Про українські музеї, хунвейбінів, культуру діалогу – і трохи про етикетки

Автор: Степан Захаркін | 18 вересня 2020 15:47 |

Ні для кого не секрет, що сучасний музей реалізує себе в суспільстві й для суспільства. Поряд із традиційними функціями, які полягають у зберіганні, інвентаризації та показі експонатів, одним із важливих завдань музею на нинішньому етапі стає взаємодія з соціумом на засадах діалогу, яка висуває на перший план підвищену увагу до питань комунікації. 


 Йдеться про діалог на всіх рівнях: від елементарного задоволення права будь-якого зацікавленого члена соціуму на інформацію, якою володіє музей, – до участи музею в суспільних дискусіях і суспільному діалозі на рівні окремо взятого реґіону або в загальнонаціональному масштабі.

Українські музеї, йдучи в ногу з часом, дедалі більше уваги приділяють методам і формам комунікації з цільовою авдиторією. Та все ж рівень і якість цієї комунікації слід у переважній більшості випадків визнати покищо недостатніми. Опановуючи сучасні канали і способи передачі інформації, музеї часто забувають, що їхньою кінцевою метою мали б бути не однобічна саморепрезентація, а повноцінний діалог із тими, задля кого вони, власне, покликані працювати. На жаль, незрідка подибуємо випадки, коли замість розібратися в собі й усунути похибки в комунікації, музеї явно або емпліцитно перекладають відповідальність на споживача музейного продукту, який «не доріс» (до їхнього рівня) або «не готовий» (сприймати їх такими, як вони є). Часто така позиція є нічим іншим, як спробою виправдати власну неувагу й неповагу до реальних і потенційних відвідувачів музеїв, невміння або й відверте небажання побудувати реальну, а не формальну взаємодію з ними.

Мені ця ситуація знайома не з других рук. Уже не перший рік, як я з власної ініціативи створив і веду електронну базу музеїв України, де на сьогодні акумульовано відомості про майже 2,5 тисячі музеїв і кінцевим продуктом якої повинні стати великий ілюстрований довідник і сайт у мережі Інтернет з інтерактивною мапою українських музеїв. У перебігу реалізації цього проєкту мені доводиться контактувати з сотнями музейних установ по всій Україні, від найбільших музейних комплексів та заповідників до невеликих шкільних музеїв. І на всіх рівнях – від столиці до села – я постійно стикаюся з тією самою проблемою: збоями комунікації, що мають різну природу – від банальної незацікавлености в діалозі як такому до свідомої дискомунікації.

Поза сумнівом, ця проблема стосується не всіх музеїв. Серед тих, хто приділяє увагу стандартам якости в зовнішній комунікації та підтримує її на гідному рівні, я міг би назвати Музей мистецтв імені Ханенків, Музей Івана Гончара, Чернігівський художній музей, Чернігівський історичний музей, Дніпропетровський історичний музей, обласні художні музеї в Одесі та Хмельницькому, Чернівецький краєзнавчий музей, Музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття в Коломиї, будинки-музеї Івана Франка у Львові й Ольги Кобилянської в Чернівцях, музей Марка Черемшини у Снятині, приватні музеї сучасного мистецтва в Одесі та Луцьку. Цей вибірковий перелік не претендує ані на повноту, ані на репрезентативність. Але є й антирейтинґ – і він, на жаль, непропорційно довший. Серед його лідерів – Національний художній музей України, Національний музей народної архітектури та побуту України, фактично всі великі музеї туристичної столиці України – Львова, музей-заповідник Гоголя на батьківщині класика, значна частина обласних музеїв. Навіть елементарний зворотний зв’язок із переліченими музеями на мою (і далеко не тільки мою) думку важко назвати задовільним.

