МУЗЕЙНИЙ ПОРЯДОК ДЕННИЙ. ТРАВЕНЬ 2019 РОКУ

Ключові тези:

· Загальнодержавна національно-культурна цільова програма розвитку музейної справи на 2021 – 2026 рр.
· Кодифікація законодавства у сфері культури, культурної спадщини та музейної справи, гармонізація галузевого законодавства з загальним (податковим, земельним, кримінальним тощо).
· Диверсифікація ресурсної бази.
· Захист музейної мережі в умовах децентралізації.

---

Вступ

Важлива роль музею як інституту, що збирає, зберігає, вивчає і популяризує спільне надбання, є загальновизнаною у світі вже близько 200 років.

Історія музейництва в Україні дає нам взірці професіоналізму, самовідданості і любові до своєї справи, доказом чого є унікальні зібрання, які сьогодні викликають щире захоплення.

Водночас теперішній стан музеїв в нашій державі слід охарактеризувати як системну кризу, що стрімко поглиблюється.

Якщо не станеться змін, перспективою найближчого майбутнього є невідворотна втрата значної частини культурної спадщини українського народу, яка створювалася впродовж століть.

Запит на зміни є дуже гострим. Музеї невдоволені своїм становищем, а суспільство – якістю роботи музеїв. Це замкнене коло має бути розірвано.

Рушійною силою перетворень має стати нова державна політика в музейній сфері, вибудована з врахуванням актуальних і стратегічних викликів, які стоять перед державою і суспільством (окупація частини територій Росією, суспільно-політична та економічна турбулентність, децентралізація, депопуляція та ін.).

Мета цього документу – окреслити пріоритетні напрямки роботи щодо розвитку музейної справи в Україні і конкретні заходи, які мають бути вжиті органами влади і музейною спільнотою.

Загальні параметри музейного простору України

Згідно визначення, затвердженого Генеральною асамблеєю Міжнародної ради музеїв (ІСОМ), «Музей є неприбутковою, постійно діючою  установою на службі суспільства та його розвитку, відкритою для публіки, яка набуває, зберігає, досліджує, комунікує та демонструє матеріальну та нематеріальну спадщину людства та навколишнього середовища для цілей освіти, навчання і задоволення».

Закон України «Про музеї та музейну справу» визначає музей як «науково-дослідний та культурно-освітній заклад, створений для вивчення, збереження, використання та популяризації музейних предметів та музейних колекцій з науковою та освітньою метою, залучення громадян до надбань національної та світової культурної спадщини».

За офіційної статистикою, в Україні (без врахування окупованого Росією Криму і частини Донбасу) діє понад 570 музейних закладів, в яких працює 12,7 тис. осіб і зберігається 11,6 млн. предметів державної частини Музейного фонду. Щороку ці музеї відвідують 16,4 млн. гостей, з яких 7,8 млн. (47,4%) складають учні і студенти.

Водночас ця статистика не враховує:

· Близько 150 музеїв і музейних кабінетів у вищих начальних закладах, установах НАН України і відомствах;

· Близько 3400 музеїв і музейних кімнат у загальноосвітніх навчальних закладах;

· Близько 750 музеїв на підприємствах, в установах, організаціях різної форми власності і підпорядкування, які офіційно зберігають предмети державної частини Музейного фонду;

· Господарюючі суб’єкти, організації та установи недержавної форми власності, які фактично виконують функції музеїв;

· Музеї української діаспори у різних куточках світу.

Також слід відзначити, що:

· серед музеїв, які включені до офіційної статистики (переважно – це музеї системи Міністерства культури)
⁕   48 мають статус національних, 
⁕   22 – державні, 
⁕   89 - обласного підпорядкування, 
⁕   389 –міського та районного підпорядкування;

· 88% офіційно зареєстрованих музеїв складають музейні установи комунальної форми власності, що робить їх надзвичайно чутливими до наслідків реформи децентралізації;

· гострою проблемою державних та комунальних музеїв досі залишається відсутність повних комплектів правовстановлюючих документів на музейні приміщення та землі, що робить ці заклади вразливими перед недружніми діями;

