УКРАЇНСЬКА РЕСТАВРАЦІЯ

Роздуми на тему моралі в колах сучасного культурного соціуму

В Національному науково-дослідному реставраційному центрі України працює багато реставраторів та науковців, що присвятили своє життя збереженню нашого національного культурного надбання,  для яких реставрація стала справою життя.

    В далекому 1938 році цей заклад був заснований  як реставраційні майстерні, та, згодом, коли  реставрація розвинулася й перетворилася в науковий напрям,  майстерні набули статусу національного наукового закладу, єдиного в Україні центру реставрації унікальних музейних творів мистецтва. Маленький колектив, що складався з талановитих фахівців – реставраторів,  продовжуючи традиції своїх попередників, працював навіть тоді, коли в буремні 90-і заробітну платню  зовсім не платили. Навіть і тепер в Центрі, який досі не має власного помешкання, а реставраційні підрозділи розкидані по різних територіях, реставратори, як і раніш, продовжують самовіддано працювати, часто витрачаючи власні гроші для купівлі реставраційних матеріалів. І все ж за останні 20 років зміни в ННДРЦУ для реставраторів таки точно відбулися: розмірене життя, сталість та рівновага в колись творчому колективі однодумців виявилися зайвими.

     За роки незалежності нова реальність українського  культурного соціуму різко збільшила попит на підприємництво. Нове керівництво, від якого потребувалися рішучість,  швидкість в прийнятті рішень, гнучкість в спілкуванні з вищими  органами та неабиякі організаторські здібності, почало реформувати  реставраційну сферу. Для розширення впливу, виконання нагальних завдань та постійного контролю над реставраторами, заваленими плановою та позаплановою роботою, штат адміністративно-господарських співробітників поступово став збільшуватися. Минула рішучість керівництва згодом перейшла в безапеляційність, швидкість в прийнятті рішень перетворилася на авторитарність, гнучкість замінили маніпуляції, інтриги та хитрість. Від остраху втрати своїх насиджених місць під палючим сонцем нестабільної економіки та політичних негараздів в колективі ННДРЦУ почали набирати обертів нові принципи взаємодії, що  сповідають улесливість до вищих за чином та байдужість з ігноруванням думки нижчих, а зневага до досвідчених фахівців призвела до стрімкого зростання непрофесіоналізму. Камерний реставраційний заклад з творчими особистостями перетворився на власну вотчину адміністрації на чолі з її генеральним директором Стрєльніковою С.О., а колись єдиний колектив однодумців розпався на два ворожих табори.

    Адже професіоналізм потребує від людини працьовитості та наполегливості. Працюючи над собою та долаючи складнощі і перешкоди за рахунок власних життєвих ресурсів він розвиває в людині і нові якості - честь, порядність, гордість, правдивість, власну думку і вміння їй слідувати  та її відстоювати, формує гідність та професійну честь. Вони, у свою чергу, диктують професійну етику, яка є результатом зусиль, спрямованих на формування свого «я» в професії. Відсутність професіоналізму породжує у людини страх і невпевненість в собі, наслідком яких стає пристосуванство і догідливість.

    Розрізнити ці два діаметрально протилежні підходи зовсім не складно. Непрофесіонал – людина, яка теж прикладає зусилля, тільки витрата його ресурсів спрямована на несанкціоноване злодійство - крадіжку чужого потенціалу або його нівелювання до свого нижчого рівня, що суттєво відрізняє як умовну вартість трудовитрат, так і, відповідно, одержаний результат. Для подібної діяльності потрібні не честь і порядність, а пристосуванство і догоджання. Але хто ж захоче виглядати нечесним угодником і визнати себе таким? Та ніхто. Звідси і з'являється маніпуляція чинами та місцем, премією та відпусткою, часом та інформацією. Так званих "впливових людей" при владі поєднує потреба заткнути рот незгодним, фанатичне переслідування інакомислення і безсоромне прославляння себе. Сформований за двадцять років правління  з слухняних підлеглих адміністративно-господарський корпус Стрєльнікової С.О.,витиснувши реставраторів на задній план,  зайняв  в ННДРЦУ головуючі позиції. Апогеєм зазначених змін стали події останнього року.

      У вересні 2018р. в Національному науково-дослідному реставраційному центрі України, трапилася, неординарна подія - напад співробітника Центру, такого собі Тритиниченка С.,  на свого колегу прямо на  робочому місці серед робочого дня з нанесенням тілесних ушкоджень (висновок експертного дослідження №1395 / ж від 20.09.2018 р.).  Справа,  навіть, не в тому, що просто так,  без підстав, лише за прохання зробити тихіше музику, яка лунала, як на дискотеці, надто голосно і заважала працювати, побили людину, і,  навіть, не в тому, що  по-підлому почали завдавати удари в голову, коли людина зовсім цього не очікувала, працюючи за комп’ютером і добивали  потім ногами, що вже само по собі в нормальному суспільстві вважається, м’яко кажучи,  ненормальним і є грубим порушенням трудової дисципліни.  Справа навіть і не в тому, що фізично і морально постраждала ні в чому не винна людина, і навіть не в самому кричущому, за своїм цинізмом і дикістю інциденті, який виявився можливим в середовищі працівників культури. Найдивовижнішим виявилося те, як соціум провідного культурного закладу країни з гордою назвою «Національний», на чолі з його керівництвом в особі Генерального директора Стрєльнікової С.О., та її зама з науково - реставраційної роботи Бичко Т.А. зреагував на те, що відбулося.

