого ці виставки?», «чому так бідненько – невже держава зовсім не фінансує?», «чому замість одного музейного квитка на одну особу було куплено 5 (або більше)?», «де нові технології?», «скільки років цій експозиції?», «чому б їм не запросити сторонніх кураторів, які зроблять хорошу виставку, якщо вони самі не вміють?», «чому колекція не представлена онлайн?», «де кав`ярня, сувенірна крамничка і, власне, вся супутня інфраструктура?», «чому стільки бабусь-доглядачок на одному поверсі?», «де інтерактив?», «чому підтекстовки нагадують тексти зі шкільних підручників?», «а що, музеї можуть бути місцем відпочинку?» і так далі. Тобто рівень задоволення відвідувачів, зазвичай, доволі низький. Чому, знаючи (принаймні, підозрюючи) про запит відвідувачів, українські музеї так повільно змінюються?

Наша сьогоднішня звітність (як і багато інших норм, що регулюють музейну діяльність) дісталась нам у спадок від радянської музейної системи. По суті, ця звітність описує радянські музейні реалії кінця 1970-х і запит тоталітарної держави на музеї як заклади пропаганди, в яких неможливі були оригінальні інтерпретації, діалогічність, партисипація, кроскультурність, розвиток критичного мислення та креативності  – все те, що сприяє розвитку суспільства. Формат музею передбачав поширення «правильного» наративу про історію, літературу, мистецтво, навіть природу - відповідно до профілю музею, тому кількість відвідувачів була єдиним важливим показником. Деякі з наших музеїв, на жаль, і сьогодні тяжіють до однозначних інтерпретацій, механічно перевертаючи шкалу оцінювання на 180ᵒ.

Чим би мала бути музейна звітність і для музеїв, і для засновників, і для громади? Яким би недостатнім не було державне фінансування музеїв, мусимо визнати, що це є основне (якщо не єдине) джерело фінансування. Отже, по суті, держава є головним замовником музейної діяльності. Тому форма звітності мала би відображати запит держави: українські музеї існують, «щоби що»? Яка роль музеїв у суспільстві (читай – для платників податків)?

І тут варто згадати основні функції музеїв – дбати про культурну спадщину, тобто зберігати і поповнювати, вивчати і популяризувати музейні колекції. Одразу постає не тільки питання «скільки», а і «що», «як», «навіщо».

Очевидною є необхідність змінити форму звітності українських музеїв.  Пропоную побіжний аналіз анкети, розробленої для опитування польських музеїв. Анкета передбачає збір даних щодо виконання музеями своїх основних функцій - формування, зберігання, наукового вивчення, популяризації колекції.  Документ складається з 18 розділів, і функції деталізовані настільки, щоб уможливити відображення різних стратегій музейної роботи, а також напрямків, пріоритетних для музею в даний період (наприклад, музей витрачає більше ресурсів для зберігання, або ж наукового опрацювання, або популяризації колекції – залежно від актуальних потреб).

Перше враження від анкети, що в ній музей трактується як частина загального культурного ландшафту країни загалом і конкретної місцевості, де розташовано інституцію. На жаль, не можу проаналізувати, як у подальшому використовуються ці статистичні дані, але відчувається потенціал і бажання вмонтувати музейну діяльність у загальну стратегію розвитку культури, де діяльність культурних ініціатив сприймається як єдиний процес впливу на суспільний клімат. Так, опитування стосується інституцій різних форм власності (державної, муніципальної, церковної, комунальної, приватної, університетської, шкільної). В Україні державні органи влади працюють, як правило, тільки з установами, які їм підпорядковані, не зважаючи на загальний культурний ландшафт. Тому, наприклад, приватні та відомчі музеї в українській статистиці невидимі (ситуація ускладнена тим, що визначення музею як інституції в Законі «Про музеї та музейну справу»[2] є розмитим), а муніципальні та обласні заклади культури, існуючи в одному місті, можуть перебувати в паралельних реальностях. І цей поділ на сектори (державний / недержавний) і зони підпорядкування (обласна, міська, районна, відомча) розчленовує єдиний організм культури на окремі органи з автономним підключенням до ресурсів. Причому влада сприймається нашими музеями, скоріше, як каральний орган, ніж як виконавча структура, що створює умови для розвитку музеїв (проявлено радянські традиції «начальства»).

