Пам’яті художника Олександра Осмьоркіна. Згадуючи та осмислюючи

Автор: Музей О.Осмьоркіна, Кропивницький | 25 червня 2018 08:47 |

    «Я живу тільки мистецтвом, а щодо інтриг - їх занадто багато. Я не приховую, що вони ранять моє слабке серце. Але воно б'ється на славу важкого і нещадного мистецтва. Ми себе йому присвятили не заради тимчасової нісенітниці, а чогось значно більшого...» - писав видатний художник і педагог Олександр Осмьоркін в один з останніх шести трагічних років свого життя, відлік яких бере початок з відомої доповіді першого секретаря Ленінградського обкому ВКП (б) Андрія Жданова на засіданні партійно-господарського активу 1947 року, де партійний лідер громив формалістів - літераторів, художників та інших, на думку комуністичної партії, ворожих та непотрібних їй людей.




    Хто нині пам’ятає цього радянського партійного бонзу, окрім професійних істориків? А картини, створені талановитим пензлем Олександра Осмьоркіна, і нині заворожують чарівністю та глибиною образів.
Зараз, розглядаючи твори, документи, фото, предмети творчої праці художника - всі ці безперечні свідоцтва його життя і творчості, все частіше виникає думка, що нічого випадкового не буває і в кінцевому результаті те, що ми називаємо добром та справедливістю, утверджується. 

    Двадцять років тому лише Боже провидіння, людська любов та захопленість мистецтвом допомогли в скрутний час нелегких соціальних перетворень, згідно із заповітом вдови митця Надії Осмьоркіної, потрапити речам, яких торкалися і створювали його руки до музею, в той будинок, з якого почався шлях маленького хлопчика Олександра у світ мистецтва.

    Рояль німецької фірми «Blutner» 1904 року виробництва, мольберт,  прес для палітурних робіт, з допомогою якого Олександр Осмьоркін власноруч робив альбоми з репродукцій картин відомих художників, а допомагала йому в цьому старша донька Тетяна, про що з такою теплотою згодом згадувала, стілець-табурет, подарований свого часу йому геніальним російським живописцем Костянтином Коровіним, нотні збірники улюблених композиторів - Баха, Шопена, Чайковського – все це могло бути знищеним, втраченим десь на цвинтарі історії, якби не прояв людських якостей в потрібному місті і в потрібний час.

    Я не знаю, хто і де визначає цей час, але я знаю, що художник дуже любив музику...  Надія Георгіївна Осмьоркіна в останній наш приїзд до неї згадувала, що одного разу вони з Олександром Олександровичем були на концерті Шостаковича. Після концерту він був мовчазний і серйозно зауважив: «Як наше життя…» 
    
    Нині її портрет -  молодої вишуканої красуні, дружини і відданого друга Надії Осмьоркіної, в яскравому осмьоркінському колориті бузкового і зеленого увічнений в картині «Зелене пальто», є окрасою експозиції нашого музею. Яка сила фарб, впевненість руки майстра! Відчуття - неначе прокинувся молодий «Бубновий валет», запальний і азартний поборник творчості Сезанна та Пікассо і в той же час - дотик пензля сповнений чуттєвості, який вторить словам майстра: «Головне моє щастя, ні з чим не порівнянне, незважаючи на всі труднощі, це - моє життя з Надею. Ніколи ближче і чутливіше не зустрічав я друга ...»

    Дата на картині - 1947 рік. Його вже звільнили з Академії мистецтв  - «за формалізм!». У цей час в одному з листів до свого учня, художника П.І.Івановського він зазначатиме: «Моя Вам, дорогий, порада: бережіть здоров'я і пишіть все, що любите, їдьте куди-небудь влітку, а то коридори Академії зроблять Вас не творцем-художником, а в'язнем». Осмьоркін і сам відчував себе в'язнем цієї нової епохи, де, як він писав ще в 1915 році: «Локальним тоном буде хамство, свинство, грубість та темнота...»

    У 1948 році за наказом N45 Президії Академії мистецтв СРСР від 30 серпня «за формалізм» — геть із Московського художнього інституту ім.В. І. Сурикова! «У Московському художньому інституті вихованням молоді займаються малодосвідчені, недостатньо кваліфіковані педагоги, люди яскраво вираженого формалістичного направлення. Такі О.Осмьоркін, Матвєєв та ін.» («Советское искусство», 1948, 29 травня).

    А він все ще пробував розповідати комісіям про колорит Рембрандта та живописне формотворення Сезанна. Який Сезанн?! «Що Ви все: колір та колір. Це було до постанови  ЦК», - це слова Й.Бродського, сказані О.Осмьоркіну ще в 1933 році. Кому потрібні пейзажі, натюрморти, проблеми мистецтва, коли на першому плані ідея Всесвітнього щастя, тож  - «хто не з нами, той проти нас!» 
     
    Ось як розповідав про цей час в одному з останніх інтерв’ю  учень О.Осмьоркіна художник Моісей Фейгін: «Багато тоді каялися, погоджуючись, що все західне нікуди не годиться - треба розвивати наше вітчизняне і так далі ... А деякі повставали проти такої однобокості. Наприклад, мій учитель Осмеркин - один з небагатьох, хто посмів в морду дати цим нашим господарям. Він сказав: «Сезанн великий художник і нічому поганому я своїх учнів не вчу». Плюнув і пішов. І почалося на нього цькування. По всій Москві - глобально. У кожній установі, яка мала відношення до мистецтва - фарбовій, рамочній, механічній, літературній - усюди опрацьовували і костили, як тільки могли… Я нікого не звинувачую. Тому що - так все це страшно...  Якби це був не Осмьоркін, я б сам не підійшов. А у мене вдома дружина, діти - я ризикував. Я був уже як прокажений».