· 55% (або майже 1300) музейних будівель потребують капітального ремонту, до 10% - аварійні;

⁕   водночас вже багато років 95-100% відсотків фінансування державних та комунальних музеїв спрямовується на «видатки споживання» (зарплати, охорона, комунальні послуги),

⁕   що унеможливлює не тільки капітальні інвестиції, але й взагалі будь-який розвиток, системне поповнення колекцій, ефективну взаємодію з громадою;

·        музеї експонують лише 1-5% предметів з власних зібрань

⁕   решта зберігається у фондосховищах, у яких не завжди витримується температурно-вологісний режим, що призводить до пошкодження музейних цінностей;

·        як наслідок - до 70% музейних предметів потребують реставраційного втручання, понад 700 тис. предметів – термінового;

⁕   водночас в Україні працює лише близько 240 сертифікованих реставраторів, які за рік реставрують 8,5 тис. предметів;

·        розмір середньої зарплати в установах галузі культури в березні 2019 р. за офіційною статистикою складав 7046 грн. (або 68,8% від середньої зарплати по країні),

⁕   водночас в реальності зарплати переважної більшості музейних працівників, у томи числі - наукових, коливаються у діапазоні 3000-5000 грн. і є абсолютно неконкурентними, що програмує негативний кадровий відбір та робить музеї непривабливими для молоді.

Крім зазначеного, є пов’язані блоки питань, насамперед – зі сфери охорони нерухомих пам’яток та нематеріальної спадщини.

Є широкий спектр внутрішніх проблем, згенерованих суперечливим законодавством і підзаконними актами, які не відповідають сучасним потребам.

Наприклад, музеї згідно галузевого закону є науково-дослідними закладами, хоча насправді частина з них не відповідає цьому статусу внаслідок відсутності ресурсів на проведення досліджень. Вони не створюють нове знання. Це також формує конфлікт з нормами законодавства про наукову та науково-технічну діяльність і провокує претензії з боку перевіряючих органів.

Декларативна «науковість» і сформовані під неї відомчі інструкції та форми звітності заважають музеям діяти гнучко, за потреби підсилюючи напрямок комунікацій, взаємодії з публікою, маркетингу тощо.

Очевидною вимогою часу є перехід на електронний облік музейних цінностей, водночас внутрішні документи вимагають наявності «паперового» обліку.

Так само вимоги до бюджетних установ суттєво обмежують ініціативу музеїв у сфері пошуку або створення додаткових джерел фінансування, оскільки вимоги до адміністрування цієї діяльності роблять її нераціональною з огляду на баланс потенційних надходжень/витрат ресурсів.

Все це безумовно відбивається на якості роботи музеїв, формує негативні стереотипи та незаслужено принижує статус професії.

Наведені цифри і факти свідчать, що,

по-перше, музейна проблематика має міжвідомчий характер, стосується усіх регіонів країни та усіх рівнів влади і місцевого самоврядування,

по-друге, багато музейних проблем є хронічними і потребують тривалих послідовних зусиль для вирішення, які виходять за межі бюджетного року,

по-третє, причини цих проблем мають різну природу і потребують одночасних дій у різних площинах.

Зазначені чинники визначають формат реагування.

Системоутворюючий документ

Найкращим засобом виправлення ситуації у музейній сфері є затвердження та реалізація Загальнодержавної національно-культурної цільової програми розвитку музейної справи на 2021-2026 рр., яку необхідно розробити у 2019-2020 рр.

Державна Програма такого рівня затверджується Верховною Радою України як закон і охоплює увесь спектр музейної проблематики.

Остання подібна програма (дещо нижчого статусу, затверджена Кабінетом Міністрів на виконання Указу Президента) діяла у 2002-2005 рр., спроба затвердити нову була у 2013 р., але внаслідок низки обставин вона виявилася неуспішною.

