«Я живу, як все життя лише мріялось..» Розповідь про виставку в музеї Олександра Осмьоркіна і не лише…

Автор: Музей О.Осмьоркіна, Кропивницький | 29 червня 2018 07:59 |

    Останній тиждень червня для художньо-меморіального музею О.О.Осмьоркіна, що в місті Кропивницькому, означений днями пам’яті про видатного  художника і педагога. Він відійшов у вічність 25 червня 1953 року, сповнений надії та віри в непоборну силу мистецтва, під час праці над етюдом «Пльоскове», який нині разом з його автопортретом 1951 року  став одним з головних експонатів тематичної виставки, присвяченої 65-й річниці від дня смерті видатного митця.
    «Я живу, як все життя лише мріялось…» - ці слова з листа художника Олександра Осмьоркіна 1952 року не випадково стали назвою розгорнутої експозиції, адже незважаючи на звинувачення у формалізмі та розв’язану кампанію морального і фізичного цькування, безкінечний судовий процес - обставини, що довели художника до важкої смертельної хвороби, в його житті були і дні радості, а світ він сприймав реалістично, віддаючи данину його потужній животворній силі. «Про себе скажу – я жив і розвивався, як і мій час, мені тільки шкода, що я дуже багато часу віддав іншим. Від цього я не став ні кар’єристом, ні чиновником, а хочу, як і в дитинстві, бути живописцем, на художника мене мабуть не вистачить», - писав О.Осмьоркін в листі  художнику П.Івановському 1948 р. 
    А товариш О.Осмьоркіна ще від єлисаветградської юності А.Нюренберг згадував: «Після другого інсульту Осмьоркіну важко було працювати, але як тільки здоров'я поліпшувалося, він брався за пензель. Відчувалося, що живопис підтримує в ньому життя і що він був одержимий ним... Третій інсульт стався в будинку творчості... Це був дуже сильний удар, який позбавив його можливості працювати на довгий час. Всі ми побоювалися настання тяжкої інвалідності. Але доля, пощадивши його, повернула йому частину колишніх сил. Осмьоркін знову взявся за пензель. У цей важкий творчий час він писав тільки радісні, насичені оптимізмом полотна. Жодної похмурої песимістичної роботи». 
    Як не дивно, але саме звинувачення у формалізмі та відсторонення від викладацької діяльності звільняли О.Осмьоркіна від будь-яких суспільних зобов’язань. Як зазначав сам О.Осмьоркін з цього приводу: « ... не було б щастя, та нещастя допомогло».
    А новою точкою відліку для розвитку його мистецької мови стало одруження з Надією Навроцькою. Саме з цього часу відкритий насичений колір та легкість письма повертаються в живопис О.Осмьоркіна. «Головне моє щастя, ні з чим не порівнянне, незважаючи на всі труднощі, це моє життя з Надею. Ніколи ближчого і чутливішого за все моє життя не зустрічав я друга. А чого тільки не пліткували – як у вас в Ленінграді, так у нас в Москві. Від всього цього я відчуваю ще більше солодкість в моєму щасливому домашньому житті. Для нашого брата, особливо художника, це найголовніша умова. Буквально за цієї умови нічого не страшно», - писав О.Осмьоркін у листі до свого учня Г.Павловського у 1949 р.
    Надія Георгіївна - Надічка Навроцька з’явилася в його житті в найскрутнішу годину, а потім, після смерті Олександра Олександровича, як вірний скарбничий безцінного кладу, присвятила все своє життя збереженню творчої спадщини, відновленню його доброго імені,  увіковіченню пам’яті про нього на його батьківщині, в місті його дитинства  - Єлисаветграді, тоді Кіровограді, а нині Кропивницькому, доклавши зусиль для створення музею та відповідно реконструкції будинку Паученка-Осмьоркіних.
    На фото, виконаному в майстерні художника 1952 р.,  яке є документальним центром композиції виставки, вона дивиться на нього з теплотою та любов’ю, прекрасно усвідомлюючи своє нелегке сучасне і майбутнє.
    Її образ часто можна зустріти в його творах останнього періоду життя, один з них – картина «Зелене пальто» нині є окрасою нашого музею, а інший  - з композиції «Профіль і квіти (В майстерні художника)» 1946 р., яка нині знаходиться в зібранні Третьяковської галереї в Москві, присутній в експозиції виставки у вигляді листівки-запрошення на масштабну ретроспективну виставку художника, що відбулася у 1989 році в Москві, тоді ж було надруковано і каталог творів художника Олександра Осмьоркіна. І все це завдячуючи витримці та цілеспрямованості Надії Георгіївни, силі її любові.