Другим принциповим моментом я би виділила те, що сама ця форма опитування може бути «дороговказом» для музеїв: що треба робити, щоби музей успішно функціонував. Усі 18 розділів відображають основні функції музеїв відповідно до сучасних тенденцій розвитку галузі та запиту суспільства на музейну діяльність.

Великий блок опитування стосується зберігання музейної колекції. В українській формі 8-НК колекція описується за типами музейних предметів, польський опитувальник пропонує класифікацію за напрямками: мистецтво, археологія, етнографія, історія, військова тематика, нумізматика, технічна тематика, природа, геологія, фотографія, картографія, архів, інше (з уточненням, що саме). Окрім загальних кількісних показників основного та науково-допоміжного фондів анкета передбачає дані про причини списання музейних предметів (викрадені, зниклі, зіпсовані, продані), спосіб придбання (закуплені, подаровані, обміняні, інше) та наявність авторського права, і таким чином артикулюються легалізовані можливості поповнення колекції. Анкета відображає інформацію щодо руху музейних предметів всередині країни та поза межами, в тому числі передачу на тимчасове зберігання на платній основі та співпрацю музею з різними стейкхолдерами. Тобто, статистика дає уявлення про характер і стан колекції загалом, опосередковано – про її цінність.

Значна частина блоку присвячена аналізу втрат. По-перше, пропонується описати аудиторську документацію за фактичним станом. По-друге, музей має зазначити причини втрат музейних предметів: викрадені, зникли, втрачені в пожежі, зруйновані, інше (вказати), окремо - втрати, виявлені під час перевірки (для яких причини втрат ще не зʼясовані). Важливо, що в анкеті відображається взаємодія з правоохоронними органами і результати цієї взаємодії.

Дані про заходи зі зберігання колекції включають не лише кількісні показники щодо обʼєктів консервації, а також інформацію про навчання співробітників стосовно методів консервації та наскільки регулярно такі навчання проводяться. В анкеті є пункти про наявність відповідних умов зберігання музейних предметів - контролю сховищ та експозицій відносно мікроклімату та шкідників (включно з мікроорганізами). Питання реставраційної майстерні при музеї та надання послуг із реставрації іншим субʼєктам описує, в першу чергу, ситуацію з кількістю реставраційних закладів у країні. Аналізуючи нашу 8-НК (вже неактуальну, але ще не замінену), складається відчуття, що проблеми зберігання музейних колекцій – зайва для держави інформація.

Опис стандартів безпеки примусить багатьох наших головних зберігачів зануритись у вивчення нових технологій щодо систем сигналізації, вентиляції, звукового оповіщення, проти викрадення, пожежної безпеки, доступу та контролю, відеоспостереження тощо. Адже анкета передбачає існування в музеях сучасної системи захисту від пожежі, крадіжки, інших небезпек, а також діючих інструкцій та планів охорони музею в разі катастроф. Причому інструкції – це реальний план дій, а не папірець для органів перевірки (в анкеті пропонується зазначати дати оновлення цих документів). Окрема увага приділяється захисту колекцій, що знаходяться на тимчасовому зберіганні, адже йдеться про імідж країни. Зрозуміло, що втілення подібних стандартів потребує значних ресурсів, і тут ми знову повертаємось до питання мізерного фінансування українських музеїв. Але мені цікаво, скільки наших музеїв формували і подавали запит щодо встановлення сучасних систем захисту і скільком було відмовлено? Давайте фіксувати і озвучувати ці випадки. Зрештою, повторююсь, це спільні проблеми і мають вирішуватись музеями спільно з виконавчою владою. Музейні колекції належать державі, але музеї як інституції локальної памʼяті функціонують в конкретних місцевостях, тому необхідно створення прозорих механізмів фінансування заходів зі зберігання колекцій і, відповідно, відповідальності за втрати.