Практичні аспекти

1.     Нормативна база

Важливим блоком зазначеної програми має стати упорядкування і кодифікація профільного законодавства. Метою цієї роботи мають бути:

· усунення розбіжностей, суперечностей, застарілих норм, врахування сучасних реалій і стратегічних викликів,

· розблокування ініціативи музейних фахівців, перехід від моделі тотального утримання музеїв державою до стимулювання ресурсної диверсифікації,

· посилення захисту музейних цінностей і пам’яток,

· посилення соціального захисту музейних працівників.

До пакету законопроектів мають увійти:

· пропозиції щодо ратифікації міжнародних конвенцій (протоколів) у сфері захисту і популяризації культурної спадщини, упорядкування корпусу міжнародних документів, до яких приєдналася Україна

· проект Кодексу законів про культурну спадщину, який, зокрема, має включити оновлені норми законів

⁕   «Про музеї та музейну справу»
⁕   «Про охорону культурної спадщини» з розширеним блоком щодо посилення захисту об’єктів археологічної спадщини, а також посиленням відповідальності власників нерухомих пам’яток за їх неналежний стан (з наявністю дієвих механізмів викупу/конфіскації пам’яток у недбалих власників)
⁕  «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей»
⁕  Профільні норми законів «Про архівну справу та архівні установи», «Про бібліотеки та бібліотечну справу»

·  зміни до законів «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про професійну (професійно-технічну) освіту», «Про вищу освіту» для забезпечення розвитку музеїв у навчальних закладів, особливо - у вишах

·  відповідні норми до законів щодо запровадження нової адміністративно-територіальної основи держави та інших законів щодо децентралізації з метою збереження музейної мережі та залучення додаткових ресурсів для модернізації музеїв.

До пакету рішень органів виконавчої влади та місцевого самоврядування мають увійти:

· затвердження соціальних нормативів забезпечення громадянам доступу до музеїв

· відновлення дієвої вертикалі органів охорони культурної спадщини, створення відповідних підрозділів в органах влади та ОМС

· забезпечення паспортизації пам’яток,здійснення постійного моніторингу їхнього стану

· оформлення правовстановлюючих документів на музейні будівлі та земельні ділянки

· гарантії забезпечення охорони музейних приміщень та прозорості тарифів на охоронні послуги

· впровадження електронного обліку музейних предметів на основі стандартів СІDOC для ефективного наповнення Державного реєстру національного культурного надбання

· абезпечення комплексного розвитку реставрації, зокрема, Національного науково-дослідного реставраційного центру та мережі його регіональних філій, запровадження/відновлення підготовки фахівців за реставраційними спеціальностями у навчальних закладах відповідно до потреб

· підвищення рівня зарплати музейних працівників, наближення його до середнього по країні впродовж 2-3 років

· перегляд/скасування критеріїв визначення категорій музеїв

· перегляд/скасування тарифних розрядів для музейних фахівців

· реалістичний комплекс заходів і механізми захисту культурної спадщини на окупованих територіях та в зоні конфлікту, у тому числі – створення у складі Збройних Сил України спеціального підрозділу, уповноваженого на захист культурних цінностей у зоні проведення операції Об’єднаних сил

· забезпечення адекватного ведення музейної статистики, яка б відображала реальний стан (наприклад, в Україні офіційно не зареєстровано жодного науково-технічного музею, хоча насправді таких музеїв десятки).

 

2.     Ресурсна база

Значна частина існуючих проблем виникла внаслідок хронічного недофінансування музейної галузі. Подекуди не виконується навіть норма про захищене фінансування охорони музеїв.

Тому першочерговим завданням має стати формування адекватної ресурсної бази перетворень. Оптимальна модель повинна включати поступове підвищення бюджетного фінансування, створення умов для ефективної самостійної господарської діяльності музеїв та масштабного залучення позабюджетних ресурсів у форматі благодійності, спонсорської підтримки та інвестицій.

Диверсифікація джерел надходжень дозволить поступово вийти на поширену у Європі модель фінансування музеїв, за якої державний або комунальний бюджети забезпечують 50-70% музейних потреб, до 25% музей заробляє самостійно, решту складають різні форми підтримки та партнерства.

Складовими нової якості фінансування мають стати:

· Коригування пріоритетів у Державному бюджеті (для прикладу: наразі 8 національних театрів отримують з державного бюджету більше коштів, ніж півсотні національних та державних музеїв і заповідників).

