«Державницький аудит», або чого не побачили позаштатні журналістки Радіо Свобода у Музеї історії міста Києва

20 серпня 2019 року на шпальтах інтернет-видання Радіо Свобода було опубліковано матеріал трьох позаштатних журналісток Ірини Костенко, Марини Остапенко і Лариси Мудрак «Київ горщиків і черепків. «Русский мир» та особливості екскурсії в Музеї історії Києва».

Згідно з цим матеріалом, авторки відвідали наш музей, прослухали загальну екскурсію виставкою «Київ та кияни. Шлях через віки» і під її враженнями написали критичну статтю, де музей було звинувачено в політичній заангажованості, а фактично – у службі на користь «русского мира». Авторський текст містить «залапковану» пряму мову екскурсовода, цитати з якої використано як підстави для звинувачення в некомпетентності, а головне – у політичній несвідомості.

Як для музейної інституції – звинувачення більш ніж серйозні, тому наша відповідь базуватиметься на критичних позиціях цієї статті.

Першим було твердження про те, що «Київ 10-13 ст. це столиця мисок, кубків, гребінців, шпильок, пряжок, гарпунів, коромисел, маслобійок, пряселець, граньоних стаканів, гральних бабок, коловушок». Предметна частина виставки дійсно демонструє автентичні предмети побуту давніх киян, які були отримані  в ході археологічних експедицій в різні часи і в різних районах міста. Така презентація побуту містян існує в кожному музеї історії будь-якого міста з більшою чи меншою репрезентативністю, і без таких сюжетів показ міської давнини просто неможливий. Зокрема, пропонуємо зображення вітрини Бранденбурзького музею (Берлін, Німеччина. Іл.1), де представлено предмети побуту мешканців давнього міста. Здається, нікому не прийде в голову звинуватити цей заклад у недержавницькому погляді на археологічне минуле німецької столиці.

Щодо предметів нашої виставки: серед побаченого давнього посуду киян відвідувачки не примітили однієї невеликої вітрини, де представлено денця старого посуду із зображеннями знаків виробників і власників цього посуду. Підібраний музеєм матеріал цієї вітрини свідчить про їхні соціальні статуси. На репрезентованих тут денцях посуду збереглися як прості ремісничі клейма, так і князівські двозуби і тризуби, що свідчить чи то про виробництво цього посуду для князівської кухні, чи про князівську власність. Так на побутовому посуді відбита соціальна та навіть політична історія суспільства того часу.

 «Велич «святого міста на святих горах», про яку пишуть авторки, не наводячи джерела цитати, стосується, безперечно, Києва християнського. Прикро, що в першій частині виставки відвідувачки «не помітили» один із її ключових об’єктів – унікальну фігуру язичницького божества та інші предмети язичницького культу. Ці надзвичайно рідкісні артефакти є, можливо, і не такими ефектними, як храм Святої Софії (який краще побачити на власні очі, як і інші храми Києва), однак, надзвичайно виразними: саме перед такими ідолами приносилися людські жертви!

Християнський Київ – не помітили відвідувачки і колекції енколпіонів, а також рідкісного змійовика як предметів особистої побожності та свідчення сполучення поганства і християнських символів давніх киян.

Інші предмети, які побіжно згадали наші відвідувачки, також несуть певну символіку, що виходить за рамки простої вжитковості – наприклад, зображення двозуба на фрагменті кістки великої рогатої худоби. Та навіть, баранячі астрагали («гральні бабки»), які впали в око журналісткам, у вітрині експоновані поруч із… шахами – грою далеко не для простого люду, дві фігури з яких – кінь і пішак – оригінальні київські знахідки!

Про «граньоні стакани». Скільки раз не проходити виставкою – гранчака там не побачити…  Якщо журналістки сплутали єдиний тут скляний предмет – скляний кубок із розкопу – із радянським стаканом, то виникає питання, що призвело до таких асоціацій? Щодо гранчака, цього майже культового предмету радянської доби: творцем його була знаменита Віра Мухіна, авторка символу СРСР «робітник і селянка», яка створила гранчак відповідно до радянських норм горілчаного споживання населенням майже у 200 грам, чого до цього у царській Росії не було. Доти горілку пили стопками у 50 грам. Але на нашій виставці гранчака немає через хронологічну обмеженість виставки кінцем ХІХ  – поч. ХХ ст.! Виникає питання: що ж бачили відвідувачки? Можливо, що це була гутна форма для виготовлення скляних предметів, яка має зовні вигляд гранчастої піраміди, але вона не скляна…  

Про етнос Києва періоду Русі – авторки категорично не погоджуються з багатоскладовістю населення міста того часу, звинувачуючи  науково-методичну раду у псевдонауковому безглузді. Цитуючи  М.С.Грушевського, наші авторки не пояснюють, чому історик назвав українсько-руською народність Київської держави, відрізняючи «Володимиро-Московську, великоруську  народність». Наразі не вживають форму «великоруська», а говорять – російська.  На час давнього Києва його населення складалось із князівської верхівки та князівської дружини найчастіше скандинавського походження (Рюриковичі давно визначені як скандинави, нормани), місцевого населення різних племен – полян, древлян та ін., купців різного походження, навіть арабів, був тут і окремий єврейський анклав, від якого в літописі залишилася згадка про Жидівські ворота. Михайло Грушевський як автор народницької школи історіографії задекларував її у своїй праці «Звичайна схема „руської“ історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства» (1904), а її синтетично втілив — у монументальній «Історії України-Руси». А от державницька школа історіографії (до питання про «це твердження ніким науково не спростовано»!) була створена майже синхронно В. Липинським і С. Томашівським, а у 1920–30-х рр. розвинута Д. Дорошенком, І. Крип'якевичем, М. Кордубою, В. Кучабським та ін., і якраз розглядала історію за державницькою схемою, до якої не був погано налаштований і сам Грушевський. Принагідно, для більш детального ознайомлення з науковими позиціями Грушевського екскурсанткам можемо порадити відвідати нашу музейну філію «Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського», де вони отримають кваліфіковану допомогу у цих складних історіографічних питаннях.