Показовим прикладом відсутности культури діалогу й комунікативних навичок, за яким упродовж останніх років могла спостерігати вся музейна спільнота України, є для мене конфліктна ситуація в Національному музеї історії України, яка мала свою драматургію, кульмінацію та розв’язку у вигляді відсторонення від виконання обов’язків одного генерального директора й обрання іншого. Не входячи в деталі й не солідаризуючись цілковито з жодною зі сторін, підкреслю, що конфлікт цей, можливо, не мав би таких руйнівних наслідків для роботи музею та його репутації, якби сторони виявили бажання та здатність вести якісний діалог одна з одною, з представниками влади і з музейною цільовою авдиторією, до якої належить і наукова спільнота. Натомість одна зі сторін фактично не вважала за потрібне навіть публічно арґументувати свою позицію і тримати громадськість у курсі подій – що, як на мене, стало однією з причин її поразки.

Тож мою увагу не могла не привернути реакція нового директора НМІУ на нещодавню гострополемічну, до певної міри навіть провокативну публікацію на сайті радіо «Свобода», яка містила критику на адресу музею. Бо, по-перше, директор відповів особисто. По-друге, відповідь була публічною. По-третє, вона не забарилася. Але знайомство з відповідним текстом і наступними публікаціями інтернет-видань на цю тему викликали в мене змішані почуття й бажання висловитися.

Почну з передісторії.‌

У ситуації, коли музейна галузь в Україні перебуває в прикрому стані, а увага з боку української держави до «музейного питання» є явно недостатньою, альтернативою відсутности державної політики в цій сфері мала б стати системна реакція громадянського суспільства на те, що відбувається з музеями й у музеях. Наголошу: саме системна – бо, як показує досвід, точкова допомога окремим музеям у нашій країні є не лише малоефективною, а й може в окремих випадках бути прихованою формою корупції. Особливо велике значення мусив би мати громадський моніторинґ діяльности музеїв, який би дав змогу виявити й узагальнити проблемні моменти в їхній роботі як для суспільства, так і для влади й самих музейників.
‌        

Своєрідною спробою такого моніторинґу є започаткований 2017 року журналістський проєкт радіо «Свобода», що має назву «Тест на державність». Суть його полягає в тому, що кілька журналісток відвідують різні українські музеї, знайомляться з поточним станом їхніх експозицій, замовляють екскурсії (мірою можливого, по кілька різних екскурсій у різних екскурсоводів) і підсумовують почуте й побачене в публікаціях на сайті радіо «Свобода». Фактично вони застосовують прийом, добре відомий у маркетології під назвою «таємний покупець» – з тією відмінністю, що класичний таємний покупець працює на бізнес, а проєкт радіо «Свобода» є спробою надати замовчуваним проблемам у роботі музеїв суспільного розголосу. Звісно, охопити шляхом такого моніторинґу всі аспекти функціонування галузі двом-трьом спостерігачам не під силу, тому журналістки зосередилися лише на одному аспекті: вони тестують актуальний український музейний продукт на предмет свідомого, а частіше несвідомого відтворення радянських пропаґандистських штампів та кліше, багато з яких, своєю чергою, коріняться в російському імперському дискурсі.
‌        

Тема радянської спадщини в сучасній Україні гостра й болюча, серйозних досліджень її на музейному матеріалі не існує[1], тому журналісткам доводиться торувати шлях навмання, з усіма наслідками, які з цього випливають. Їхні публікації недосконалі, подекуди наївні й надміру категоричні в судженнях, авторкам бракує спеціальних знань і розуміння відмінностей між академічною наукою та шкільним знанням, яке репрезентують підручники й освітні програми – але на яке, додам від себе, не мусять орієнтуватися великі музеї в демократичних країнах, які працюють, за висловом Юрія Шевельова, «не для дітей». Слід зауважити, проте, що, по-перше, рівень статтей у проєкті «Тест на державність» не гірший, ніж пересічний рівень чиновників Міністерства культури України та працівників науково-методичних відділів наших провідних музеїв – а саме вони отримують платню за ту роботу, до якої на добровільних засадах зголосилися журналістки, але хронічно не бажають її виконувати. По друге, відчутно, що журналістки, на відміну від багатьох наших бюрократів від культури та музейників за посадою, вболівають за стан українських музеїв і прагнуть сприяти його покращенню, свідомо підставляючи себе під приціл зустрічної критики.
‌        

