Спостереження інсайдера²: як працює УКФ та як взаємодіє з культурною спадщиною

Автор: Мілена Чорна | 13 серпня 2020 16:30 |



Від початку цей матеріал планувався безпосередньо як відповідь на статтю «Як брати гроші в УКФ» М. Левади, але практично зразу пригадалися М. Жванецький та Марк Твен з їхніми жартами на тему еристики, і акценти змістилися. Як двічі інсайдер – музейниця з понад 10-річним досвідом і екс-співробітниця УКФ – ліпше розповім про те, як насправді працює фонд та як він взаємодіє з культурною спадщиною, до якої належать музеї, пам’ятки та археологічні локації.


 

Перші проекти у секторі культурної спадщини Український культурний фонд підтримав у 2018 році, їх було реалізовано 60, і, попри те, що це був цілком новий досвід для переважної більшості заявників, культурна спадщина посіла друге місце з-поміж 8 секторів за кількістю успішно реалізованих проектів, поступившись першістю лише кіно. Найбільше уваги заявники як поданих, так і підтриманих проектів приділяли діджиталізації музейних фондів, що цілком природньо за умов багаторічної відсутності державної програми підтримки цього напрямку і усвідомлення того, що порятунок потопельників – особиста справа потопельників. Завдяки грантовій підтримці УКФ у 2018 році зацифрувати велику частину своїх фондів і подеколи на додачу створити онлайн-ресурс вдалося майже трьом десяткам установ: Конотопському міському краєзнавчому музею ім. О. Лазаревського, який імплементував автоматизовану систему обліку музейних фондів, Львівському історико-краєзнавчому музею, Львівському національному літературно-меморіальному музею Івана Франка, Рівненському обласному краєзнавчому музею, Одеському муніципальному музею особистих колекцій імені О.В. Блещунова, Національному історико-архітектурному музею «Київська фортеця» і багатьом іншим. Чимало проектів того року фокусувалися окремо і на створенні веб-ресурсів, присвячених пам’яткам історії та культури, як, наприклад, «Маловідомі архітектурні пам'ятки Рівного» чи «Монументальні пам'ятки пізнього модернізму Житомира та Житомирської області». І так, багато музеїв подавали заявки на конкурсні програми у співпраці з громадськими організаціями, благодійними фондами чи місцевими відділами культури, і причина цього - зашкарублість фінансових операцій в комунальних і державних установах та часто відсутність належної компетенції і відповідного досвіду проектного менеджменту у музейних бухгалтерів. Але то все – справа наживна, що й продемонстрував 2019 рік, коли кількість заявок, поданих безпосередньо від музеїв та музеїв у співпраці з ГО, зрівнялася, успішно подолавши експертний відбір.

Минулого року з’явились окремі ЛОТи, спеціально зорієнтовані на культурну спадщину, як то ЛОТ 1 «Виставкові та кураторські проекти» та ЛОТ 5 «Культурна спадщина» програми «Інноваційний культурний продукт». Загалом в конкурсних програмах 2019 року було підтримано 66 проектів сектору культурної спадщини, серед яких окреме місце посіли Інклюзивний веб-сайт Музею Ханенків. Адаптація та допрацювання офіційного веб-сайту музею у відповідності до найновіших міжнародних стандартів веб-доступності WCAG 2.1, «Фортеця без бар'єрів» Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця», виставковий проект «Завод» Національного музею українського народного декоративного мистецтва, мультимедійна виставка «ВУФКУ. Lost & Found (Втрачене і віднайдене)» Національного центру Олександра Довженка, НА.МИ.СТ.О: (НАука. МИстецтво. СТудії. Освіта) Бюро науково-технічної експертизи «Арт-Лаб», створення археологічної частини експозиції Донецького обласного краєзнавчого музею (в екзилі) та багато інших.

Цьогоріч особисто мої високі сподівання покладено на цілу низку проектів у секторі культурної спадщини, зокрема, на «Музей – «валіза без ручки» чи символічний капітал?» Українського комітету ради музеїв «ІКОМ» (ГО, до речі), «Створення інтерактивної мультимедійної експозиції Музею скла у Львові» Михайла Бокотея та ін. Але то все ще справа майбутнього, тож робити якісь висновки ще явно зарано, власне, як і у випадку з проектом Спілки археологів України, ефективність реалізації якого робить спробу з’ясувати для себе і нас Максим Левада у згаданій статті «Як брати гроші в УКФ».

