ЗАСРАКУЛЬТИ

Останній Указ Президента «Про відзначення державними нагородами» справив на мене неоднозначне та, мабуть, навіть неприємне враження. Я не хочу аналізувати усіх, кого нагородили, бо там багато достойних людей. Але тут є ложка дьогтю… і стосується вона Мінкультури.

Звання «Заслужений працівник культури України» присвоюється «працівникам культурно-освітніх закладів, театрально-концертних і циркових організацій, редакцій видавництв, підприємств поліграфії, кінофікації, архівів, охорони пам'яток історії та культури, туристично-екскурсійних установ і організацій, активістам культурологічних громадських організацій і товариств, учасникам професійних та аматорських художніх колективів, іншим працівникам культури за вагомий внесок у розвиток духовної культури, популяризацію у світі культурно-мистецької спадщини України». Це цитата з Указу Президента України «Про почесні звання України».

Немає серед цього переліку працівників патронатних служб міністра. Немає там тих, хто обслуговує персонально міністра, хто приходить та йде разом з ним. Це не працівники галузі, це обслуга політика.

Тому заступник керівника служби Міністерства культури України не має права на таке звання.

На моїй пам’яті скандали навколо звання «Заслужений працівник культури України» виникали двічі. Вперше ще у 90-ті роки минулого століття, коли його отримала головний бухгалтер одного з центральних музеїв. А вдруге вже за часів президентства Віктора Ющенка, коли таке звання отримав один відомий колекціонер археології.

Обидва рази ці рішення викликали велику образу професійної спільноти. Бо, як би не ставилися ми до радянської традиції почесних звань, це показник професійної гідності, досвіду та певного авторитету.

А ще це невеличка доплата до зарплати та пенсії, що особливо актуально для музейників, які отримають наймізернішу заробітну платню в бюджетному секторі серед усіх.

Думаю, багато хто може згадати не одну гідну та відому постать, які пішли з життя так і не дочекавшись свого «засракульта». Ось, прикладом, мій друг Борис Лобай, який завідував охороною пам’яток на Вінниччині та знайшов усе найвідоміше вінницьке археологічне золото – Гордіївку, Пороги, Северинівку, він так і помер з обіцянками...

Золота сарматська гривня з кургану в Порогах. Розкопки Бориса Лобая

А ще я знаю, що нещодавно Меджліс кримськотатарського народу питав у Міністерства культури, чи не можна відзначити цим званням Едема Дудакова, якого знають усі, хто слідкує за жахливою ситуацією навколо знищення Бахчисарайського палацу. Едем сам, в окупованому Криму, відчайдушно б’ється за пам’ятку, яку Мінкультури начебто хоче занести до Списку об’єктів світової спадщини ЮНЕСКО, але досі не має навіть паспорту на цей об’єкт.

Це пропонували зробити як раз на Міжнародний день музеїв, який символічно співпадає з Днем пам’яті жертв кримськотатарського геноциду, тобто на 18-те травня.

Так ось, в міністерстві порадили Едема «не подавати», бо «немає підстав»…

Я розумію, гризуни, перед тим, як залишити корабель, жирують про запас. Але чи варто так відверто виставляти себе щурами? Як на мене, це, так би мовити, «не понтово», хоча, хто знає!..