Суспільну реакцію на проєкт «Тест на державність» слід визнати неадекватною. З усіх музеїв, про які йшлося в публікаціях журналісток, за три роки публічно відреаґував, коли не помиляюся, лише один: Національний художній. Його відповідь, опублікована на тому ж сайті радіо «Свобода», була настільки ж доброзичливою та коректною, наскільки обтічною. Музей визнав, що його робота не позбавлена вад, і водночас звернув увагу на складність і неоднозначність деяких питань, яких торкнулися журналістки. Ті, своєю чергою, відповіли музеєві, засвідчивши, зі свого боку, відкритість до діалогу. Решта музеїв, які стали об’єктом критики, відмовчалися, що вже виразно свідчить про те, як вони розуміють свої завдання, музейний маркетинґ загалом і комунікацію зі споживачами музейного продукту зокрема. Суспільної дискусії теж не вийшло. Коментарі до матеріалів на сайті радіо «Свобода» й у Фейсбуку були переважно неглибокі й зводилися або до однозначного схвалення написаного, або ж до категоричного неприйняття. Нечисленні конструктивні зауваження стосувалися окремих деталей (на зразок питання про те, яку сорочку носив Ярослав Мудрий), котрі не впливали на загальний висновок журналісток. Єдина відома мені спроба посутньої полеміки з авторками проєкту з’явилася на сайті «Українського тижня» 8 квітня 2018 року. Автор статті, Юрій Андрієвич, дав схвальну оцінку проєктові загалом, але піддав критиці публікацію журналісток, присвячену Львівській ґалереї мистецтв. Тези автора є дискусійними, й особисто я принципово не згоден із його позицією. Але не могли не потішити як самий прецедент серйозної дискусії з журналістками, так і спокійний тон і арґументованість статті.

На цьому тлі не може не вражати справжній бум, який здійнявся довкола останньої на сьогодні публікації проєкту, присвяченої Національному музеєві історії України. І спровокувала цей бум не сама публікація – вона витримана в тому ж ключі, що й попередні, які не удостоювалися й десятої долі такої уваги з боку як академічної спільноти й журналістів, так і рядових користувачів соціальних мереж. Причиною ажіотажу стала вже згадана блискавична й емоційна відповідь обраного на початку цього року директором НМІУ доктора історичних наук Федора Андрощука «Про хунвейбінів від національної історії», яку опублікував портал «Музейний простір» і передрукували користувачі соцмереж. У ній міжнародно визнаний фахівець із європейського Середньовіччя, на перший погляд, не залишає каменя на камені від журналістських нотаток про засилля радянських штампів в експозиції його музею, присвяченій Русі.
‌       

Треба визнати, що журналістки радіо «Свобода» зробили Федорові Андрощуку королівський дарунок. Вони побудували значну частину свого матеріалу довкола сюжету про меч ХІ ст. з музейної експозиції, котрий, на їхню думку, є унікальним у своєму роді зразком руського зброярського мистецтва, адже на ньому викарбувано кириличне клеймо «Людота коваль», а проте екскурсоводи музею не розповідають про це відвідувачам. «Коли ж ми конкретно про нього запитали [в екскурсовода], – пишуть вони, – то довелося вислухати цілу тираду про наукові дискусії щодо походження меча – з Полтавщини він насправді чи може десь північніше, про матеріали, з яких виготовлено цю зброю [...]… Але про свідчення унікального напису – жодного слова». Треба сказати, що інформація про меч і клеймо на ньому, на яку спиралися журналістки, не є їхнім винаходом – вона достатньо відома як із наукової літератури, так і з популярних видань. Проте камінь у музейний город влучив за адресою: саме новий директор НМІУ є найбільшим в Україні фахівцем із середньовічних мечів. Цій темі присвячено його докторську дисертацію та інші праці, де він піддав критичній ревізії висновки попередників, зокрема і щодо атрибуції меча, про який мова. З його відповіді журналісткам дізнаємося, що він іще 20 років тому надрукував про київський меч спеціальну статтю у шведському журналі, де закрив питання про клеймо. На його думку, «Людота коваль» – це історіографічний фантом, такий собі «поручик Киже», а насправді меч не руського, а північного походження, й напис на ньому виконано не кирилицею, а латинкою. Це не просто шах і мат – це дитячий мат. Якби я був не академічним науковцем, а конспірологом, то міг би припустити, що все це – тонкий хід піар-відділу НМІУ з метою привернути до музею увагу ширших кіл користувачів українського інтернету. І якби науковець обмежив свою відповідь цим історіографічним екскурсом, у мене не було би приводу писати цю статтю.