Після спроби ревізії згадуваного вже закону «Про музеї та музейну справу» в українському фаховому середовищі розпочались дискусії про наукову діяльність у музеях: чи достатньо нам закону «Про наукову і науково-технічну діяльність»[3] або ж стандарти музейної наукової роботи мають бути окремо прописані у спеціалізованому музейному законі. В польській анкеті до наукової діяльності відносяться наукові заходи різноманітних форматів (включно з лекціями і читаннями) і дослідницькі програми. Заходи описуються через інформацію про їхній рівень (регіональний, національний, міжнародний) та кількість учасників. Дослідницькі програми так само виражені в кількості, а також через інформацію про наукову співпрацю - залучення музеєм партнерів та сторонніх консультантів до власних досліджень. Каналом популяризації наукової роботи музею є його видавнича діяльність. У польській анкеті враховано всі можливі формати публікацій, але тільки ті, що підтверджені номером ISBN / ISSN, тобто ідентифіковані видання.

Українська форма звітності описує доцифрову еру побутування музеїв, попри те що цифровізація колекції відкриває колосальні можливості для виконання музеєм своїх основних функцій. В польській анкеті відображено, чи користується музей програмним забезпеченням для цифрового обліку колекції, кількість оцифрованих предметів, доступність їх через інтернет, у тому числі через ресурс EUROPEANA. Включення музейної колекції до всесвітньої культурної спадщини є способом популяризації музейних артефактів і трактуванням національної памʼяті як частини світової історії. Українські музейні колекції скупо представлені в світовому контексті. А наші стосунки з Європейським Союзом мали би бути не лише про те, що ми хочемо взяти, а й чим готові поділитись. Чи вважає світ українську історію своєю, тобто як би в світі відреагували на втрати українського культурного надбання (якщо ці втрати взагалі помітили би)? А ще презентація колекцій через світові інформаційні ресурси стимулюватиме прийняття європейських правил колекціонування – з прозорим провенансом предметів. Широка доступність цифрових копій музейної колекції – це і про залучення більшого кола фахівців до наукових досліджень та популяризації тем, з якими працює музей.

Найскладнішою для стандартизації музейною функцією є популяризація колекції, адже тут ідеться про безпосередній вплив на розвиток спільнот, що важко виміряти. Коли ми говоримо про різноманіття інтерпретацій, актуальність, цінність, значущість та інші якісні показники, незрозуміло, які обʼєктивні стандарти можна застосувати для оцінювання діяльності музею. Але, як на мене, тут важливо уникнути примусового накидання музеям ролі пропагандистів і, не відміняючи запит держави, залишити інституціям простір для самостійного прийняття рішень.

Виставкова діяльність польських музеїв описується в анкеті трохи ширше, ніж аналогічна діяльність в українській статистичній формі, але все ж орієнтована на кількісні показники. Так, є інформація про кількість відкритих у звітному році постійно діючих, тимчасових, партнерських виставок, про модернізацію вже існуючих. Надаються цифри щодо відсотку експонованих предметів із власної колекції музею. Якість роботи опосередковано представлена через географію виставкової діяльності (в яких країнах Польща презентує себе, чиє культурне надбання популяризує полякам), інформаційну доступність (використання новітніх технологій, як от аудіогіди, мобільні додатки, віртуальні виставки, змістовна адаптація для людей з інвалідністю), кількість відвідувачів виставок (інформація акумульована в окремому розділі «Відвідуваність»), фізичну доступність для людей з інвалідністю. На жаль, опитувальник не показує якість, принаймні, популярність окремих виставкових проєктів, яку можна було би спробувати визначити через кількісні покажчики – пропорцію фактичної кількості відвідувачів до максимальної пропускної здатності, кількість раніше не експонованих або нових інтерпретацій музейних предметів, фінансові показники, індекс згадування в ЗМІ, ремедіацію тощо. Деякі зі згадуваних покажчиків є в інших розділах опитувальника – для оцінювання діяльності музею в цілому.

