«Вогонь пам’яті» в музеї Олександра Осмьоркіна

Автор: Музей О.Осмьоркіна, Кропивницький | 09 травня 2019 09:50 |

Війна залишає глибокий слід у свідомості людини, особливо яскравими є дитячі враження. В фондах художньо-меморіального музею Олександра Осмьоркіна, що в місті Кропивницькому, зберігаються твори народного художника України Михайла Надєждіна, які є своєрідними перлинами музейної колекції «Сучасне українське образотворче мистецтво». Серед них привертає увагу полотно з символічною назвою «Вогонь пам’яті». Це – своєрідний реквієм людському життю, який стверджує – пам’ять, єдине, що залишається людині після смерті.

Кімната, три жінки сидять навколо свічки, що мерехтить стриманим полум’ям, утворюючи своїм сяйвом паралельний до існуючої реальності простір, вишукане бильце ліжка, окраси сільської хати, викликає асоціації з дзеркалом чи дошкою старовинної ікони, повернутих зворотнім боком. Поступово в моїй уяві простий сюжет традиційних поминок дивовижним чином перетворюється на подію планетарного масштабу. На згадку приходить класична ікона Трійці Старого Заповіту.

В той же час, картина, незважаючи на узагальнення, вирізняється серед філософських авангардових пошуків художника своєю реалістичною переконливістю, за якою наявно стоять особистісні переживання, що спонукають мене завернутися до Михайла Володимировича за поясненнями.

З нашої розмови виринають назовні спогади митця про часи Другої світової війни, які, на мою думку, є цікавими й нині, адже про життя того часу очима дитини не сповіщали зведення «Совінформбюро», не писали в переможних статях та реляціях. Події, про які йде мова, відбуваються на залізничній станції Білопілля Сумської області, де пройшли дитинство та юність художника, та охоплюють часовий період 1941-1943 років. Тож, до Вашої уваги спогади народного художника України Михайла Надєждіна, які ми назвали «Відблиски війни».

«Для мене особисто війна почалася в шість років однієї з осінніх ночей десь опівночі. У мене був чирій на нозі і я сам не міг йти до двору, то просив маму. І ось вона взяла мене під руку, ми відкриваємо двері, а двері, до речі, у нас не зачинялися, як тепер на замок, лише на клямку, і тут заходить такий великий чоловік з мідною бляхою на грудях, каска з ріжками і: «Матка, цюрюк…» і пояснює, що прийдуть до нас солдати. А далі у двір завели коней – ломовики, що витягали з калюж і багнюки машини, то я дивився на них і нині згадую – у Дюрера я бачив таких з зав’язаними вузлом хвостами, масивними ногами, потужних, насичених середньовічною міццю. Потім зайшли одинадцять солдат, у світлиці розставили розкладачки, розвісили амуніцію. І що особливо, у них був потяг до спілкування з дітьми. Скинуть матраци на підлогу і нумо з нами бурюкатися малими. Така забава - їм приємно і нам весело, це зараз я розумію, що були вони молоді хлопці, у кожного залишена домівка, родина. Війна закинула їх в наш край, думаю, не з їхньої волі, а хотілося домашнього тепла. Потім мама пішла до комендатури просити, адже солдатів в хаті 11 та нас 16 – 9 дітей, мама, тато, тітка Ганна з Людкою та Семеном з Костянтинівки та тітка Вєсєлька теж з дитиною. І всі ми на кухні, там піч, просо, рядна, живемо, як в рукавичці. То солдатів забрали від нас, змінив їх офіцер, Юзефом звали. Пам’ятаю як зараз, плетені погони, підсвистує і сидить штопає панчохи, у матері візьме «розливний ополоник» дерев’яний, натягне на нього панчоху і зашиває, підтяжки в нього знатні були. Зранку, як збереться на службу: «Кіндер, ком гер», - кличе нас до столу, а там уже розкладені бутерброди - шматочки хліба намащені маслом, кожному по бутерброду, а потім на службу, дуже акуратний був.

