Прості істини. Мистецтво Євдокії Богач

Вона не прагнула бути відомою та успішною, не шукала уваги преси, дослідників та високопосадовців, привілеїв та почесних звань.  Працюючи в архітектурі й міському середовищі і створюючи панно та об’ємно-просторові композиції, вона не проголошувала характерних для монументального мистецтва закликів. А мовою керамічної пластики й декоративного живопису висловлювала ті прості життєві істини, що кожен підсвідомо хоче для себе аби бути щасливим.

«…Жадаю знайти те потаємне, найкраще, що є в людині, в природі. Те, що робить життя таким чудовим, цікавим, що дає сили для великих звершень», – цей вислів Євдокії Богач щодо своїх творчих прагнень, - певною мірою характеризує і її творчість.

Майбутня художниця-керамістка й монументалістка Євдокія Макарівна Богач народилася 20 листопада 1943 року в селі Попелюхи (нині Яворівка) Пещанського району Вінницької обл. у родині селян. Дитинство її було складним: у чотирирічному віці вона втратила батька й мати, і її вихованням опікувалася рідна сестра. Після закінчення середньої загальноосвітньої школи (1961) Є. Богач вступила до  Косівського художнього училища прикладного мистецтва, де впродовж 1962–1967 рр. на відділенні художня кераміка під керівництвом Ю. Соломченка здобула кваліфікацію «художник-майстер». Навчання в уславленому центрі гуцульського народного мистецтва, безперечно, наклало відбиток на всю подальшу творчість мисткині. Вироби майстрів Косова вирізняються яскравою самобутністю, любов’ю до контрастних кольорових сполучень, орнаментації, яка щільно вкриває поверхню, усталеністю сюжетів і образів.

Є.Богач під час навчання, 1960-ті рр.

По завершенні навчання Є. Богач була направлена до м. Севастополь. Там рік працювала старшим лаборантом експериментальної майстерні сувенірних виробів УкрНДІ під керівництвом Ю. Касьяненка та ін., в 1968–1970 рр. була художником-оформлювачем торгівельного об’єднання № 1, в 1970 р. перейшла працювати у художньо-виробничі майстерні. У Севастополі Євдокія Макарівна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, в 1971 р. взяла з ним шлюб і переїхала до Києва за місцем його роботи.

Є.Богач у м.Севастополь

 Є.Богач із своїми творами, 1960-ті рр.

Від березня 1971 р. вона працювала художником монументального цеху творчо-виробничого комбінату «Художник» Київського обласного відділення Худфонду УРСР. У 1974 р. за рекомендаціями І. Зарицького, О. Грудзинської, П. Аверкова, Н. Гаркуші та Л. Жоголь її прийняли до спілки художників України, спершу до секції народного декоративного мистецтва, а згодом перевели до секції монументального мистецтва (1979 р.). Із розпадом СРСР та припиненням надходження замовлень на оздоблення архітектурних споруд, займалася індивідуальною художньою діяльністю.

Сфера застосування творчих інтересів Є. Богач упродовж життя була достатньо різноманітною та широкою: фігуративна кераміка, монументально-декоративне мистецтво, декоративний розпис кераміки та живопис на полотні. Відповідно до художнього задуму та поставлених завдань, вона застосовувала різні техніки роботи з керамікою (теракота, поливи, шамот, фігурне та рельєфне ліплення, декоративний розпис), зі смальтою – мозаїчну кладку, з деревом – випалювання та різьблення.

Творчість Євдокії Богач розподіляється на декілька виразних етапів, упродовж яких вона віддавала перевагу: керамічній пластиці (кінець 1960-х – перша половина 1970-х рр.), монументально-декоративним формам (друга половина 1970-х – 1980-ті рр.), декоративному розпису  на тарелях або блюдах (кінець 1970-х – 1990-ті рр.) та живопису на полотні акриловими фарбами (2000-ні рр.).

Успішну творчу й виставкову діяльність вона розпочала вже під час навчання у Косові. 1964 року, коли відзначався шевченківський ювілей, на Крайову виставку декоративного мистецтва, що відбувалася у Львові, вона представила 9 великих (діаметром 45 см) керамічних блюд із розписом на шевченківську тему. Після експонування їх було закуплено для художнього фонду УРСР, так само як і 8-фігурну композицію «На полонині» з Республіканської виставки, де згодом взяла участь художниця. Упродовж наступних десяти років ( до 1974) її твори експонувалися на десяти виставках, в тому числі й двох міжнародних (у Польщі та Фінляндії, 1973),  також вона брала участь у художній лотереї (1972), коли власником твору могли стати не лише державна установа, а й приватна особа, яка придбала лотерейний квиток.

Вже в ранній – «кримський» період Є. Богач почала створювати керамічні скульптурні композиції, застосовуючи національні традиції. Це виявилося в подальшому розвиткові пов’язаної з народним мистецтвом тематики (обряди, побут, фольклор). Так, характерне для народного мистецтва вирішення має парна композиція за мотивами народної пісні «Їхав козак за Дунай» (1973), де зображено парубка із дівчиною на коні.

