Про історію кохання Ольги і Василя Либаків розповіли у Рівненському краєзнавчому музеї

У Рівненському краєзнавчому музеї у новому форматі прозвучала «Музейна оповідь» про нелегку долю рівненської родини Либаків, що з ХІХ ст. мешкає на історичній вулиці Шевченка, про велику силу вірності і любові, яка тримала на цім світі Ольгу і Василя Либаків,  про  пам’ять збережену нащадками, що й нині живуть у старій прадідівській хаті.

Про історію своєї родини декілька років тому розповіла  Галина Василівна Пустовіт-Либак, яка й нині мешкає у м. Рівне  на вул. Шевченка. У їх родині зберігаються десятки старих світлин, особисті речі і документи Ольги Либак. Ось на цих, записаних  спогадах, документальних світлинах та особистих речах і був побудований захід. Розповідь завідуючої відділу виставок Галини Данильчук  була поєднана з невеличкою інсценізацією образу.

Ольга Либак приїхала до Рівного в кінці 1920-х років, щоб навчитися рукоділлю у гуртку, що діяв при «Союзі українок». Тут вона зустріла свого судженого Василя Либака – простого хлопця з багатодітної української сім’ї, що жила на вул. Шевченка поруч із старою Свято-Успенською церквою.  18-річні закохані  одружилися у 1930 році і стали розбудовувати своє сімейне життя. Жили дружно, в любові та  Бог одинадцять  років не давав їм дітей.  Довгождана донечка Галинка з’явилася на світ 11 червня 1941 року.  Не встиг щасливий батько натішитися своїм дитям, як почалася війна і його призвали на фронт. Українець-західняк  був направлений на «трудовий фронт» і там у м. Бізінчук Куйбишевської області (Росія)  помер у 1942 році від тяжкої хвороби та відсутності потрібного лікування і харчування. Впродовж всіх днів перебування на чужині він постійно згадував свою кохану дружину і їх донечку, зберігаючи вірність і любов. Про останні дні життя Василя розповів у своєму листі до Рівного його родич Пантелеймон Либак. Цей лист зберігається в родині.

Після смерті чоловіка Василя Либака його молода дружина, яка залишилася з маленькою донечкою на руках, сильно затужила,  перестала спати вночі. Лікарі порадили їй співати. Жінка співала всюди, співала вдень і вночі, знала сотні пісень. Вона була хорошою швачкою, обшивала родину і сусідів, заробляючи цим на прожиття.  

Перед слухачами музейної оповіді  за старою швейною машинкою «Singer» сиділа, одягнена у стилі 1950-х років, жінка і співала веснянку. Такий же атмосферний настрій минулої епохи передавали пісні 1930-х років, що звучали із старого патефона. Дві вишуканих сукенки – чорна і біла, зшиті героїнею оповіді Ольгою, були  правдивим доказом її майстерності.    З портрету, що висів  на стіні, на глядачів дивилися два молодих щасливих обличчя наречених – Ольги і Василя.  Розповідь супроводжувалася показом на екрані світлин із особистого архіву родини Либаків.  Особливої емоційності і виразності цієї невигаданої історії кохання додав прочитаний вірш В. Сосюри «Так ніхто не кохав…».

Представлена міні-виставка була не обтяжена експонатурністю, кожен предмет був промовистим і викликав зацікавленість. Швейна машинка, що є експонатом із фондової колекції музею, була показана в роботі.

Життєва історія простої родини  викликала позитивні емоції і схвалення у  всіх учасників заходу.  На презентації «Музейних оповідей» були бібліотекарі шкіл міста, студенти кафедри культурології та музеєзнавства РДГУ, працівники музею.

До проекту були залучені  працівники музею: Тетяна Пархоменко – старший науковий співробітник відділу етнографії, яка виконала роль героїні оповіді Ольги Либак та Оксана Яремчук – завідуюча сектору історії, яка прочитала поезію В.Сосюри.

За проханням гостей заходу «Музейні оповіді» будуть проведені для учнівської та студентської молоді.

Галина Данильчук – завідувачка відділу виставок