Проте, на жаль, шановний Федір Андрощук пішов далі – й на дилетантство відвідувачок музею (які мають на нього повне право, бо не є фаховими істориками) відповів рафінованим снобізмом, який я ще готовий припустити в професійній полеміці, але який є абсолютно неприйнятним у спілкуванні директора музею з його аудиторією. Затаврувавши авторок радіо «Свобода» «хунвейбінами», «політруками», «низькопробними пропаґандистками» й «радикальними націоналістками» (і це тільки вибрані словесні налички на їхню адресу з його тексту), він, власне, цілком по-радянському дав від імені музею «гідну відсіч наклепникам» – живим і ненарожденним українським націоналістам і ксенофобам усіх мастей, які намагаються чи намагатимуться в майбутньому замахнутися на єдино правильну (читай, космополітичну) концепцію експозиції НМІУ.
‌        

Прикро, але виступ директора музею дружно підтримали представники академічної спільноти, насамперед колеґи-археологи, серед них принаймні кілька відомих і шанованих. Прикро, бо похвальна для людей науки солідарність у протистоянні дилетантству не скасовує вміння мислити самостійно й критично засвоювати інформацію.
 ‌

Я не медієвіст, але й не журналіст, а науковець, і як науковець міг би піддати деякі тези старшого за віком і посадою колеґи сумніву. Наприклад, нагадати, що чимало великих історичних музеїв світу – це таки музеї історії формування й розвитку нації, а для передісторії існують інші музеї, наприклад археологічні. Що в сучасній експозиції найкращого з відомих особисто мені історичних музеїв – Німецькому історичному музеї (Deutsches Historisches Museum) у Берліні – він не знайде нічого ні про римлян, ні про слов’ян, ні про фіно-угрів і взагалі майже не знайде археології – для всього цього, зокрема, існує Новий музей (Neues Museum). Що перевантаженість експозиції українських історичних і краєзнавчих музеїв археологією доісторичної доби (часто невисокого ґатунку й неналежно поданою) радше не зацікавлює відвідувачів історією України, а вбиває інтерес до неї (щоправда, це стосується не лише археології). Що на етапі, коли точиться суспільна дискусія довкола питання про національне самовизначення українців, Національний історичний музей мав би її модерувати, а не дещо зверхньо наголошувати свою аполітичність.
  Міг би. Але для цього, як дипломатично висловився сам Федір Андрощук, є «інші прийнятні формати».

Натомість я хотів би звернути увагу шановного колеґи на очевидну й, на мій погляд, бездискусійну обставину: висловлюючись зрозумілою нам обом латиною, «quod licet Iovi, non licet directori» – що дозволено високочолому науковцеві, те не дозволено директорові музею. Звісно, в дискусії про середньовічний меч досвідчений історик Андрощук кладе журналісток, які знають історію на рівні підручника, на обидві лопатки. Бурхливі оплески переходять в овації, всі встають. Але музейний директор-початківець Андрощук мав би у спілкуванні з журналістами, мені здається, враховувати дві важливі обставини.

1) Музеї існують не лише для вузьких фахівців. І якщо ту чи ту шкільну істину піддала обґрунтованому сумніву або спростувала академічна наука, то незнання нової інформації треба ставити на карб не відвідувачам музею (серед яких мають право бути і журналісти, й націоналісти, й навіть, прости Господи, колишні політруки), а екскурсоводам, яким бракує знань, уміння або бажання донести нове знання до зацікавленої аудиторії. Відвідувач Лувру має право знати про Леонардо да Вінчі лише те, що прочитав у романі Дена Брауна або почув в однойменному фільмі. І вже справа екскурсовода – уточнити й розширити його знання. Так само й відвідувач НМІУ має повне право знати українську історію на рівні Аркаса. А мистецтво працівників музею – і експозиціоністів, і екскурсоводів – полягає в тому, щоб переконати його, що впродовж останніх ста років дослідження історії України не стояло на місці.