    Репродукція на запрошенні була обрана не випадково, адже саме з картини «Профіль і квіти (В майстерні художника)» формально почалося цькування художника. Представлена на виставці московських живописців і скульпторів 1947 р. картина отримала шквал критики. «Це полотно овіяне модерністськими настроями, художник виявляє рафіноване естетство і снобізм, – читаємо в статті О.Бєскіна у журналі «Искусство», - ряд пейзажів страждають відсутністю кругозору, смакуванням всього архаїчного, любуванням старовиною, тим, що відходить, всім похмурим та навіть убогим в природі. Тою чи іншою мірою ці риси притаманні для творів П.Радімова, О.Осмьоркіна, П.Кузнєцова, О.Лебедєва-Шуйського...» і так далі, і так далі, і так далі. І де нині ці критики від забаганок «партії та народу»? А картина вижила! І творчість художника утвердилася, ламаючи всі придумані та вибудувані з вишуканою жорстокістю  ідеологічні і комуністичні «високоморальні скрепи», які в дійсності базувалися на брехні, заздрості, ненависті до будь-якого прояву творчості, потуранні людським слабкостям.
    Ще в листопаді 1937 р. О.Осмьоркін, описуючи сучасні йому мистецькі процеси, констатував: «…Так і нині. Якщо картина закінчена, але вона банальна, бездарна і нічого не представляє в мистецтві, крім поганого смаку, вона благополучна. Всякі пошуки, будь-яка лінія найбільшого опору зустрічає відсіч...».
Він пробував боротися, протистояти, створюючи свою «мистецьку школу», за що його також ламали й гнітили як могли, як ті, хто були противниками його ідей, так, за зміни обставин, і ті, хто ще вчора називали себе друзями. Але не учні, які відносилися до нього з повагою і любов’ю, підтримуючи й у самі скрутні дні. Одне з численних тому фотосвідоцтв в експозиції виставки. На світлині учні О.Осмьоркіна в його майстерні разом з учителем та його дружиною Надією - 1948 рік.
    Олександр Осмьоркін з Надією Георгієвною  були не просто подружжям, вони були однодумцями, як прийнято говорити, частинками одного цілого.  Коли йому було важко, вона носила його етюдник, викладала фарби на палітру, але, за її спогадами, як він «оркестрував» барви, створював гармонію, залишалось загадкою, яка захоплювала її враження. Тому вона й залишила палітру та пензлі художника в тому вигляді, якою вона була 25 червня 1953-го, і нині всі, хто споглядають та вивчають цей оригінальний інструмент мистецької праці, мають можливість розв’язати питання народження Осмьоркінського колориту самостійно.
    Виставка органічно поєднується з музейним комплексом, присвяченим картині «Передові люди автозаводу ім. Сталіна», виконання якої було запропоноване художнику від Дирекції художніх виставок і панорам Комітету у справах мистецтв при Раді Міністрів СРСР у вигляді реабілітації як художника соціалістичного реалізму. Результат був очікуваним – роботу не прийнято художньою радою, комітет виставки звинуватив художника у відсутності в картині ідейного змісту. Фактично для О.Осмьоркіна стала недоступною реалізація своїх творів. Окрім того, Дирекція виставок порушє судову справу проти художника. Зазначимо, що справа має господарчий характер, але в той же час за О.Осмьоркіним закріплюється службовець політичного управління МГБ, що виконує гласний нагляд.
    В інтерв’ю фільму «Голгофа Олександра Осмьоркіна», відзнятого під час експонування ретроспективної виставки творів О.Осмьоркіна в Центральному Будинку художника в Москві в 1989 р. Н.Г.Осмьоркіна зазначала: «Чим міг відповісти на обвинувачення Олександр Олександрович - тільки роботою. Одного дня, повернувшись додому після чергового засідання кафедри, де критикувалася його праця, О.Осмьоркін схвильовано попросив: «Надінька, став все в червоному». Так з’явився натюрморт «Флокси і настурції» 1948 р. (Зібрання Третьяковської галереї, Москва, РФ). На картині червоні квіти в червоній кружці контрастують з синьо-зеленими барвами горщика і підносу на стіні, і червоні, темно-червоні драпіровки… Саме їх ви також побачите в сучасній виставці.
    Взагалі всі ці речі – ваза з пензлями, піала, стільчики, ціпок для ходьби, мольберт, рояль, картини,  і ще різні особисті дрібнички, речі,  що були активними співучасниками життя художника, фото та документальні матеріали надійшли до музею в різний час від Н.Г.Осмьоркіної.