Підсумувати цей надзвичайно стислий огляд взаємовідносин Українського культурного фонду з сектором культурної спадщини можна одним єдиним прикладом: протягом років співробітники профільного міністерства (Міністерства культури-Міністерства культури, молоді та спорту-Міністерства культури та інформаційної політики) працювали над оновленням переліку пам’яток історії та культури України, проте пілотний проект електронного обліку об’єктів культурної спадщини «Державний реєстр нерухомих пам’яток України», що стартував у червні 2019 року, було створено виключно на базі підтриманого УКФ проекту «Культурна спадщина в атласній геоінформаційній моделі сталого розвитку України. Концепція та електронний макет моделі» Інституту географії Національної академії наук України.

Особистий досвід, рефлексії та висновки

За неповних два роки роботи в УКФ авторці цих слів, як представниці аналітичного відділу, неодноразово випадала можливість долучитися до інформаційної кампанії фонду в різних містах і містечках України. Проведені на загал «Інфодні» у Хмельницькому, Кропивницькому, Кривому Розі та виступи конкретно перед музейниками і пам’яткознавцями під час трьох конференцій у Львові, двох у Києві та по одній – у Вінниці, Дніпрі, Луцьку, Рівному і Старобільську довели відсутність регіональних особливостей сюжетного розвитку подій після виступу. На всіх заходах можна було спостерігати одну й ту саму мізансцену з окремими дрібними відмінностями: поодаль збиралася група людей, зазвичай 10-15 осіб, і до виступаючого підходили декілька з них, найчастіше хтось, хто вже був знайомий з часів музейної роботи або й співпрацював на окремих виставкових проектах. За лідером обережно і дещо сором’язливо підходили ті, хто не був особисто знайомий, і перше питання колег завжди було одним й тим самим: «А це правда, що кожен має шанс отримати грант? Чи все лише для «своїх»?». Цей вступ робили люди, які мене знали особисто, бо досвід спілкування і співпраці дозволяв їм припустити, що «не все прогнило в королівстві датському», і вони мають шанс почути правду. Моя відповідь була незмінною: «Так, кожен має шанс. Але для цього треба почати – заповнювати заявки, вчитися плануванню, бути в курсі останніх трендів музейної справи і, головне, не боятися!»

Щаслива тим, що мала можливість під час роботи в УКФ поїздити Україною, бо це дало мені можливість, дивлячись в очі колегам, запевнити їх у тому, що вони мають шанс! Чимало хто з тих, хто підходив із запитанням про чесність відбору, згодом подалися на конкурс і отримали грантову підтримку, бо давно мали чудові задуми і зуміли чітко викласти свої робочі плани. Тому, коли хтось починає говорити у кулуарах чи писати на всеукраїнській фаховій платформі щось подібне до «як сказав один мій компетентний знайомий: «Грант зроблено явно по знайомству, тому за кошти ніхто не відповідатиме»», дуже кортить сказати: «Панове, ми ж не на Євбазі… Не збирайте пліток». В цивілізованому світі за такі слова довелося б йти в суд, наводити джерело, а потім ще й платити за наклеп. 

І от так плавно ми перейшли до безпосереднього тригера – статті «Як брати гроші в УКФ» Максима Євгеновича Левади. Не аналізуватиму ані матеріал в цілому, ані можливу мотивацію автора до його написання, не тому, що не можу, а тому, що не хочу. Але не згадати про основні фактологічні помилки автора бракує ми сил. Пограймося в гру «Знайди правду з-поміж брехні».

Теза перша: «Український культурний фонд у рамках програми «Мережі й аудиторії» надав 497.230-00 гривень Спілці археологів України на програму під назвою «Посилення спроможності професійної спільноти задля адвокації археологічної спадщини України»».

Фейк. Коли наскрізно йдеться про розподіл коштів держбюджету, не лінуйтеся перевіряти цифри. Після введення карантину та проведення переговорних процедур договір з УКФ було підписано на суму 394 800 грн. Ці дані є онлайн. Але що там якихось понад 100 тисяч грн різниці, коли йдеться про епатаж, правда?!.. Пів мільйона звучить красивіше, так.

 

Теза друга: «Оскільки назва проекту містить неукраїнське слово «адвокація» (англ. advocacy), я звернувся до словників. Cambridge Dictionary пояснює його як громадську (себто – публічну) підтримку ідеї, плану або способу щось зробити (public support for an idea, plan, or way of doing something)».

Фейк. На 95%. Не все в англійській мові перекладається так, як звучить для слов’янського вуха, і «public» не завжди інтерпретується як «громадський/-а/-е». Часто це слово вживається як «публічне» у сенсі «озвучене на загал». Більше того, останні років десять основним значенням терміну «адвокація» є «дія, спрямована на мобілізацію громадських дій для досягнення змін у суспільстві». Візьмемо, до прикладу, UNICEF, які визначають адвокацію як «свідомий процес, що базується на демонстрації доказів з метою прямого та опосередкованого впливу на директивні органи, стейкхолдерів та цільову аудиторію заради підтримки та імплементації подальших дій». Тобто, використання терміну в зазначеному САУ контексті цілком доречне.