І ще були випадки пам’ятні. Зарізав батько кабанчика і якась падлюка, з наших, в комендатуру донесла. Прийшла до нас комісія. І старший говорить, що так ось і так, треба сало та м’ясо віддати на благо рейху. А в нас хата не те що квартира, стеля з волоків дерев’яних, обмазаних глиною, і на одному з них люлька висить, я брата Толю качаю. І от німець побачив ту картину, може вона йому свій дім нагадала, підійшов та й сам став качати, потім цукерки дістав, яйця та в колибу кладе, каже: «Добре, підемо ми». Мама їм по шматку сала загорнула, вони й пішли.

Зима, холод страшенний, стукають у двері, мама відкриває, стоїть німець в шинельці, пілотці, закутаний у щось, з котелком і просить: «Яйко, млеко», а батько дивиться та й каже: «Яке там яйко, млєко, заходь, супу поїси гарячого, а то замерзнеш». А мама суп якраз зварила з маку, у нас маку багато було. То він сів, посьорбав супу, мама йому ще й в котелок налила з собою.

А то, коли вже Червона армія атакувала, німці відходили. Був ранок, туманний такий, мрячний, і один з німців вирішив у батька панцерку від ліжка прихватити, а батько каже: «Не дам, це ж моя», - і схопив його за цю сітку та й тягне, а той собі пручається, у нього сітка за гаки, де пояс, зачепилася. Так вони куборем по грязюці й покотилися, і не знаю, чим би все скінчилося, але тут Юзеф, офіцер, що в нас жив, солдата строго так на місце поставив, що той відмовився від своєї затії.

І які я висновки для себе зробив - не має гарних чи поганих націй, народів, а є люди - або гарні, доброзичливі, нормальні, або паскудні. А війна, чи то інше щось, це обставини, що виявляють людські якості.

Звісно, війну ми сприймали як діти, вона не була для нас трагедією чи визначним горем, вона була життям і скоріше пригодою. Це нині, з прожитих літ, все видається інакше, а тоді…

От пам’ятаю три такі історї. В районі Крачківки, де ми жили, була величезна калюжа, як у Гоголя в Миргороді, бо вона ніколи не пересихала, і от, коли німці лише ввійшли на станцію, то одна з їхніх легких машин застрягла в калюжі, машина була чисто помита, пофарбована, з великою кількістю деталей, що стирчали назовні і приваблювали нас дітлахів своєю яскравість та замислуватістю, особливо яскраво виблискувала на сонці антенка і ми не витримали. Поки офіцер пішов за кіньми, витягнути з болота машину, ми антенку й згвинтили. Сховали її так, щоб ніхто не знайшов, на горищі і кожної ночі витягали помилуватися. Ми не знали ні для чого вона, ні що це таке, вона була для нас втіленням краси, символом невідомого світу, для якого ми були аборигенами.

Іншого разу пішов я до свого товариша Віталія Шавирки, вони через дорогу від нас жили, чому їх назвали Шавирками, не знаю, бо прізвище в них було Тіщенко, але на вулиці у кожного було своє прізвисько. Так от, приходжу та й кажу: «Пішли на річку купатися, а він мені - не можу, мама строго наказала козу пасти і від неї не відходити, бо втече. А я йому своє – пішли! Ми твою козу припнемо. А він - а чим? Та, кажу, у нас по саду якісь мотузки кольорові порозвішали, візьмем шматок та й припнем». А то німці між деревами натягнули радіокабель та гарно патичками попідпирали, ну, ми ж того не розуміли, для нас то були мотузки. От ми з братом Валіком один патичок підбили та й мотузку зрізали. Та добре, що мама якраз піч картопляним бадиллям топила та побачила, то вона нас у хату загнала та цей кабель у пічку і бадиллям закидала. А тут німці біжать, зв’язківці: «Партизанен, партизанен!», а який «партизанен». Ну та так, покричали- покричали та й пішли. Далі дивимось, крутять солдати «лебідочку» та розкидають новий кабель. Мама дуже сварилася, тож на річку так і не пішли.