     У пояснювальній записці потерпілого значилося, що  «... побиття сталося на робочому місці під час виконання своїх службових обов'язків без попередньої сварки або з'ясувань відносин». За нашими законами (ст.22 Закону України «Про охорону праці») подібна подія прописана, як по маслу, і зобов'язує адміністрацію та осіб, відповідальних за охорону праці, призначити комісію, в триденний термін провести службове розслідування, скласти акт, ознайомити учасників події, що сталася, з висновками, відіславши потім акт  у відповідні інстанції.

     Дійсно, наступного дня  в кабінеті Генерального директора в присутності шокованих колег нападник визнав, що діяв безпідставно, як зазначено в доповідній записці потерпілого. Зважаючи на те, що про причини своєї  агресії він нічого зрозумілого пояснити не зміг,  директор зажадала довідку від психіатра, а сам неадекват написав заяву на звільнення за власним бажанням. Здавалося б, немає тут ніяких загадок  або складнощів,  але наступного дня дії адміністрації прийняли зовсім дивний оборот. Генеральний директор свідомо приймає  «нестандартне» рішення щодо розв’язання проблеми:  конфлікт заморозити,  визначивши його як особисту справу, до якої ніхто не має відношення, а співробітника-неадеквата «відмазати».

      Найцікавіше почалося аж через місяць після побиття, коли адміністрація дізналася, що потерпілий посмів зняти побої, подати заяву в поліцію і стало зрозумілим, що справа може зчинити галас. Тут швиденько керівники і згадали усі огріхи потерпілого за останні більш ніж 20 років професійної і якісної роботи. У середовищі слухняних виконавців почалася активна організація громадської думки, що, мовляв, він  колись запізнювався, комусь щось заперечував, не погоджувався на компроміси і, взагалі, людина він так собі, незручний, агресивний і шкідливий. З цим вердиктом і ознайомили слідчого правильно подані керівництвом співробітники. Кривдник при цьому характеризувався позитивними якостями, виявився хорошою, доброю і чуйною, так би мовити, сердечною в усіх відношеннях людиною, просто його довели до бійки. Учасники інциденту знали один одного із студентських років і потерпілий два рази, на свою біду, з жалості, влаштовував колишнього товариша на роботу, останнього разу саме у реставраційний центр, навчив професії, за що і отримав подяку в повній мірі. Про моральне обличчя нападника і його професійні якості годі й казати, зате послух, догоджання і підлесливість виявилися, як стало очевидно, дуже зручними і добре оплачуваними. Результатом інциденту стала часткова втрата потерпілим зору.  Далі події розвивалися ще активніше і абсурдніше.

      У червні 2019р.  заступник голови профспілкового комітету ННДРЦУ, реставратор вищої категорії Дроздов Г.А. прийшов у головний офіс, щоб віддати заяву на проведення загальних  профспілкових зборів, які не проводилися в Центрі більш ніж 10 років, підписану членами профспілки. Під час його перебування в Центрі  при спробі вийти з території, з незрозумілих причин Дроздов Г.А. зазнав нападу з боку старшого інспектора з кадрів Ільчишина М.П., до речі, зятя Стрєльнікової С.О., дуже «здібного» юнака, що опинився на цій посаді зі студентської лави, який силою намагався його затримати, перешкоджав вільному пересуванню й завдав тілесних ушкоджень, що підтверджується довідкою лікаря Київської міської клінічної лікарні №1 за № 82/75 від 05.06. 2019р. За інцидентом, що стався, відкрито кримінальну справу. В результаті пережитого стресу та травмування  реставратор втратив працездатність та, за наполяганням лікаря, вимушений був піти на лікарняний на кілька днів. Замість призначення комісії для внутрішнього розслідування інциденту згідно з ст.22 Закону України «Про охорону праці» та «Порядку проведення розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві» та винесення догани нападнику, який грубо порушив трудову дисципліну, заподіяв тілесних ушкоджень та хуліганські діяв, догану з усіма порушеннями законодавства було винесено потерпілому. По-перше, людина у цей час була на лікарняному, по-друге, догану було  винесено без узгодження з профкомом, членом якого потерпілий був. Формулювання причини  «у зв’язку з порушення правил внутрішнього трудового розпорядку» також викликало подив, бо в чому те порушення полягало, так ніхто і не зрозумів. Очевидним було лише небажання Генерального директора проводити профспілкові збори та дія за принципом   «роблю, що заманеться: без будь-якої логіки та законів».

