ПОВЕРНЕННЯ ДО РОСІЇ

Автор: Максим Левада | 23 червня 2020 17:41 |

Нова стаття Катерини Липи «Реституція чи репатріація: шанс на повернення культурних скарбів», яку опублікував сайт LB, дуже цікава, важлива і актуальна, тому всім раджу уважно її прочитати. А мені вона не лише сподобалася, але й  спонукала написати оцей текст.


На мій погляд, цій публікації бракує однієї важливої деталі – розмірковуючи над поверненням культурних цінностей з Російської Федерації, треба не лише аналізувати міжнародне право та практики, але й особливості законодавства Росії. Бо Росія нікому нічого не віддає, не лише нам. Саме тому я й вирішив зробити невеликий конспект своїх думок на цю тему.

Говорячи про культурні цінності, які походять з території України, але опинилися в російських музеях, не варто змішувати до купи геть усе. Наприклад, значна кількість дореволюційних археологічних знахідок з України, аж ніяк не «вивозилися» «до Росії». До революції знахідки або потрапляли до того, хто фінансував розкопки, або викупалися у власників музеями чи приватними колекціонерами, які з часом могли їх передати до будь-якого музею Російської Імперії.

Саме через колекціонерів до Археологічного музею в Варшаві потрапили колекція Казімежа Пуласького (Kazimierz Pułaski) з Вербични на Дністрі, або відому колекція Юзефа Хойновського (Józef Chojnowski), яка містить безліч неперевершених знахідок від Середньої Наддніпрянщини до Криму, й про долю якої я раджу прочитати публікацію Кінги Станек.

Не варто забувати, що «державних музеїв» в сучасному значенні до революції взагалі не було як таких. Навіть попри те, що з 1852 р. Ермітаж став публічним музеєм, він залишався власною колекцією російських імператорів і не поповнювався за рахунок «вилучення» від інших колекціонерів або музеїв. Це були або дари, або покупки. Правда, існувала Імператорська археологічна комісія, яка була державним органом і в межах свого бюджету фінансувала розкопки або викупала колекції. А ще давала дозволи (відкриті листи) на розкопки, та лише на «казенних і громадських землях», тобто державних, міських і селянських.

Дітищем цієї комісії з часом став проект 1889 р. цікавої угоди про розподіл знахідок. Пропонувалося, що Ермітаж мав би привілейоване першочергове право відбору предметів «художнього значення» та «старожитностей». Друга черга повинна була належати Російському історичному музею, а решту предметів комісія розподіляла би на свій розсуд між провінційними музеями з перевагою для музеїв університетських. Це стосувалося як результатів розкопок, так і викупу колекцій або скарбів. Але той проект так і не був реалізований, зокрема через незгоду Російського історичного музею, якому не подобалися такі привілеї Ермітажу.

Зовсім інша ситуація склалася після революції 1917 р. Варто не забувати, що були націоналізовані геть усі цінності, приватні колекції та зібрання, які передавалися до музеїв, і не лише російських. Окрім того, треба бути чесними – і за рахунок центральних (московських та петербурзьких) музеїв інколи комплектувалися колекції музеїв «братських республік» або віддалених від столиць центрів. Тут можна згадати, що до Центрального музею Тавриди були передані картини, зокрема, з Третьяковської галереї. А із згаданого Ермітажу – картини західноєвропейських майстрів аж до Якутії.