 

Теза третя: «Чомусь раптом спливає трансформація Мінкультури та створення нових органів, з’являються ОТГ, які навіть не підозрюють, що якесь ГО готує їм методичні рекомендації».

Фейк. Вельми спекулятивне твердження.

По-перше, організаційно-правова форма заявника – не те, що гарантує успішність, перспективність та ґрунтовність проекту, і це цілком очевидно. Таким чинником-гарантом є команда проекту, бо проект реалізують люди, а не витяг з ЄДР. Саме фахівці готують матеріали, а вони в проекті – визнані не лише українськими колегами. Керівник проекту: Яків Петрович Гершкович. Доктор історичних наук з досвідом археологічної роботи з 1977 року, Фулбрайтівський стипендіат, автор понад сотні наукових розвідок, з-поміж яких і перша в Україні монографія, присвячена сабатинівській культурі, перекладена, зокрема, німецькою мовою. Координатор проекту: Євген Валентинович Синиця. Асистент кафедри археології та музеєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка з досвідом археологічної роботи з 1996 року. Автор великої кількості наукових статей. Можна згадати всіх шанованих у фаховій спільноті членів команди, але ця стаття і без того давно перетворилася на лонгрід.

По-друге, чимало очільників ОТГ не просто «підозрюють», що у контексті охорони пам’яток, зокрема, археологічних, для них готуються певні рекомендації та «дорожні карти», а більше того –  самі звертаються у пошуках нагально потрібної їм інформації! Навіть у моїх не особливо масштабних мандрах в рамках інформаційної кампанії УКФ я особисто, будучи мистецтвознавцем, не археологом чи пам’яткознавцем, отримувала запитання від очільників щонайменше трьох ОТГ у Київській, Рівненській та Хмельницькій областях з приводу того, як вберегти місцеву археологічну спадщину від чорних археологів тощо.

 

Теза четверта: «Справа в тому, що членом правління ВГО Спілка археологів України є Антон Корвін-Піотровський, не археолог, але директор археологічного державного підприємства. А експертом Українського культурного фонду, причому саме по напрямку культурної спадщини, є його рідна мати Вікторія Колеснікова, теж не археолог, але завбібліотекою Інституту археологією».

Фейк. По-перше, Антон Корвін-Піотровський є фахівцем, який закінчив Національний університет «Києво-Могилянська академія» за спеціальністю «історія» та аспірантуру Інституту археології НАНУ. По-друге, Вікторія Колеснікова є експертом в секторі культурної спадщини програми «Аналітика культури», а не «Мережі й аудиторії», в рамках якої отримав грантову підтримку проект САУ. Згідно «Положення про експертні ради Українського культурного фонду» навіть самі експерти мають право «бути заявниками та брати участь у реалізації проектів конкурсних програм Фонду, до оцінки яких вони не були залучені в якості експертів» (курсив мій – МЧ). Тобто, фахівець має право подати на конкурс свій проект, але виключно у ті програми, в яких він/вона не виступає експертом/кою. Як на мене, це пояснюється кількома факторами. По-перше, відсутністю великої кількості експертів/ок у вітчизняних секторах культури, здатних відмовитися від власних творчих та наукових задумів заради оцінювання. Адже найкращі фахівці зазвичай не лише теоретики, а ще й потужні практики і, якщо обмежити права експертів на реалізацію власних проектів, як було у 2018 році, то або не буде кому оцінювати заявки, або ж не буде кому їх подавати. Тому було віднайдено оптимальний, як на мене, механізм, за яким теоретичні та практичні інтереси професіоналів своєї справи не перетинатимуться – оцінюєш в одній програмі, маєш право подаватися на будь-яку іншу, окрім неї. По-друге, заявки на оцінювання відправляються експертам системою, що позбавляє процес ризиків людського втручання. Весь процес відбувається у системі оцінювання проектів, яка є індивідуальною для кожного з експертів і ізольована від решти, що унеможливлює отримання одним експертом інформації про те, хто з колег, окрім нього/неї, оцінює той чи інший проект, відтак, нівелюючи ризики тиску чи впливу на формування думки іншого.

 

Теза п’ята: «А дійсно, як сталося, що ВГО Спілка археологів України, яка ніколи не мала жодних грантів, з першої спроби отримала півмільйона від УКФ? Адже Фонд вимагає певної грантової репутації від заявників (або бекграунду по-їхньому)».

