Спорідненість душ Олександра Осмьоркіна і Анни Ахматової

Автор: Музей О.Осмьоркіна, Кропивницький | 24 червня 2019 09:50 |

 

23 червня виповнилося 130 років з дня народження геніальної поетеси, яскравої перлини «Срібної доби» Анни Ахматової.


Олександр Осмьоркін і Анна Ахматова. Народилися в Україні. Майже в один і той же час 1911-1912 роки ходили вулицями Києва – Осмьоркін, студіюючи живопис в художньому училищі, Ахматова – відвідуючи місто, де вона колись навчалася спочатку у Фундуклеївській жіночій гімназії, а пізніше на юридичному відділенні вищих жіночих курсів. Але познайомилися вони згодом. Це була не просто дружба, а спорідненість душ.

«… к Ахматовой он (Осмеркин) относился с каким-то особенным чувством – не только за ее стихи и человеческие качества, но и за все, что роднило его с Анной Андреевной в глубокой, безраздельной любви к Пушкину», - згадував поет-перекладач, літературознавець, живописець, учень і друг О.О.Осмьоркіна Вільгельм Веніамінович Лєвік.

Вони познайомилися в 1937-му 28 березня на прем’єрі ювілейної Пушкінської вистави («Сцени з лицарських часів», «Моцарт і Сальєрі», «Русалка») у Великому драматичному театрі ім. М.Горького в Ленінграді в постановці режисера Олексія Денисовича Дикого, до речі, також українського походження, адже народився він в Катеринославі (нині Дніпро) в один рік з А.А.Ахматовою 1889-му, і який, за словами театрального художника Софії Марківни Юнович, також учениці О.О.Осмьоркіна: «Алексей Дикий нашел в Осмеркине и художника и пушкиниста. Осмеркинская живопись оказалась созвучной пушкинскому тексту». 
   
Зі спогадів другої дружини О.О.Осмьоркіна, яка подарувала йому двох чарівних дочок, Олени Костянтинівни Гальперіної «Преданность Пушкину», написаних спеціально для книги «Осмеркин. Размышления об искусстве. Письма. Критика. Воспоминания современников» (Москва, 1981), упорядником і редактором якої був учень О.О.Осмьоркіна талановитий художник Анатолій Юрійович Нікіч, і яка й на сьогодні є чи не єдиним мистецтвознавчим джерелом про життя і творчість митця:
   
«Далеко не все художники, современники Осмеркина, так любили и знали литературу, как он. Но общение с книгами не было для него ни отдыхом, ни развлечением. Он был читатель внимательный, активный, и воспринимал литературу со страстностью, свойственной его артистической натуре…
   
Осмеркин отстранялся от всего, что мешало ему заниматься живописью. Но никогда не расставался он с Пушкиным. Пушкин не «размагничивал», а питал его творческие силы. Гений поэта органически вошел в его жизнь, был выразителем его собственного мышления, собственного видения. Мудрость Пушкина утверждала его представления о чести, о совести художника, о нормах его творческого поведения.
Куда бы не ездил Осмеркин, он брал с собою маленькие портативные книжечки без переплета – сочинения А.С.Пушкина…
   
Стихи Пушкина читал он постоянно и часто вслух…
   
У Осмеркина был хорошая библиотека. В основном он приобретал книги по искусству и многочисленные издания своего любимого поэта. Но это были не только произведения Пушкина, но и книги о Пушкине – «Пушкиниана»…
   
В его мастерской всегда висел портрет Пушкина – Тропининский (прекрасная черно-белая репродукция)…
   
Его беседы о Пушкине со старшей дочерью Таней начались, когда ей едва минуло 5 лет. Девочка с увлечением рассматривала иллюстрации, слушала чтение сказок и стихов, рассказы отца о жизни Пушкина. Однажды к нам зашла Анна Андреевна Ахматова, а мы, не помню почему, опоздали к условленному часу ее прихода. Таня, как настоящая хозяйка, развлекала ее беседой. И о чем? О Пушкине. Она рассказывала гостье о друзьях поэта, его женитьбе, о Дантесе, о дуэли. На наши извинения за вынужденное опоздание Анна Андреевна ответила: «Мне совсем не было скучно, ведь я беседовала с пушкинисткой»…
    Александр Александрович любил не только творчество Пушкина. Он любил его лично, как любят близкого по духу современника…
    Подобно тому, как в народной речи применяются пословицы и поговорки, Осмеркин постоянно закреплял свои суждения цитатами из пушкинских стихов…
    Столетний юбилей 1937 года снова наполнил творческую жизнь Осмеркина непосредственной встречей с Пушкиным. Он оформил два спектакля: «Евгений Онегин» в Камерном театре в Москве, а в Ленинграде, в постановке А.Д.Дикого, спектакль в Большом Драматическом театре… «Евгений Онегин» не был показан зрителю, как говорят, «по не зависящим от театра обстоятельствам»…
    Главный режиссер Ленинградского Большого Драматического театра Алексей Денисович Дикий пригласил Осмеркина оформить юбилейный пушкинский спектакль «Моцарт и Сальери», «Сцены из рыцарских времен» и «Русалка»… Спектакль пользовался успехом, и был в особенности одобрен пушкинистами…
    Восторженный пыл своей любви к Пушкину он пронес через всю жизнь…»
   
Осмьоркін написав портрет Ахматової («Портрет поетеси Анни Ахматової. Біла ніч. Ленінград». 1939-1940) в один з найдраматичніших для неї періодів життя, коли був арештований і засуджений до таборів її син Лев Гумільов, і який нині експонується в унікальному Музеї Срібної доби, філії Державного літературного музею в Москві, розташованому в будинку поета, письменника, критика, філолога-пушкініста Валерія Брюсова.
   