     Тим не менш, членам профспілки, незважаючи на протидії адміністрації, вдалося провести загальні звітно-перевиборні збори, але  лише після скарги в Федерацію профспілок. Не допомогла навіть організація гендиректором адміністративного ресурсу з прийняттям більш як 20 працівників (тушок) в профспілку напередодні та безпосередньо у день профспілкових зборів.  Рішення нового профкому щодо зняття неправомірної догани з потерпілого, звернення до Міністерства культури щодо порушення не тільки ст. 22 Закону України  «Про охорону праці», в якому прописаний порядок розслідування конфліктів на роботі з одержанням тілесних ушкоджень, а і прав членів профспілки та виборних членів профкому ( ст. 40, 41, 42, 44 розділу VІ Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»), Конвенції про захист прав представників працівників на підприємстві, ратифіковані Законом України від 15.05.2003р за № 798-IV, гендиректором були проігноровані.

      Таким чином склалася абсурдна ситуація: реставратор вищої категорії, який має безліч подяк від адміністрації, що пропрацював в ННДРЦУ більш як сорок років постраждав просто так, ні за що, а «герой» першого епізоду-нікчема, гопнік-неадекват, що в один день вчинив три грубих порушення трудової дисципліни: пияцтво на роботі, нанесення тілесних ушкоджень і прогул, який за кілька років роботи в реставраційному центрі, так і не оволодів професією, зате навчився улесливо заглядати в очі начальству, ніяк не покараний, навпаки, ходить цілком задоволений собою, відчуваючи надійний «дах» адміністрації, та ще й є чи не єдиним співробітником, який має карт-бланш від адміністрації на вільне відвідування роботи.

     Залишається задавати питання, на які поки що не має відповідей: яким має бути сучасний керівник і, зокрема, керівник закладу культури? Чи мають право на існування в сучасній Україні методи та стиль керівництва вихідців з партійно-комсомольської когорти часів радянської доби, випускників Вищої партійної школи? Чи має бути сучасний керівник часткою колективу, чи він є надлюдиною, якій все дозволено? Чи мають значення для розвитку організації морально-етичні якості її керівника, особливо коли йдеться про сферу культури? Чи нормально, що людина, яка керує реставраційною організацією двадцять років, поводиться у державній установі, як хазяйка затишного сімейного бізнесу, влаштовуючи на теплі місця близьких родичів, звільнивши для цього поважних та високопрофесійних людей, обмеживши своє спілкування стукачами і посіпаками, і як може керувати унікальною організацією людина, що не має жодної концепції розвитку. Хіба може бути концепцією постійний самопіар, у тому числі через соцмережі та бажання за будь-яку ціну подовжити контракт на «царювання»? Адже за 20 років правління Стрєльнікової С.О. в керованій нею державній установі набули чинності фактично феодальні відносини з сеньйорами, вассалами, фаворитами і навіть придворними блазнями? Спостерігаючи за відносинами, що склалися в реставраційному центрі, мимоволі спадає на думку антиутопія «Тваринна ферма» Дж. Оруелла. І це у 21 столітті, в країні, що намагається стати часткою європейської співдружності!

       Залишається ще одне питання, на яке все ж таки хотілося б одержати відповідь:  як так сталося, що високопрофесійні реставратори, унікальні спеціалісти з досвідом роботи, інтелігентні, освічені та порядні люди опинилися навіть не другим сортом, бо другий, по-Стрєльніковій, це інженерний та господарський корпус, і не третім, і, навіть, не четвертим…, а перетворилися в безмовних статистів, що дозволяють поводитися із собою, як з речами. Як відстежити ту точку неповернення, після якої людина, забуваючи про почуття власної гідності, втрачає особистість і починає перетворюватися на біомасу?

        Можливо, мова йде про потаємну заздрість і ревнощі, можливо, про страх перемін, але ... хто ж ми такі, якщо Королівство кривих дзеркал стало нашою нормою, якщо моральна розпуста  та етичне падіння стали нашими головними принципами, інтриги та маніпуляції, цькування та формування громадської думки в потрібному руслі замінили нам адекватність і об'єктивність, повагу і толерантність. Адже тоді саме вони і стають головними інструментами спілкування  та управління, а цинізм і зневага людськими цінностями – їх головними показниками, перетворюючи нас в застиглий у часі і просторі, так званий, культурний соціум. Адже зрозуміло, що логічним наслідком подібних принципів буде втрата реальності  та вседозволеність. Але найнебезпечнішим чинником життя за законами вовчої моралі, є виховання на цій основі молодого покоління.

Закладаючи в їх ще не зміцнілі молоді мізки і душі безкарність, ми самі підводимо їх до беззаконня. Дозволяючи кроками маніпуляцій йти дорогою брехні і несправедливості, ми програмуємо їхнє майбутнє, позбавлене гордості і гідності їх предків, наших з вами дідів і прадідів, що веде до великої біди. Людськими цінностями ні в якому разі не можна нехтувати, інакше можемо втратити все, а не тільки неправедно заслужені посади, привілеї і доплати. Невже  треба дочекатися непоправної трагедії, щоб нормальні людські почуття  і моральні якості в окремих адміністративних робітників нарешті прокинулися, бо, здається,  їм закон не писаний, а дарма… адже кармічний Закон бумерангу, за яким живе Всесвіт,  ще ніхто не відміняв.

Юрій Діканчієв