ХУДОЖНИК І ПЕДАГОГ, ЯКИЙ НЕ ЛИШЕ ГОВОРИТЬ ПРО МИСТЕЦТВО

Автор: Музей О.Осмьоркіна, Кропивницький | 26 квітня 2020 10:08 |

Він один з тих художників - друзів музею, хто у вільний час заходить поговорити про мистецтво за філіжанкою кави.

    Згадую 1990-й рік - Юрій Вінтенко, Юрій Гончаренко та я, Андрій Надєждін, їдемо вступати до Спілки художників України, яка згодом, після проголошення незалежності нашої держави стане Національною. Це було вперше, коли митці представляли твори на виставці претендентів у виставкових залах столичного Будинку художника. Всі сповнені творчих надій та планів, Юрію Вінтенку тоді тільки-но виповнилося 35 і пісня, яка звучала з готельного радіоприймача у виконанні Софії Ротару: «Тече вода, тече бистра вода. Тече вода і минають літа…» здавалося була не про нас.
    А нині Юрію Борисовичу вже 65. Він - гарний батько, прекрасний дідусь двох онуків, принциповий викладач і художник, завжди й у всьому художник. Можливо це магія числа. Юрій Вінтенко народився в Харкові 15 квітня 1955 року. Якщо ви зануритеся у інформаційні хвилі Вікіпедії, то дізнаєтеся, що 15 квітня 1452 року народився Леонардо да Вінчі, а 15 квітня 1874 в майстерні французького фотографа Надара в Парижі відкрилась виставка художників, яких один з критиків зневажливо назвав «імпресіоністами», згодом це слово стало назвою однієї з найвпливовіших мистецьких течій останньої третини XIX - початку XX століть.
    Першим вчителем Юрія був батько - відомий живописець, заслужений художник України Борис Вінтенко, ім’я якого нині носить міська художня премія. Він також сповідував ідеї імпресіоністів, хоча і по-своєму їх інтерпретуючи. В інтерв’ю до каталогу виставки «Для тих, кого любимо…», що відбулася в художньо-меморіальному музеї Олександра Осмьоркіна до Дня художника в рамках музейного проекту «В майстерні художника» восени 2017 року, на якій презентувалися твори Юрія та його дружини Галини, на запитання чи мав батько на формування його творчої особистості вплив, Юрій Борисович відповів: « Звісно, що мав, не міг не мати. Хоча в дитинстві, коли я був зовсім маленьким, то казав, що не буду художником, бо треба весь час головою вертіти - то на натуру, то на картину, то на палітру, туди-сюди, туди-сюди, туди-сюди… А я так не хочу… але коли в мене з’явилися орієнтири, художники, які стали своєрідними маяками для мене, то в нього як гора з плечей впала… Глущенко, Захаров, Моргун Микола Сергійович, мій вчитель Зорко Юрій Валентинович, Звягінцев Ростислав Михайлович, Олександр Осмьоркін. До речі, пам’ятаю, в картинній галереї його твори у загальному контексті були настільки особливими і сучасними, що хотілося займатися мистецтвом…»
    Випускник Кримського державного художнього училища ім. М.С.Самокиша (1975), викладачі з фаху - В.Григор’єв, М.Моргун, Л.Лабенок, на третій рік після його закінчення у 1978-му презентує свою першу персональну виставку в місті на той час Кіровограді, тоді він вже працював художником-оформлювачем Кіровоградських художньо-виробничих майстерень Художнього фонду УРСР, а пізніше Спілки художників України. Участь у багатьох всеукраїнських та обласних художніх виставках дозволила у 1990 році стати членом Національної Спілки художників України, після чого він не покинув активної творчої діяльності, його персоналії в рідному місті експонувалися в 1998, 2005, 2012, 2015 роках, не рахуючи групових виставок НСХУ та різного роду пленерів, учасником яких він є зазвичай.