Не менш важливою складовою роботи музеїв є освітня діяльність, опису якої присвячений окремий розділ анкети. Комунікація з відвідувачами передбачає вивчення цільової аудиторії. В польській анкеті виділено вікові цільові групи: діти, молодь; студенти та дорослі; люди похилого віку. А також окремим питанням описується робота з різними спільнотами, як от люди з інвалідністю, пенсіонери, національні меншини, іммігранти, біженці, малозабезпечені люди, туристи, місцеві громади. Таким чином держава актуалізує роль музеїв у процесах соціалізації та розвитку громад. Формати освітньої діяльності також деталізуються: лекції, майстер-класи, семінари, курси, доклади, популярні лекції, концерти, постанови, інше (пропонується вписати, що саме). Форма враховує кількість проведених заходів (у тому числі партнерських), кількість відвідувачів цих заходів, а також кількість тем лекцій, які музей пропонує відвідувачам. Отже, анкета відображає, наскільки різноманітними є форми музейної комунікації та широким спектр пропонованих тем. Окремо виділено заходи, «спрямовані на сімейні цінності». В нашому релігійно-патріотичному контексті формулювання звучить неоднозначно, але хочеться вірити, що тут йдеться про формат родинного відвідування, а не  запит держави на пропаганду певної моделі суспільства, або ж іншування.

В розділі «Відвідуваність» акумулюються кількісні дані щодо відвідування (індивідуального, групового), наявності різних типів квитків та їхньої вартості, періоду роботи музею для відвідувачів. Фіксуються кількісні показники продажу квитків за типами (звичайні, пільгові, групові, сімейні, іншого типу) і який відсоток квитків продається онлайн. З цільових груп виділяються групи за віком, іноземці, відвідувачі акції «Ніч музеїв». Зазначається також кількість заходів просто неба і кількість учасників цих заходів (анкета розроблялась до введення карантинних рекомендацій 2020). Отже, за цими даними можна описати аудиторію, яка відвідує музей. 

Видимість музею в інформаційному просторі сьогодні є нормою роботи інституції.   В польській анкеті просуванню та маркетингу присвячений окремий розділ. Українські музеї, в більшості, не використовують системний підхід у просуванні свого контенту, спорадично виринаючи в інформаційному потоці. Питання про наявність фірмового стилю та стратегії просування, формування іміджу, досліджень аудиторії спонукають польські  музеї цілісно підходити до маркетингової діяльності. Відповідно, постає питання про витрати на рекламу і рекламні стратегії музею. Щодо роботи онлайн - враховується кількість онлайн-заходів, доступність відеоконтенту, відвідуваність веб-сайту і наявність пабліків, виокремлюється кількість переглядів і кількість унікальних відвідувачів – як показник діяльності музею. І знову нагадаю, що ці питання пропонувались польським музеям ще задовго до нашого спільного карантинного теперішнього.

У кількох розділах представлена внутрішня інформація для аналізу загального стану інституції. Інфраструктура описується даними про історичну цінність споруди, площу музею (з деталізацією за призначенням), наявність спеціалізованого обладнання для зберігання музейних предметів, зручність для відвідування (пристосування для людей з інвалідністю (з деталізацією), чи є кавʼярня, сувенірна крамниця, бібліотека).

Дані про персонал включають інформацію про штатний розклад і середню зарплату, стать та вік штатних працівників, кількість волонтерів, співробітників за угодами цивільно-правового характеру, стажерів. Відображаються дані про освіту, наукові ступені, підвищення кваліфікації (що є стимулом для керівництва сприяти навчанню та стажуванню співробітників). Ця статистика дає уявлення про ситуацію в галузі в цілому – наскільки конкурентною є професія музейного працівника і як музеї збалансовують використання внутрішніх і зовнішніх ресурсів.

Аналіз фінансової результативності включає дані про прибутки (бюджетне фінансування, власні доходи, фандрайзинг) та витрати. Деталізація витрат нагадує рекомендації щодо ефективного використання ресурсів: серед іншого є витрати на навчання, придбання музейних предметів, обслуговування колекцій, підвищення стандартів безпеки, оцифрування, виставкову діяльність, освіту, музейні видання, просування і маркетинг, наукову діяльність тощо. В сполученні з іншими даними анкета дає уявлення про ефективність музейного менеджменту та успішність музею як підприємства. Для наших музеїв питання ефективності використання бюджету часто є більш проблемним, ніж проблеми недофінансування.

Окремий розділ фіксує реалізацію музеєм проєктів загальнонаціонального та загальноєвропейського значення, що дозволяє оцінити масштабність діяльності музею.