Із приводу козацького елементу в Києві – правда, що річпосполитська система управління міста (магістрат) козаків до міста не пускала. Козацький осідок у Трахтемирові та в Межигірському монастирі були основними місцями зосередження представників Січі у Наддніпрянщині. У певні періоди  козаки в Києві з’являлись явно не з культурними ініціативами – під час повстань та політично-соціальних заворушень. Заснування Куренівки – місця, де козаки  вільно «курили» горілку і продавали її на збиток магістратові, – є прямим наслідком такої боротьби.

Гетьманщина з часів Богдана Хмельницького – інший період «козацтва», інституйованої верхівки козацької старшини, вихідцями з якої дійсно були і спудеї Могилянки, та й ігумени київських монастирів, хоча, наприклад, Інокентія Гизеля та багатьох інших до цього числа зарахувати не можна.

Стосовно «козацького бароко» Києва, то Іван Мазепа був би здивований таким визначенням його ктиторських храмів. Він будував ці шедеври за європейськими зразками бароко, тож згаданий термін «занижує» значення барокових пам’яток України. Тепер визначено, що бароко на наших теренах розвивалося в ключі європейської традиції, але названо українським - хіба за різницею в декорі, коли ліпні янголи «одягалися» місцевими архітекторами в шаровари, а двоголові орли на фронтоні софійської дзвіниці були виліплені за подобою зв’язаних до купи двох гусаків…  Конструктивно храми доби Мазепи були цілком європейськими. До речі, чи побачили відвідувачки виставлену на виставці копію Мазепиної тези (авторства Іларіона Мигури) на честь гетьмана-будівничого? Згадуючи про Миколаївський собор, авторки називають його «першим київським православним храмом у національному архітектурному стилі». Ну, раніше за нього Мазепою був побудований Богоявленський собор Могилянки, а от «першим київським православним храмом у національному стилі» ці споруди називати не варто. Бо в такому разі що робити з храмом Софії Київської та іншими  давньоруськими пам’ятками?

З приводу Майдану Незалежності: екскурсовод не говорив про банальність назви Майдану – явне перекручення фрази про історію назви цієї площі.

Ну і, зрештою, щодо цитати з Девіда Флемінга, директора асоціації музеїв Ліверпуля, - можна навести іншу його цитату: «У цих музеях… є спроби розігріти ворожнечу у суспільстві. Потрібно задавати запитання, хто стоїть за створенням цих музеїв. Як правило, це держава. Місією держави у такому випадку є пропаганда». Така категоричність відомого музейника насторожує, але насправді музеї виконують «державну функцію» хоча б тому, що отримують бюджетні кошти. Але ідей про розігрівання ворожнечі наш музей однозначно не має, на відміну від наших шановних екскурсанток.

У відповідь на надуманий «русский мир», нібито побачений на виставці нашого музею, авторки намагаються створити свій «панукраїнський світ», починаючи з давніх давен. Стежачи за побудованою уявною доктриною відвідувачок, здається прикрим упущенням відсутність у них ідей щодо палеолітичних пам’яток, представлених у нас: чому цей давній (і чудовий за пам’ятками!) світ їм не здався українським? За логікою їхньої думки це б мало виглядати як предмети побуту українців-киян за 20 тис. років до народження Христа…

Постає багато питань про цей «державницький» аудит з боку шановних журналісток. Однак, зрештою, є серйозне професійне питання до них, яке не можна оминути: якщо Ви записали екскурсію на диктофон, то чому не дали на наше прохання прослухати її запис? Це основи журналістської етики. Якщо цей професійний рівень не дотримується шановними дописувачками – чому таке авторитетне видання як «Радіо Свобода» друкує неперевірену інформацію, яка ганьбить музей, хоч із застереженням, що точку зору авторів редакція може «конче» не поділяти?

Ми не будемо питати, чи були авторки на одній із найбільших в Україні виставок, присвячених 100-річчю УНР, підготовленій нашим музеєм (Іл. 3) і нині демонстрованій у Нью-Йорку? Ми питаємо, чому авторки не зрозуміли, що відвідали лише виставку «Київ та кияни. Шлях через віки», а не повноцінну експозицію музею, яку ми не можемо розгорнути уже 15-ть років поспіль після виселення музею із Кловського палацу? Ми не питаємо, чому їх не цікавить питання збереженості майже 300 000 експонатів музею, що зберігаються в непристосованих приміщеннях Українського дому, і чому цих журналісток ми не бачили на засіданнях Постійної комісії Київської міської ради з питань культури, туризму та інформаційної політики, де музей виборював приміщення Гостинного двору під експозиції та сховища… Очевидно, що це «не державницькі» питання! 

        
З повагою,
за дорученням наукового колективу
Музею історії міста Києва,
заступник генерального директора з наукової роботи, к.і.н.                                       
Тетяна ЛЮТА