Такий він був той дивний радянський час. Цей незрозумілий міжмузейний обмін продовжувався й після Другої світової війни, коли доукомплектовувалися найбільш постраждалі музей. Саме тоді в Києві опинилася частина львівської колекції з розкопок Гача – першого могильника пшеворської культури, яка тут, в Києві, так ніколи і не виставлялася. А у Вінниці – меч з Канева, з розкопок Княжої гори…

А от що стосується історії, яку безпосередньо описує пані Катерина Липа, то тут йдеться про ще набагато складнішу ситуацію. Коштовні предмети вилучалися не стільки для центральних музеїв, скільки для переплавки або просто для продажу за кордон. Радянська держава вимагала валюти, якої в неї не було через відмову визнати борги царської Росії. І вилучали ці коштовності «класових ворогів» не лише з музеїв. Дійсно, якась частина вціліла й згодом опинилася в московських або петербурзьких музейних сховищах. А якась, додам, навіть була повернута з часом до Києва. Але чи можна порушувати в цьому контексті питання про реституцію? На мою думку – не варто цього робити, і ось чому.

Якщо ставитися до реституції в контексті міжнародного права, то підстав для її застосування немає, бо все відбувалося в межах однієї держави. На відміну від приєднання балтійських країн до СРСР, міжнародна спільнота не визнала входження України до Радянського Союзу окупацією. А, якщо застосовувати реституцію з точки зору цивільного права, то тоді треба заявляти не про повернення до Україні, а про повернення нащадкам власників предметів або колекцій, монастирям, конкретним храмам тощо. Це, в свою чергу, вочевидь спричинить ланцюгову реакцію, бо значна кількість українських музеїв теж укомплектована експонатами, конфіскованими в радянські часи у колишніх законних власників. Більш того, не всі їх нащадки проживають в Україні чи є її громадянами.

Іще менше мені зрозумілі заклики щодо застосування міжнародного тиску. Як приклад згадаю відомий російсько-німецький проект, який був 2007 р. реалізований у вигляді товстенного тому (майже 600 сторінок) під назвою «Эпоха Меровингов – Европа без границ. Археология и история V-VIII вв.». Більша частина цієї надзвичайно цікавої праці присвячена неперевершеним археологічним знахідкам, які були вивезені з німецьких музеїв до СРСР після закінчення Другої світової війни, і саме в якості реституції. Усі вони весь час зберігалися в фондосховищах і були відомі лише музейним зберігачам. Ніхто ніколи їх не експонував, а цей проект, який зініціювала німецька сторона, був відчайдушною спробою почати бодай дискусію стосовно ймовірного повернення колекції. Але всі розмови про повернення закінчилися на публікації цього тому. На мій погляд можливості ФРН набагато більші, ніж у України, а німецько-російські стосунки незрівнянно кращі.

Інша справа, що в Росії ще з 1998 р. існує спеціальний закон «О культурных ценностях, перемещенных в Союз ССР в результате Второй мировой войны и находящихся на территории Российской Федерации». І він передбачає захист прав колишніх радянських республік, якщо оці переміщені культурні цінності, які після війни були повернуті до Радянського Союзу, походять з цих республік, зокрема з території УРСР. Правда, тут уже окрема історія, яка безпосередньо не торкається теми цих моїх роздумів.

Але це зовсім не означає, що на всіх інших українських культурних цінностях, які наразі є в Росії, варто поставити хрест. Публікація, що спонукала мене все це написати, вже жваво обговорюється в різних соціальних мережах. Там я і побачив один коментар стосовно наших музейних предметів, які були передані для реставрації та «зникли» в Росії. Здається, я знаю цю історію й можу дещо пояснити.

Свого часу один український музей передав до реставраційних майстерень Ермітажу певні предмети на реставрацію. Передав офіційно, по договору та за актами. Але один нюанс – цю роботу так і не оплатили, а про предмети кільканадцять років не згадували. Договір, по якому їх передали, є чинним, ніхто від нього не відмовлявся і відмовлятися не збирається. Проблема лише в тому, що реставрація так і не оплачена, а до цього зараз вже може додатися й платня за зберігання, що цілком логічне.