· Зміни до бюджетного, податкового та іншого законодавства з метою стимулювання спонсорства і меценатства, а також господарської діяльності музеїв.

· Зміни до законодавства з метою стимулювання господарюючих суб’єктів створювати/розвивати власні музеї за умови відкритості для публіки (є позитивний досвід, коли такі музеї підвищують якість життя в громаді). 

· Зміни до закону про Український культурний фонд з метою створення ендавменту для фінансування довготривалих проектів у сфері культури, джерелами наповнення якого мають стати:

⁕   адресні субвенції з державного бюджету (на початковому етапі),

⁕   збори від діяльності, що провокує залежність (продаж алкоголю, тютюнопаління, гральний бізнес),

⁕   цільова національна лотерея,

⁕   «відсоткова філантропія» тощо.

· Стимулювання публічно-приватного партнерства з власниками приватних колекцій, бізнесом.

Окремим пріоритетом у сфері формування ресурсної бази є:

· Збільшення фінансування музейних закладів з місцевих бюджетів, співмірне із зростанням надходжень внаслідок децентралізації.

· Спрямування частини ресурсів ДФРР на проекти модернізації музеїв у регіонах на основі співфінансування з ОМС.

Залучення місцевих ресурсів є необхідною умовою, бо, скажімо відремонтувати 1300 музейних будівель та оновити експозиції можна тільки за умови, що це стане пріоритетом конкретної громади.

Наразі є реальна можливість істотно збільшити фінансування музеїв, принаймні – в обласних центрах і великих містах, проте, на це відсутній усвідомлений суспільний запит.

Натомість, у регіонах відчувається запит на організацію яскравих музейних подій, насамперед, виставок. Але обмін виставками між музеями об’єктивно ускладнений не тільки через відсутність коштів, але й через брак якісних експозиційних площ, відсутність належної охорони, потребу реставраційної підготовки експонатів тощо. А це неможливо виправити без постійного адекватного фінансування.

Окремий напрямок музейної роботи, у якому мають бути об’єктивно зацікавлені на регіональному та місцевому рівні – це фінансування наукових досліджень (у т.ч., постійно діючих археологічних, етнографічних, краєзнавчих, природознавчих експедицій, наукових конференцій тощо). Бо це не тільки сприятиме поповненню музейних зібрань, але й забезпечить високу якість музейних подій, отримання нових знань та популяризацію культурного надбання з допомогою цікавих інформаційних приводів.

 

3.     Комунікація та підтримка

Для ухвалення програми і втілення зазначених кроків необхідно переглянути підходи до комунікації музейної спільноти з публікою, з громадами у місці розташування музеїв, з органами влади та ОМС, з засобами масової інформації.

Розробка ґрунтовного пакету нормативних актів вимагає тісного співробітництва музейної спільноти з народними депутатами України. Цією проблематикою на постійній основі повинен займатися один з депутатів у профільному комітеті ВРУ (бажано – представник музейної галузі). Для забезпечення ухвалення необхідних рішень має бути створена міжфракційна парламентська група «Друзі музеїв».

На етапі виборчої кампанії пропозиції музейної спільноти мають бути донесені відповідним представникам політичних партій, які балотуються до ВРУ.

Об’єктивною  потребою розвитку музейної справи в Україні є відновлення в найкоротший термін повноцінної роботи Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (ІСОМ) як провідної галузевої асоціації і головного комунікатора з іншими середовищами.

Завдання посилення соціального захисту музейних фахівців потребує перегляду ролі галузевої профспілки працівників культури, яка ігнорує інтереси музеїв. У випадку неможливості активувати згадану профспілку, доцільно розглядати можливість створення окремої музейної профспілки.

Успіх зусиль щодо формування нової політики у сфері музейної справи багато в чому буде залежати від суспільного розуміння значущості цієї роботи. Це зумовлює необхідність системної взаємодії з медіа, створення кола «друзів музеїв» серед журналістів.