 Є.Богач. Їхав козак за Дунай. 1973.

Зв'язок із пластикою народних гончарів знайшов прояв у наслідуванні традиційних принципів фігуративного ліплення – умовності й лаконічності, психологічно-емоційної складової – щиросердя та доброго гумору. Фігурні композиції мисткині відзначаються тонким відчуттям пластики, відмінним знанням матеріалу. Багатство пластичних та світлотіньових ефектів досягається за рахунок поєднання на одному виробі різних технік: об’ємного та рельєфного ліплення, акцентування рис обличчя та ліній одягу нанесенням контррельєфного малюнку шляхом заглиблення, проведення або пунктиру.

 Є.Богач. Колгоспне село (частина композиції) 1972.

Малу пластику Є. Богач вирізняє тяжіння до оповідності. Основну ідею вона часто виражала в скульптурних групах, які об’єднують декілька персонажів, що сюжетно, композиційно й емоційно взаємодіють між собою. Серед них: композиція з 8 фігур «На полонині» (1968; кераміка, розпис, полива), серія з 13 фігур  – «Колгоспне село» (1972). У композиціях керамістки: «Весілля» (1972, 14 фігур), «Обід у полі» (1972), триптих «Бандуристки», «Музики» (1970), – відобразилися національна музична культура, звичаї, обряди та побут, сповідуються традиційні для життя українського села цінності, як вірність у  коханні, міцність великої родини, любов до рідної землі-годувальниці й робота на ній, повага до усталених моральних норм, – «Ми з Іванком паровані» (1973, 2 од.), «Родина» (1973, 5 од.), «Провинився» (1973, 2 од.).

Образи наділені виразним психологізмом, характери персонажів індивідуальні, по-народному простодушні, щирі, просякнуті м’яким гумором. Кожна відтворена сюжетна сценка випромінює певну емоцію, відображує світле, добре й жартівливе художнє обдарування художниці, що дозволяє їй так весело імпровізувати на мотиви українських прислів’їв, пісень і літературних творів.

Пластичні й живописні персонажі Є. Богач зазвичай носять позачасовий характер. Сучасні теми вона вирішує традиційними художніми прийомами, виявляючи прикмети часу лише іноді в одязі (пілотка із зіркою, воєнна форма радянських солдат), в назвах – «Колгоспне село», «Будівельники» (1975), програмних гаслах – «Нехай завжди буде сонце» (дружба дітей різних континентів). Є.Богач. Обід у полі. 1972.

 Від 1971 р. Є. Богач почала творчо працювати в монументальному цеху Художнього творчо-виробничого комбінату, оформлюючи екстер’єри та інтер’єри будівель у різних декоративних техніках. З виконаних під час проживання у Криму слід згадати виконані  у співавторстві в техніці площинного рельєфу керамічні вставки у дитячому садку «Казка» (1972, Сімферополь). Потім було мозаїчне панно «Дружба» (1973, фасад палацу культури, с. Охтирка, Сумська обл.), що зображує в характерній для монументально-декоративного мистецтва того часу плакатно-площинній манері українку та росіянку – символи дружби між двома народами. Упродовж 1980-х рр. Є. Богач працювала над декоративними керамічними панно для санаторію «Пуща-Водиця» у Києві, де розвинула тему драми-феєрії Лесі Українки (1980 – 1981). Чотири рельєфні панно: «Свято», «Лукаш», «Лісова пісня», «Казкові звірі в лісі» (шамот, емалі, поливи) композиційно складені з різноформатних рельєфних плакеток – прямокутних, овальних, круглих, – поєднаних між собою в єдине ціле складним лінійним ритмом. Кожна частина, водночас, являє собою внутрішньо й композиційно  завершений твір. Потім послідувало створення декоративного панно «Дерево життя» й рельєфних тарелей в холах бібліотеки на масиві Виноградар (1983), панно «Наука» в Інституті мікроприборів (шамот, тонування,), темперного розпису у вестибюлі та холах чотирьох поверхів загальноосвітньої школи (всі об’єкти – в Києві). Складному питанню створення співмасштабного людині середовища у сучасному місті була присвячена робота Є. Богач у житловому мікрорайоні в м. Чорнобиль (1983 – 1985).

 Є.Богач. Композиція з декоративних ваз. м. Чорнобиль

Розлогий простір проспекту вона розбила на зони та інтимізувала за допомогою п’яти декоративних композицій  із монументальних ваз різних конфігурацій та форм. У техніці випалювання по дереву було виконано оздоблені мотивами дерева життя та квіткових розеток декоративну перегородку та вставки  на сходовій решітці в інтер’єрі районного будинку культури міста Чигирин. Більшість багатоскладових керамічних монументально-декоративних композицій та рельєфних плакеток і тарелей кінця 1970-х – 1980-х рр. випалювали на київському заводі «Керамік» на Подолі.