Інше питання – чи можливі сьогодні з огляду на політику та міжнародну ситуацію якісь формальні контакти або співпраця з Росією? Може це когось і здивує, але така співпраця не припинялася. Я особисто знаю про один випадок, коли 2016 року Росія офіційно звернулася до Міністерства культури України із запитом стосовно колекції антикварної зброї, вилученої у когось-там у них. Йшлося про те, чи немає серед вилученого чогось, що може бути викраденим з українських музеїв. На щастя, нічого такого, наскільки я знаю, не виявили.

Хочу звернути увагу, що ICPRCP, про який згадує авторка, це суто посередницька структура, яка може лише надавати пропозиції сторонам. Тому для гіпотетичної розмови про т.зв. репатріацію повинна бути згода обох сторін. Лише в цьому випадку ICPRCP може пропонувати якісь пропозиції. Він, цей орган, існує тільки для сприяння двостороннім переговорам про реституцію або повернення культурних цінностей в країни походження. Ось чому сподіватися на еього, думаю, не варто.

Проблема повернення культурних цінностей набагато болючіша, ніж розмови про наслідки російської колоніальної політики. Свого часу народний депутат Ірина Подоляк на моє прохання зробила запит до білорусів стосовно археологічних предметів, які було незаконно вивезено з України, вилучено білоруськими митниками і передано до мінського музею. Посольство Білорусі їй відповіло, що дійсно предмети вилучені та передані до музею, тому ніхто їх не поверне. Білорусь, як і Україна, є членом Конвенції «Про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню  та  передачі права власності на культурні цінності». Я не знаю, чи відомо Міністерству культури про цей випадок, але точно знаю, що після нього білоруси іще вилучали і передавали до своїх музеїв подібні предмети, але Україну про це навіть не повідомляли.

Сьогоднішні стосунки з Росією в контексті повернення культурних цінностей легко можна подавати виключно через призму наших сучасних відносин. Така позиція дуже зручна, бо не вимагає нічого, окрім суто політичних або патріотичних заяв та закликів. Та мені вона здається абсолютно безвідповідальною. Загальновідомо, що й зараз кордон з Росією дощенту прозорий для культурних цінностей. Я знаю декілька випадків, коли антикварні предмети вільно «гуляли» туди-сюди між Києвом і Москвою, бо їх ніяк не могли продати. Багато хто з музейників пам’ятає хазарську приватну колекцію (предмети салтівської культури), яка в 90-ті роки минулого століття експонувалася в Харкові, а потім опинилася в Москві. Археологи знають видання «Корпус случайных археологических находок», перші випуски якого присвячені предметам, переданим до Державного історичного музею в Москві. Всі вони (про що там написано) знайдені в 2000-2010 рр. на Україні, є навіть назви населених пунктів.

Мені важко сказати, чи можна зараз якось будувати взаємини з Росією та наполягати на поверненні наших культурних цінностей. Не тому, що в нас війна. А тому, що «музейные предметы и музейные коллекции, включённые в состав Музейного фонда Российской Федерации, вывозу из Российской Федерации не подлежат». За виключенням тимчасового вивезення про який тут не йдеться. Але це закон! Там неможливе жодне «повернення архіву Баха», закон забороняє.

А може варто подумати про те, як уникнути безперервного потоку через кордон? І не лише археологічних знахідок, а й стародруків, листівок і фотографій, архівних справ, живопису. Бо Росія це дуже потужний ринок, де є ті, хто попросту вкладає в це чималі гроші. Зокрема й в те, що йде від нас. Не тому, що в нас війна, або ми вороги, а тому, що ми самі це дозволяємо. Якщо у нас предмети музейного рівня сприймаються суто як товар, то причина не в Росії, а тим більше – не в тому клятому минулому.

Особливо це стосується археологічних предметів, але тут я вже вкотре повторююсь. Тому на останок дозволю собі таке зовсім непатріотичне – байдуже, хто купує цю кляту археологію – свої чи вороги, усі вони фінансують мародерство. А грабують зовсім не вороги-супостати, риють і продають свої власні патріоти.

 

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Березень 2024

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
       
Лютий | Квітень