    Пам’ятаю наш приїзд до Москви в 1997 р. Наша зустріч з Надією Георгієвною відбулася 7 травня в її квартирі під дахом багатоповерхівки. Учениця О.О.Осмьоркіна Раїса Миколаївна Зелінська розповідала, що раніше на цьому горищі, переробленому під квартиру, була маса перегородок та переборочок, але архітектор Надія Георгіївна Осмьоркіна все те знесла і зробила одну велику кімнату. Ми піднялися ліфтом, потім сходами. На порозі стояла тендітна жінка з відкритим, чистим, характерно-виразним обличчям, живим, іскристим чіпким поглядом, що вітала нас дзвінким окликом: «Здравствуйтє, дєточки!» Ми дійсно були для неї «дєточки», бо Надії Георгіївні вже йшов дев’ятий десяток. Останні роки вона важко хворіла, перенесла складну операцію, хоча той, хто не знав обставин її життя, навряд чи зміг би щось помітити, стільки в ній було оптимізму, жіночої елегантності та впевненої життєвої сили.
    Ми познайомилися. Я увійшов до квартири, пройшовши вузеньким коридором, і зупинився приголомшений. Переді мною розкрився широкий простір, наповнений світлом. Воно стелилося по підлозі, полицях, стінах, вириваючи з них фарбовані плями картин і чорно-білі обриси предметів, утворюючи густу масу кольору сонця. В центрі цього простору, що був органічним продовженням вікна, стояв великий чорний рояль, біля ніжки якого лежала бура волохата шкіра. Все було яскравим і в той же час стриманим, невловимо нагадуючи колорит натюрмортів Олександра Осмьоркіна. Тут володарювало Сонце і зримо чи незримо відчувалась присутність художника, який давно пішов у вічність. Я міг би стояти так довго, та зненацька шкіра, що лежала біля ніжки рояля ожила, піднялася і швидко почалапала мені назустріч, крутячи волохатою головою, а за спиною у мене був дзвінкий голос Надії Георгіївни: «Шаня! Шанька!» Так звали собаку невідомої породи, яку колись вона знайшла і привела до оселі. Художник також любив собак...
    Потім вона показувала нам фотографії, речі. Розповідала кумедні і трагічні історії, майже на рівні легенд, героями яких були різні люди - великі й малі особистості, що жили біля нього, поряд з ним, але так ні разу  не торкнулась особистого, приватного. О.Осмьоркін також не любив розповідати про себе. Вмів поділитися творчістю, думками, але не особистим, залишаючи його своєю недоторканою власністю. Так, лише деякі фрази: «дуже любив маму», «любов до мистецтва від дядька» - от і все, що чули з його розлогої біографії. Мабуть, це й є та сама глибока інтелігентність, про яку ми багато говоримо і яку втрачаємо, публікуючи для широкого загалу «сенсації» з приватного життя Великих.
    Надія Георгіївна готувалася до зустрічі ретельно, неквапливо розкладаючи речі, що були частинами його життя. Фактично вона готувалася до зустрічі не з нами, ми були лише однією з дорогих серцю поличок у її шафі Вічності. Вона готувалася до Зустрічі з Художником. Ми часто боїмося не те що говорити, а навіть думати про смерть, ми так виховані. Вона сприймала життя і смерть реально, конкретно, відкидаючи будь-які завуальованості. В її словах і думках, в голосі смерть була органічним продовженням життя. То була та легкість світосприйняття, з якого й народжується Космос. Ця особливість світогляду з філософією руху життєвих сил можливо, як ніяка інша якість, поєднувала особистості Олександра і Надії Осмьоркіних. Як зазначав художник в одному з листів своєму учневі В.Тєтєріну від 1949 року: «Головний героїзм, я вичитав у Бетховена, заключається в тому, щоб знати життя, яким воно є в дійсності і не переставати його любити».
    Вічний шукач істини Олександр Осмьоркін, якого О.Дейнека назвав «Дон-Кіхотом у мистецтві» і  нині прискіпливо, з цікавістю та надією, через скельця круглих окулярів, які не можуть сховати вдумливий погляд його очей, вдивляється в сучасність з олійного автопортретного етюду 1951 р., неначе промовляючи: «Панове! Мистецтво – це  фокус. Щось безумовне - це вже не мистецтво…»

Надєждін Андрій,
заслужений художник України,
мистецтвознавець,
провідний науковий співробітник
художньо-меморіального
О.О.Осмьоркіна,
м. Кропивницький

 
Експозиція тематичної виставки
«Я живу, як все життя лише мріялось…»,
присвяченої 65-й річниці від дня смерті О.О.Осмьоркіна
 
О.О.Осмьоркін з дружиною Н.Г.Осмьоркіною та
студентами Московського художнього інституту ім. В.Сурікова
1948
 
О.О.Осмьоркін з дружиною Н.Г.Осмьоркіною
в майстерні
Москва. 1952

 

Осмьоркін О.О.
Флокси і настурції
1948
Полотно, олія
121х101
(Зібрання Третьяковської галереї, Москва, РФ)
 
Осмьоркін О.О.
Профіль і квіти (В майстерні художника)
1946
Полотно, олія
130х100
(Зібрання Третьяковської галереї, Москва, РФ)
 
Осмьоркін О.О.
Автопортрет
1951
Картон, олія
70х50
(Зібрання Художньо-меморіального
музею О.О.Осмьоркіна)
 

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Серпень 2018

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
Липень | Вересень