2) Українська музейна галузь перебуває в такому очевидному занепаді порівняно навіть із нашими сусідами – Білоруссю та Румунією, не кажучи вже про Польщу або Росію, що будь-який прояв суспільної уваги до «музейного питання», будь-яка спроба принципової та публічної критики на адресу музеїв є корисними та бажаними, навіть якщо рівень цієї критики далекий від ідеалу. І музеї мають використовувати кожну таку нагоду як вікно для діалогу й дискусії з суспільством, а не вправлятися у зверхності й снобізмі. У ситуації, коли ані держава, ані громадські організації не проводили й не проводять публічної ревізії фактичного стану музеїв, цю функцію, природно, перебрали на себе ті, хто є дилетантами й у музейній справі, й в історії, мистецтвознавстві або археології. Бо не їхня провина в тому, що деякі професійні археологи, наприклад, у цей час були глибоко заклопотані апаратною війною зі своїми колеґами або ж використанням своїх музейних і академічних посад із комерційною метою під димовою завісою героїчної боротьби з чорною археологією.

Свій текст Федір Андрощук ефектно завершує тим, із чого все й почалося – сюжетом про меч. «Закінчу, – пише він – мою відповідь ремаркою на питання, яким відкрили свою статтю журналісти: “Тисячолітній меч і українська мова. Що кажуть про це в Музеї історії України?” – Я дуже радий, що в нашому музеї про це нічого не кажуть (виділення автора. – С. З.)». А от я чомусь не радий, що за шість місяців свого перебуваня на посаді Андрощук-директор, як виглядає, не знайшов часу побувати в тому розділі музейної експозиції, де представлено артефакт, атрибуцію якого 20 років тому уточнив Андрощук-історик. Інакше він переконався б, що у його музеї про «Людоту коваля» досі не тільки говорять, а й пишуть:

Заздалегідь прошу вибачення, але посилання на карантин і завантаженість іншими справами, як і казки про те, що етикетку от-от збиралися змінити, але грошей і часу забракло, я не приймаю. У мене достатній досвід участи в організації масштабних виставкових проєктів, зокрема міжнародних, у великих музеях, щоб я знав, як можна замінити будь-яку етикетку за кілька годин власним коштом. Коли є бажання.

‌Насамкінець нагадаю, що нещодавні гучні відставки директорів музеїв на Заході сталися не так через їхні конкретні необережні висловлювання або вчинки, що зачепили почуття темношкірих активістів, як, ширше, через невміння або небажання побудувати діалог із великою аудиторією – власне, з тими, для кого музеї працюють. Тим часом у нас обставини й уроки попереднього конфлікту в НМІУ залишаються непроговореними й незасвоєними – складається враження, що їх сором’язливо замовчують. А отже, на ці граблі українські музейники наступатимуть іще не раз, про що свідчить, зокрема, ситуація, яка розгортається зараз у Національному художньому музеї України.

Мені б хотілося, щоб у діалозі з цільовою авдиторією музею, який він очолює, та з українським суспільством загалом Федір Андрощук керувався такими ж високими міжнародними стандартами якости , як і в своїй багаторічній дослідницькій праці. І мені б хотілося побажати йому довгих і плідних років праці в НМІУ, які впишуть нову сторінку до його історії й перетворять на музей, справді гідний високого звання національного.

P. S. Якщо виникнуть труднощі з заміною етикеток – звертайтеся, завжди радий допомогти.

 

Степан Захаркін,

літературознавець, дослідник історії музейної справи в Україні

5 вересня 2020 р.
 ‌


[1] Не можу принагідно не висловити жаль, що таке дослідження не встиг створити покійний культурог Олександр Гриценко, який міг би зробити це з властивими його працям аналітизмом і елеґантністю.

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Грудень 2020

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   
Листопад | Січень