    Юрій Вінтенко ніколи не відрікався своєї прихильності формам та мові класичного реалістичного мистецтва. Його картина «Вечір в майстерні» (1980-1981), на якій він зображує автопортрет з дружиною Галиною, є не лише фактичним тому підтвердженням, а й одним з перших проголошень своїх мистецьких принципів. На першому плані не умовний образ ефемерної музи, а конкретний портретний жіночий образ, сповнений світла, чистоти та любові, на другому – художник, що виступає з темноти тла картини, він і спостерігач, і цінитель і творець, що поклавши останній мазок в новостворену картину, застиг, елегантно тримаючи пензля та палітру, неначе в очікуванні відповіді на сакраментальне питання - а чи останній? Це відчуття незакінченої дії, композиційна побудова твору, повертає нас до праць художників епохи ренесансу, так митець декларує свою переємність ідей класичного мистецтва, в той же час проголошуючи власні мистецькі пріоритети – краса, пристрасть, чуттєвість, упорядковані розумом та художньою ідеєю. Момент, як поштовх до створення образу.
    Його твори зберігаються у фондах Кіровоградського обласного художнього музею та художньо-меморіального музею О.О.Осмьоркіна, в галереях «Мистецький курінь» (Київ) та «Єлисаветград» (Кропивницький), остання, до речі, надрукувала набір листівок творів художника, численних приватних колекціях. В каталозі обласної організації Національної Спілки художників України «Барви степу» (1994) Юрій Вінтенко так виголошував своє кредо: «Я останній з тих, хто зріс у Седнєві, коли Седнів ще був «українським Барбізоном»», маючи на увазі участь в мистецьких групах в Будинку творчості «Седнів», що на Чернігівщині, де з 1960-х років працює творча база Спілки художників України, заснована з ініціативи народного художника України Сергія Шишка.
    Виразом образу природи в творах Юрія Вінтенка став швидкий, «короткий», етюд сповнений логіки реалістичного споглядання. Його твори емоційно спокійні. Це тиха, повільна розповідь про побачене і пережите, в якій знаходять втілення і душевні хвилювання художника.
    «Коли працюю з натурою, супроводжує емоція. Хочеться досягнути синтезу, просто так – що бачу, те малюю - це не моє, а то буде, як в анекдоті - стільки дерев намалював за своє життя, що з лісу не вийдеш», - констатує митець.
    Сюжети його краєвидів зазвичай включають присутність діяльності людини - чи то хатинка між деревами, чи старе подвір’я, як в етюдах 1980-х «Іній» та «Березень», або зовсім не очікуване єднання – фрагмент паркану і квітучої зелені в роботі «Влітку» (2001), де здавалося б у простому мотиві виражено сутність протиріччя людини і природи, яка в постійному русі пробує розширити свої володіння і єдине, що її стримує, це паркани, що ми будуємо, пробуючи регулювати та впорядкувати світ, прилаштовуючи його до власного способу існування.
    Взагалі у його творах часто присутній момент символізму. В пейзажах – мотив дороги, води, старого житла, в натюрмортах - присутність народної іграшки, домашнього фото, журналу, книги - атрибутики, яка використовується для відтворення в свідомості глядача психологічного стереотипу, як провокативного моменту подальшого розвитку ситуації.
    Сердечним щемом у серії предметних композицій Юрія Вінтенка 2012-2016 років -«Згасла цигарка», «Незакінчена розмова», «Модільяні, Зорко та келих з коньяком» звучить нота пам’яті, ностальгійна, невловима туга за чимось втраченим і вже недосяжним. Ці своєрідні натюрморти-портрети неначе відбитки душевних переживань та щоденних роздумів митця про непередбачуваність очікувань життєвих колізій. Кожен предмет тут має своє, особливе значення.
    У композиції «Згасла цигарка» не випадково палітра поєднується з вишитим рушником, який обвивають блакитні квіточки цикорія, адже це палітра батька – художника Бориса Вінтенка, улюбленою темою творів якого була Україна з її краєвидами та прадавньою історією, який вже покинув цей світ, загасивши останню цигарку у попільничці, але солом’яний коник, неначе символ життя вічного, летить у просторі, виблискуючи сяйвом душі художника. Цей незримий діалог з близькими людьми продовжується і в творах «Незакінчена розмова» і «Модільяні, Зорко та келих з коньяком», де творець розмірковує над вірністю вибору власного мистецького шляху, демонструючи свої творчі прихильності та бажання.
    Зазначу, що такий спосіб предметного філософського натюрморту-портрету впровадив у 1960-х роках в радянське мистецтво учень Олександра Осмьоркна - Анатолій Нікіч, картина якого «Портрет О.О.Осмьоркіна. Із циклу "Улюблене обличчя" Опус 5. Варіант I» (1987-1992) є окрасою музейної колекції творів художників – учнів видатного майстра живопису.