Правда. Майже. Відповідь:  Грантів від УКФ Спілка археологів України до 2020 року дійсно не отримувала. Аби гранти отримували лише ті, хто вже мав грантову підтримку, ніхто б ніколи нічого не отримав, правда?! Адже кожен колись подавався вперше. Згаданий же ж «бекграунд» передбачає наявність успішно реалізованих не власним коштом проектів, за участі інших донорів. Що ж до цього, дивіться скріншот:

В контексті усіх наведених вище тез та рефлексій, звертаюся до колег – музейників, пам’яткознавців та митців: не вірте тим, хто говорить вам, що в УКФ (чи в інших організаціях, що надають гранти) все продано та домовлено. Не вірте! Бо найчастіше самі оратори або їхні друзі, куми, брати та дружини вже давно подалися і, ба, більше, отримали грантову підтримку тих, довіру до яких намагаються підірвати! Тому сприймайте інформацію критично, надто, якщо не дуже довіряєте джерелу!Так, ці люди часто «київські» і мають більший досвід написання грантових заявок (зауважте, не кажу – успішної реалізації проектів!), тому їхні шанси часто дещо вищі, але, добре знаючи музейників, пам’яткознавців та громадських активістів у регіонах, запевняю вас – ви маєте достатньо креативності, ерудиції, мудрості і вміння планувати та писати, аби правильно оформити аплікаційні пакети документів! Головне, не бійтеся і не вірте «дезі».

Ретельно читайте інструкції до того ЛОТу, на який подаєтеся, методику оцінювання проектів і не соромтеся задавати питання! Представникам УКФ, мені, всім, хто може вам порадити від чистого серця. Можливо, не з першого разу ви пройдете експертний відбір і наберете необхідну кількість балів, але це аж ніяк не привід для зневіри чи апатії. Вдосконалюйтеся, навчайтеся і плануйте далі! Мені відома ціла низка команд, які при першій спробі не пройшли за конкурсом, але наважилися подаватися вдруге і перемогли! Я не знаю, як складеться ситуація надалі, але можу вас запевнити, що, доки справою УКФ займається команда Юлії Федів, про корупцію йтися не може жодним чином, від слова «зовсім». 

За минулу добу декілька друзів встигли спитали мене, чому я вирішила зреагувати на прочитаний пасквіль, якщо більше не працюю в УКФ. Саме тому. Бо, по-перше, віднедавна мене дуже складно звинуватити в необ’єктивності, адже я не належу більше до команди фонду. По-друге, у мої плани входить продовження роботи у сфері надання грантів на культуру і спроби підірвати довіру до наразі чи не єдиного джерела підтримки українських культурних операторів в мене викликають щире обурення!.. Надто, коли оточення ораторів аж ніяк не нехтує такими можливостями. По-третє ж, мене дуже втомило наступне: все свідоме життя я спостерігаю за тим, як професійна спільнота поділяється на тих, хто гарує у поті чола, не виходячи на авансцену, і тих, хто повсякчас і з усього робить шоу. В принципі, як на мене, це цілком нормально, адже у кожного свій темперамент і свої пріоритети, і не всі музейники – публічні люди, але трапляється й таке, що шоу затягує виконавця і перетворюється на своєрідний наркотик. Це насправді може статися будь з ким, навіть з високоосвіченою людиною з великим професійним досвідом. І тоді, коли сенсації вичерпуються, виникає фізична потреба у їх створенні, бо вони – як допінг, без них людині вже складно уявити своє життя. Відтак інколи чудовий археолог, замість того, аби копатися у землі чи архівах, починає робити це у чужих проектах, документах, розмовах та ініціативах, намагаючись витягти на поверхню те, чого там цілком може й не бути (і часто, це саме так). Це відбувається на рівні професійного інстинкту, мабуть. І є трагедією, як на мене. У кожного своя доля, і так, «той мурує, той руйнує», але обставини нині в країні загалом і в культурі зокрема такі, що, може, давайте починати збирати каміння і будувати спільними зусиллями!?Утопічно, але так хочеться інколи помріяти…

Озвучену інформацію читачі за бажання можуть перевірити у базі даних статистики проектів Українського культурного фонду за посиланням https://uaculture.org/statystyka-proektiv-zapidtrymkyukf/. Про проекти 2020 року можна дізнатися з опису в реєстрі програм за посиланням https://ucf.in.ua/news/17-06-2020.reg. Переконатися у правдивості наведеного у цьому матеріалі фактажу легко. Але чи вірити написаному, то вже вирішувати кожному з вас самотужки.

 

Мілена Чорна,
мистецтвознавець

 

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Вересень 2020

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930    
Серпень | Жовтень