 Є.Богач. Лісова пісня (фрагмент панно). Санаторій "Пуща Водиця"

 Є.Богач. Панно в загальноосвітній школі. м.Київ

Із розпадом СРСР й припиненням державних замовлень на оздоблення архітектурних споруд, відбувся занепад монументального мистецтва. Оскільки художниця не складала реєстру своїх робіт, а документацію наряд-замовлень, що мала б зберігатися в архіві виконавця робіт – виробничого об’єднання «Художник», – втрачено, наразі неможливо встановити об’єкти, точні дати та місцезнаходження відомих за архівними фото панно: «Олень», «Дерево життя (1977, шамот, рельєф, поливи), «Перемога» (1986), «Двоє» (1990). Багато проектів так і залишилося у малюнках та зменшених в масштабі керамічних ескізах.

 Є.Богач. Ескіз керамічного панно.

Думається, за бажанням та наявності замовника, вони ще могли б бути втіленими в життя іншими митцями.

 Є.Богач. Рельєфне блюдо. 1980-ті рр.

Окрему, достатньо численну частину творчого спадку Євдокії Богач становлять декоративні розписні блюда. Важкі за масою й великі за розмірами (від 45 см) вони створювалися художницею із розрахунком на подальше розміщення в інтер’єрах громадських споруд.

Як правило, вони мають центричну композицію, побудовану навколо розміщеного в центрі персонажу, вписаного у складний лінійний орнамент. З-поміж звивистих ліній орнаменту в кольорових резервах-плямах виникають постаті людей, техніки, звірів, міфічних постатей сиринів й кентаврів, фігурні знаки трипільської культури тощо. Головний, виділений більшим розміром персонаж – жінка, рідше чоловік, – являє собою архетип,  наділений багатосмисловим навантаженням. Вся сцена має значення образу-знаку. Це – й образ родючої землі, берегині - джерела життя, воїтельниці або воїна-захисника (озброєний воїн або вершник на коні). Нерідко основну ідею виражено за допомогою узагальнених символів: кінь як образ мрії, птах – свободи, квітів та дерев – як символів життя й краси природи на землі.

 Є.Богач. Декоративна таріль "Перемога". 1979. Кераміка, розпис тепмерою, діам. 50 см

Відтворені знаки переносять нас подумки у позачасовий вимір, спонукають до роздумів про прадавні часи, одвічні теми народження й життя, боротьби добра зі злом, загальнолюдські цінності. При розкритті смислу зображення відповідне емоційно-смислове навантаження виконує й колір: виражає замріяність, радість, смуток, печаль або горе. Часто образ жінки з квітами, на тлі якої зображено дітей і родину, звучить як гімн життю та циклічності світового порядку; повторюється мотив пряденої нитки – як символу життєвого шляху, колеса – як його безкінечного коловороту.

 Є.Богач. Декоративні тарелі. 1990-ті рр.

Ретрансльовані образи (берегині, козаки, закохані, звірі) тісно сплетені з традиційними уособленнями сил природи та явищ, пов’язані із національним підґрунтям, часто виявляються ілюстраціями до народних прислів’їв («Не вибирай жінку в хороводі, а вибирай в городі») або пісень. Складний лінійно-композиційний, всеохоплюючий форму ритм іноді візуально споріднює зображення блюд із писанками Закарпаття. Водночас, своїм графічно-живописним декором, де активну роль відіграє побудований на лінійних рефренах змієподібно рухливий орнамент, а експресивне враження від нього підсилене контрастним зіставленням  кольорів, розписні блюда Є. Богач виявляють спорідненість із мистецтвом прадавніх доколумбових цивілізацій Південної Америки, культур Африки, Австралії та Океанії, якими захоплювалася художниця.

Є. Богач. Декоративна таріль, 1980-ті рр.

Логічним продовженням сюжетно-образної палітри декоративних розписних блюд стали розписані по білому тлу умовної форми керамічні фігурки та декоративний живопис акриловими фарбами на полотні, які Є. Богач почала створювати у 2000-ні роки, коли вже була не в змозі фізично займатися важкою роботою з монументальною керамікою. Незважаючи на переважно піднесений, іноді ліричний настрій цих робіт, в них відчувається збентеженість та смуток.  Зрештою, проживши трохи більше сімдесяти років, Євдокія Богач померла від тяжкої хвороби 2014 року. 

 Є.Богач. Керамічна пластика, 2000-ні рр.

Охоплюючи подумки створену нею упродовж життя спадщину, вбачаєш високу професійність, індивідуальний почерк мисткині, її глибокий зв'язок із національною традицією та зверненість до злободенних проблем сучасності, а головне – те,  що проходить червоною ниткою крізь всі твори, –  прагнення миру, людяності та добра.

Наразі родина Є. Богач опікується долею її доробку, працює над його популяризацією. Розроблено сайт: http://e-bogach.com.ua , де здійснено систематизацію та представлено найбільш повний візуальний ряд її творів у різних галузях.

Є.Богач. Живопис, 2000-ні рр.

Незабаром, 12 березня 2020 року в Національному музеї українського народного і декоративного  мистецтва відкриється перша персональна (на жаль посмертна) виставка її робіт.

 ©Текст: О.Корусь, кандидат мистецтвознавства. 01.03.2020. 

Є.Богач. Віщий птах. темпера. 2000-ні рр.