    Взагалі Юрія Вінтенка багато що пов’язує з культурою 1960-х років, адже й дитинство художника проходило в колі знаних митців того часу, друзів чи знайомих його батька, звідси можливо походить і зацікавленість життям митців 1920-х, 1930-х, що народжує своєрідні художні діалоги крізь час та простір, як в картині «Фальк і не Фальк» (2017), рефреном якої є думка про взаємоприйнятність різних мистецьких поколінь та ідеї, що будь-який предмет може стати мистецьким образом, все залежить лише від спроможності митця. Це може бути проста скляна пляшка чи глиняний горщик, а може домоткана ковдра і солом’яний оберіг чи лялька-мотанка, які занурюють нас у глибини прадавньої історії.
    А якою наївною простотою сповнений твір «Ялинка для Михайлика» (2017). Але чи може бути інакше? Адже всі ці ялинкові іграшки та прикраси, які неначе планують у повітрі, спускаючись з зелених гілок дерева – не лише відображення першого сприйняття дитиною нового, невідомого світу людей, в якому їй випало жити, а й реальний подарунок онуку свята.
    Сам художник зазначає: «В картині має бути загадка. Те, що хвилює іншу людину. Іноді ти щось свідомо шифруєш, іноді не свідомо. Бути на 100 відсотків задоволеним тут навряд чи можливо, але важливо залишатися на якомусь професійному рівні».
    Високий професійний рівень вирізняє і його педагогічну діяльність. Ось вже майже десять років в музеї Осмьоркіна під час культурно-просвітницької акції «Музейні гостини» до Міжнародного Дня музеїв традиційно влаштовуються «Художні студії». Це спільний мистецький проект музею та відділу образотворчого мистецтва дитячої школи мистецтв, який очолює Юрій Вінтенко. Юні художники під керівництвом викладача та музейних науковців відтворюють творчу майстерню в залах музею, багато з них виросли на наших очах і нині, обравши професію художника, продовжують освіту у вищих мистецьких навчальних закладах. «Музейні колекції є одним з визначальних факторів у творчому вихованні дитини, – говорить Юрій Борисович, - нашим дітям з селища Нового складно їздити в місто, але гарно, що є програма «Художні студії» в музеї О.Осмьоркіна, в якій вони можуть брати участь, безпосередньо спілкуючись з оригіналами творів високого мистецтва. Мистецтво - це територія особистості, яка притягає до себе полярно схожих людей».
    Цікаво, що митець при всьому своєму досвіді професійного живописця не споглядає на своїх вихованців з висоти ментора, а бере пензля і сідає малювати поряд, підтверджуючи справою свої мистецькі поради та вказівки. Так на очах співробітників музею народжувались сповнені теплих почуттів етюди 2012 року «Натюрморт з палітрою О.О.Осмьоркіна», «У залі художньо-меморіального музею О.О.Осмьоркіна» та «Святковий етюд» (2018), які достойно поповнили музейну колекцію сучасного українського образотворчого мистецтва. Зазначу, що педагогічні підходи Юрія Борисовича перегукуються з освітніми ідеями Олександра Осмьоркіна, який відносився до своїх студентів як до художників, з якими ділився секретами своєї майстерності, що накладало на учня і особливу форму відповідальності, яка змушувала його ставати кращим у своїй справі.
    А ще у художника є неординарне захоплення – колекціонування. Марки, листівки, монети, збирання рідкісних книг. Кожна поява майстра на виставці чи просто прихід до музею супроводжується рідкісним дарунком. Так, наприклад, і нещодавно під час відкриття виставки «Володимир Федоров: художник і час» до 100-річчя з дня народження митця, він передав до фондів музею Осмьоркіна оригінальний рисунок 1947 року – подвійний портрет Бориса Вінтенка та Володимира Федорова, які активно відновлювали мистецьке життя міста у повоєнний час.
    За давнім українським звичаєм хочеться побажати своєрідному митцеві, який ніколи не зраджував обраному шляху - Многії Літа! Залишатися, як завжди, самим собою! А творчої наснаги та таланту йому не позичати…