Ось як сам художник писав про це у листах до дружини О.К.Гальперіної з Ленінграду, де керував індивідуальною живописною майстернею в інституті живопису, скульптури та архітектури, 21 червня 1939 року: «Целый день вожусь с дипломниками. Сессия начнется 23-го. Председатель Юон, рецензент Коля Радлов. Из всех картин мне больше нравятся моей мастерской. Каждый день бываю у Анны Андреевны, которую пишу в белом платье на фоне шереметевских лип в белую ночь. Начинаю сеанс в 11 и до 2-х, чтобы успеть к мостам…» та 2 липня 1940-го: «… В то время, когда шла сессия, белые ночи были во всем разгаре. У Анны Андреевны не было белого платья. Она его специально заказала, но портниха уехала. И вчерашний сеанс, очень неудачный из-за тьмы, она мне позировала в прокатном. Всю фигуру перестроил и моя модель довольна… Здоровье у ней (Ахматовой) совсем плохое. Вчера она еле двигалась из-за опухших ног. Угощала меня, как всегда, сама на сей раз не притронувшись к вину. Уговаривал Владимира Георгиевича (Гаршин – врач, близкий друг А.А.Ахматовой) увезти ее куда-нибудь, «где желтый одуванчик у забора, лопухи и лебеда» (Перефразированная цитата из стихотворения А.А.Ахматовой «Мне ни к чему одические радости…», 1940).
   
Творчість обох пройшла жорна сталінського режиму з усіма трагічними наслідками. Творчість Анни Ахматової та Михайла Зощенка була розкритикована в Постанові Оргбюро  ЦК ВКП (б) про журнали «Звезда» і «Ленинград» в серпні 1946 року, їх виключили зі Спілки радянських письменників. А в травні 1948-го Рішенням 2-ї сесії Академії художеств була піддана різкій критиці педагогічна робота Олександра Осмьоркіна і як наслідок - звільнення з роботи, відсторонення від викладацької діяльності, що й спричинило хворобу художника. А коли Олександра Осмьоркіна не стало, 25 червня 1953-го, вірний друг Анна Ахматова проводжала його в останню путь.
   
«Истинные художники порой бывают бессильны перед ничтожествами. Холодное железо может погубить живую ткань. Обрушившаяся на Осмеркина клевета в пособничестве космополитизму и обвинение в формализме лишили его возможности участия в выставках, как по мановению злого рока его изгнали из вузов, где он профессорствовал более половины своей жизни, перестали покупать его картины…
   
Вскоре художника поразил смертельный недуг. В июне 1953 года его не стало.
Для тогдашнего руководства Союза он был изгоем-формалистом, и прощание с прахом покойного не было разрешено в помещении Союза, а происходило в помещении на ул. Горького, 48. Проститься с ним и сказать последние сердечные слова пришли лучшие художники, композиторы, писатели, режисеры, архитекторы Москвы. Было очень много народа, часть даже стояла на улице, в последний раз я там увидела окаменевшую от горя Анну Ахматову», - згадувала народний художник СРСР Маріам Аршаківна Асламазян. 
   
Анна Ахматова пережила Олександра Осмьоркіна на 13 років. Їх життя було як оголений нерв, а творчість – мірилом совісті. Незламні духом, вони за будь-яких обставин не втрачали честі й гідності, а це в ті часи було фактично викликом і не лише пануючій владі, а, перш за все, сірості мислення більшості, невігластву, моральному боягузтву. Та й нині, в епоху штучної трансформації свідомості, їх погляди на людське буття є для нас, стривожених за майбутнє, справжнім дороговказом на шляху боротьби й примирення - вічних терезів протиріч існування Всесвіту.

Віта Чернова, директор
художньо-меморіального
музею О.О.Осмьоркіна
м. Кропивницький

 
Олександр Осмьоркін
Портрет поетеси Анни Ахматової. Біла ніч. Ленінград
1939-1940
Полотно, олія
90х78
(Музей Срібної доби, Державний літературний музей, Москва)
 
Олександр Осмьоркін біля макету декорації
Пушкінської вистави у Великому драматичному театрі
ім. М.Горького в Ленінграді
1937
 
Олександр Осмьоркін в майстерні на вул. Кірова у Москві
1952
 
Анна Ахматова на похованні Олександра Осмьоркіна
29 червня 1953 р. на Ваганьковському кладовищі у Москві
 

 

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Листопад 2019

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930 
Жовтень | Грудень