В кожному розділі передбачений пункт «коментарі», де музей може надати інформацію, не відображену в питаннях розділу. І також є розділ «Інші відомості, важливі з точки зору установи», де пропонується вписати, по-перше, основні проблеми інституції в комплексі з інформацією про дії, вжиті для їх вирішення, по-друге, дані про основні успіхи музею. Сюди ж музей надає статистику щодо перевірок, нагород, запитів на використання інформації державного сектору. Статистичні дані анкетування оприлюднюються після погодження з опитуваним музеєм.

Як музейний співробітник на практиці знаю, наскільки напружує заповнення численних звітних форм від різноманітних департаментів, відділів та управлінь, особливо коли незрозуміло призначення цих звітів. Польська анкета доволі обʼємна – десь 35 сторінок формату А4. Але її заповнення не виглядає даремно витраченим часом.

Музейна звітність – це не вирок і не похвальна грамота. Це документ, який дозволяє оцінити діяльність музею, але, в першу чергу, виявити болі,  проблемні точки і спробувати накреслити шляхи їх вирішення. Детальна музейна звітність необхідна самим музеям – для аналізу ефективності діяльності інституції як підприємства зі своїми специфічними завданнями. «Ідеальний музей», описаний у формі звіту, задає певні орієнтири для перетворення «закладу» на інституцію і окреслює правове поле для діяльності (можливості і заборони). Новий розроблений спільно з соціологами опитувальник може стати дорожньою картою для українських музеїв. Але щоби такий підхід запрацював, потрібні не лише формальні зміни окремих документів. Варто змінити модель взаємодії музеїв і органів влади, де заляканий підлеглий перетворився би на партнера. Сьогодні наші музеї надають змістовні звіти своїм департаментам (і тут нас не обмежують – пишемо хоч фантастичні романи, хоч оди або філософські трактати), але ця історія взаємин конкретного департаменту і конкретного музею існує в парадигмі «любить – не любить», й іноді незрозуміло, кому має подобатись музей, щоб отримати фінансування.

Нова форма звітності мала би бути уніфікованою та відображати стандарти якості діяльності музеїв за основними функціями – формування, зберігання, вивчення та популяризації музейних колекцій. І ці стандарти описували би музей як «постійний некомерційний заклад, покликаний служити суспільству і сприяти його розвиткові, доступний широким колам людей, який здійснює придбання, зберігання, дослідження, популяризацію та експонування матеріальних і нематеріальних свідчень про людину та середовище її проживання з метою вивчення, освіти, а також для задоволення духовних потреб»[4]. Звісно, постане питання, що українські музеї та українська держава вкладають в поняття «розвиток суспільства», і у відповіді криється розуміння ролі музеїв для конкретної громади, чиї памʼять і досвід музей зберігає.

Музейна звітність може бути у формі щорічного опитування, або сполучати формальний звіт і анкетування. Але саме детальне опитування допоможе діагностувати проблеми, проаналізувати, які з них стосуються окремого музею, а які є галузевими. Відповідно, музейна статистика, як це і задумано, буде відображати ефективність і стан як окремих музеїв, так і галузі в цілому – з її проблемами і перевагами, а також місце музеїв на культурній мапі. І в такому разі звітність допоможе самим музеям спільно з локальними громадами приймати рішення, як посилити ефективність діяльності музеїв (у тому числі через фінансування). А на національному рівні ці дані необхідно використовувати для розробки стратегії розвитку культури, оновлення законодавства та інших принципових рішень, необхідних для суспільних змін.

Тетяна Пилипчук,
заступниця директорки з питань розвитку
Харківського літературного музею,
експертка проекту ««Музей – “валіза без ручки” чи символічний капітал?»


[1] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1285-05#Text

[2] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/249/95-%D0%B2%D1%80#Text

[3] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/848-19#Text

[4] http://icom.in.ua/kodeks-muzejinoyi-etiki/

Матеріал підготовлений в межах проєкту «Музей – “валіза без ручки” чи символічний капітал?», що здійснюється Українським національним комітетом Міжнародної ради музеїв (ICOM) за підтримки Українського культурного фонду.

#ICOM #УКФ

Теги

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Квітень 2021

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  
Березень | Травень