4.     Управління та кадри

Провідну роль у забезпеченні реалізації державної політики щодо музеїв буде відігравати Директорат культурної спадщини у складі Міністерства культури. Повноваження і кадрове забезпечення зазначеного Директорату повинні відповідати масштабу завдань і викликів. У перспективі доцільно розглядати можливість створення окремої Державної служби / агенції, яка б поєднала функції охорони культурної спадщини та музейної справи.

Важливими інструментами захисту і розвитку музеїв повинні стати Музейна рада при Міністерстві культури України, а також наглядові ради музеїв і заповідників. Наразі їхня діяльність є формальною через брак реальних повноважень та через відсутність культури застосування таких інструментів.

Для ефективного аналітичного та нормативно-методичного забезпечення музейної справи необхідно створити державний Центр музейної політики та музеєзнавства як складову об’єднаного інституту пам’яткоохоронних та культурних досліджень при Міністерстві культури України.

Паралельно з відновленням «імунітету» музейної галузі та підвищенням її стійкості до викликів, необхідно працювати над усуненням дисбалансів в музейній мережі.

Першим кроком має стати неупереджена оцінка ефективності роботи музейних установ з точки зору впливу на ситуацію у конкретній громаді, наявності стійких зв’язків і підтримки серед людей. Така оцінка та дії з метою усунення недоліків знизять ризики невмотивованої «оптимізації» музейної мережі, яку розуміють переважно як скорочення музейних установ.

«Оптимізація» в першу чергу має проявитися через посилення координуючої та методичної ролі провідних музеїв країни для закладів певного типу, через поширення успішного досвіду.

Модель об’єднання кількох музеїв для підвищення якості менеджменту та сервісів (бухгалтерський облік, юридичний супровід, маркетинг, комунікація тощо) потребує експериментального випробування, адже механічне об’єднання може мати протилежні наслідки. 

Стратегічним пріоритетом музейних змін є підготовка кадрів відповідно до потреб музеїв у сучасному світі, де конкурентами виступають не тільки інші музеї чи заклади культури, у тому числі – закордонні, які стали більш досяжними. Не тільки звична індустрія розваг. А комп’ютерні ігри, віртуальна і доповнена реальність, необмежений обмін контентом, стрімко прогресуючі засоби комунікацій тощо.

Це потребує як коригування програм підготовки за спеціальністю «музеєзнавство, пам’яткознавство» у вищих навчальних закладах, так і створення короткострокових програм підвищення кваліфікації, у тому числі – он-лайн.

Необхідною складовою роботи з кадрами є забезпечення належних стимулів – достойної зарплати, можливостей залучати додаткові ресурси через систему грантів, можливості для самореалізації в професії.

5.     Об’єкти

Важливий напрямок – створення нових музейних установ, які потрібні країні або на які вже сформований суспільний запит.

Пріоритетом найближчих 5-10 років на національному рівні мають стати:

· Створення Національного музею науки і техніки як однієї з «візитних карток» України
· Створення Національного музею археології України
· Завершення розбудови багатоцільового комплексу «Мистецький арсенал» з посиленням музейної складової (м. Київ)
· Створення другої черги Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» (м. Київ) 
· Створення Музею Майдану (м. Київ)
· Технічне переоснащення та реекспозиція музеїв районного рівня, адаптація до потреб об’єднаних територіальних громад. 

На регіональному рівні:
· Створення музейного закладу «Дім Сікорського» (м. Київ)
· Створення скансену - національного музею народної архітектури та побуту Слобідської України (Харківська область) 
· Комплексна реставрація та створення експозиції у філії «Підгорецький замок» Львівської національної галереї мистецтв ім. Б.Возницького (Львівська область)
· (перелік доповнюється) ….

Втілення окресленого комплексу заходів дозволить перетворити музеї на реальний, а не декларативний чинник гуманітарного розвитку та зміцнення єдності країни.

 

Український центр розвитку музейної справи

Владислав Піоро

Олексій Копитько

Леся Гасиджак


______
Фото - Реставрація мозаїк XI ст. і живопису ХІХ ст. у Собор Святої Софії Національного заповідника "Софія Київська". Зі сторінки Вадим Кириленко та