А коли бомбили станцію Ворожба, то ми бігали туди збирати різні патрони, там, де водою заливалися паротяги, висіли люди, казали - комуністи, а чи комуністи вони чи ні, хто їх знає… Мінометні заряди, трасуючі патрони приваблювали нас своїми окрасами, вони були гладенькі, новенькі з різними стрічечками синіми, червоними, жовтими. Я собі за пазуху набрав скільки міг. Прибігли до сараю, розгрібали ямку, поклали солому, на неї припас в рядочок, соломою накрили і землею присипали. А щоб випробувати як воно стріляє, то майстром тут був у нас брат Микола. Взяв він скобу металеву, поклав її на капсулі, а сам сховався за сараєм та й почав жбурляти каміння, а потім обличчя виставив то його порохом обкидало і він весь в крові, а тут вояки біжать, на пальбу, то ми Миколу під руки та й сховали його на піч, а обличчя ганчіркою закрили. Отаке було.

А радянські війська - це інша сторінка. Були ми на вигоні, пасли корів, тиша стояла неймовірна, а тож гриміло все, двигтіло, зі станції літали величезні шматки рельси і, до речі, цими шматками батько хату підпирав, бо балки були осикові та підгнивали, а тут дивимося - на білому коні вершник і питає: «Хлопці! Де Білопілля?», - ми показали, він і поскакав, а потім через деякий час ще двоє, потім танки, самоходи, гармати на причепах. Хоча скажу, як на сьогоднішній день, то озброєння слабеньке. На нашому вигоні ввечері баби всі радісні біжать… не знаю де й що бралося, йшли з відрами самогону та кружками, а хлопці такі – кружку, другу випив та хто співає, хто танцює, хто на танку спить, отака веселість. У нас біля хати стояла гармата, офіцери сидять прямо зверху та їдять, а солдати, мабуть казахи, або киргизи, одним словом «осокою прорізані очі» хлопці з Азії, зайшли за наш сарай, дивляться в городі гарбузів повно, то вони так зраділи, ріжуть їх скибками і жують сирими, відчуваючи подих батьківщини, от тільки динь немає, а гарбузи. Мама їм каже, що ж ви хлопці, погано ж буде, та вони не зважають… Ну, а на ранок мати встає – вся територія в людському посліді. То я тобі скажу, звісно німецька армія вона була дисциплінована та організована, а наша більше походила на циганський табір, ось і демократія у нас така ж – одні крадуть, інші терплять.

У нас замість німця став грузин Володя. Вони з батьком сядуть, чвертку вип’ють, а він командував чи відділенням, чи взводом, то вже я не знав, зенітників, а зенітники – дівчата. І ось одного дня бачимо - над станцією бій іде. Літаки гудуть страшне, зенітки стріляють і збили німця, «раму» казали, він падає, дим іде і врізається на околиці села в рогача старої верби над ставом. Було там три льотчики, то один загинув, іншого полонили, а третій перерізав собі шию бритвою. Поклали їх біля ставка, а нас водили дивитися на цей кошмар, а це ж мені ще не було й десяти років.

Бачив я і як німці румунів та угорців катували, бо ті воювати не хотіли, і як радянські німців стріляли. Оце тобі війна. Мій брат Іван пройшов її від 1941 до 1945, закінчив в Берліні, а повернувся зранений додому, роботи немає, хотів справедливості добиватися та добре, що не посадили. Драма життя. Гітлер собі сидів у теплому кабінеті, а Сталін собі, а люди муку терпіли».

В кінці розповіді я звертаюсь до художника з запитанням:
    – То все ж, Михайле Володимировичу, «Вогонь пам’яті» - це картина про людську смерть, про гіркоту втрати, про людський біль чи про щось інше?
    – Це - картина про життя. Радість, любов, народження та в кінцевому результаті смерть – це все і є життя, в якому головне залишитися Людиною.