    Один із останніх живописних автопортретів Осмьоркіна - в синьо-сірій блузі, втомлений, на тлі полиць з книжками та картинами він постає перед нами з олійного портретного етюду, виконаного на картоні, але скельця круглих окулярів не можуть сховати вдумливий погляд його очей, що прискіпливо, з цікавістю і надією дивляться на нас. Цей сповнений особливого трагізму образ художника дивовижно точно співпадає з враженням його учня В.Лєвіка від останньої зустрічі з учителем у Загорську: «З моїм старим товаришем Мойсеєм Олександровичем Фейгіним ми вирішили відвідати нашого хворого вчителя в Загорську. Коли ми виїжджали з Москви, була прекрасна погода, але поступово небо затягло хмарами і стало накрапати. В Загорську ми знайшли потрібну вулицю, але чомусь не могли розшукати будинок і досить довго блукали по вулиці взад і вперед. Раптом двері одного будиночка відчинилися і на порозі з'явився дуже виснажений чоловік у довгій блузі невизначеного кольору, в полотняних, що якось дивно стирчали трубами, штанях. Ми не відразу впізнали в цій людині Осмьоркіна. Він запросив нас увійти. Розмова зайшла про живопис і Олександр Олександрович захотів погуляти по місту і показати нам пейзажі Загорська. Він йшов, важко спираючись на наші руки, але, не дивлячись на слабкість, з колишнім темпераментом показував якийсь яр з наліпленими по схилах будиночками або старовинний архітектурний мотив, або заводив нас у який-небудь, що полюбився йому, дворик. Раптово піднявся вітер. По небу йшли важкі чорні хмари і швидко темніло. Насувалася гроза. Ми стояли біля дощатої огорожі, на краю яру, порослого високими деревами. І раптом Осмьоркін, тримаючись однією рукою за паркан, підняв обличчя до неба і з якоюсь дикою енергією, погрожуючи кулаком хмарі, яка наближалась, вигукнув коротке, але шаленне прокляття чиновникам від мистецтва, що заважають справжній творчості. Наче у відповідь йому прокотився жахливий удар грому і з неба на землю ринув буквально потоп. Коли через три години ми з Фейгіним сіли в зворотний поїзд, то одразу ж подивилися один на одного і сказали в один голос: «Король Лір!».

    В експозиції художньо-меморіального музею О.О.Осмьоркіна представлена картина «Бабине літо. Загорськ» 1947 року. Твір наповнений сонячним світлом, динамізмом, насичений кольором. В ньому неначе звучить музика тріумфу природи. В картині ми можемо наявно бачити застосування тих засобів, які пропонує Осмьоркін використовувати в пленерному живопису: писати чистим, незамуленим кольором, чітко притримуватись принципів тепло-холодності, досягати яскравості і насиченості кольору завдяки тональним співвідношенням, змішувати фарби на полотні, жаліти полотно, залишати його легким, неперевантаженим фарбою. Тут присутнє мистецтво і жодного натяку на трагізм життя.

    Заборона викладати, брати замовлення, багаторічне судилище, важкі інсульти – все це зникало в фарбах, перетерте кінчиком пензля у відкритому колориті палітри художника, одна з яких, до речі, залишилася такою, якою була в останній день його життя.

    «Пльоскове» 1953 року – етюд, над яким він працював за декілька годин до своєї смерті. Останній твір художника звучить поетичним гімном. Лазурова синь неба, жовто-зелене тло землі, спилені стовбури дерев, що своїми молодими пагонами-вітами, неначе руками, тягнуться вгору, згинаючись, але не ламаючись під стрімкими поривами вітру. За спогадами учнів, О.Осмьоркін міг годинами рисувати дерева, відслідковуючи їх форму, колір, досліджуючи природні ритми. Це заняття перетворювалося в своєрідне священнодійство, в результаті якого дерево отримувало нове, образне життя. Легкість майже акварельної прописки в етюді чергується з насиченістю руху ліній, маси дзвінкого кольору задають тон майбутньому колориту. Художник з дивовижним артистизмом і майстерністю будує кольорову композицію, яка так і залишилася незавершеною.
    25 червня 1953 рік, під час роботи над етюдом в селі Пльоскову під Москвою, у Осмьоркіна стався черговий крововилив в мозок. Він ще живий, і спілкується з дружиною за допомогою записок. Перша записка: «Виправив все як міг». Інша: «Води». Наступні: «Хустина»; «Судома»; «М'язи тремтіння проймає»; «Хустина»; «Дякую тобі душевно»; «Я дуже тебе люблю». Далі вражаюче: «Посидимо завтра» і «Я жити без тебе не можу...»  О 14-00 він втратив свідомість. О 19-40 художника не стало.
    Через 45 років, в цей же день і час, машина ГАЗ-54 з кіровоградськими номерами виїхала з московської митниці «Бутово», нарешті отримавши дозвіл на вивіз речей, що належали художнику, живописцю, людині, навічно закоханій у життя, Олександру Олександровичу Осмьоркіну, щоб перевезти їх на батьківщину у місто його дитинства – тоді Кіровоград, нині Кропивницькиий, а насправді Єлисаветград.
    29 червня 1998 року після складних митарств між митницею та міністерствами ми отримали дозвіл на вивантаження його речей у музеї, і в цей же день літа 1953-го його тіло знайшло свій останній притулок.
Перед нашим приїздом до Москви, у ніч з 19 на 20 червня 1998 р., пройшов величезний ураган, і, як писали газети: «жителі російської столиці відчули себе маленькими створіннями перед силою природи і космосу». На Ваганьківському кладовищі повивертало і покурочило багато могил, але камінь на могилі Олександра Осмьоркіна вистояв. Так само, як вистояв і дух художника, який помер з пензлем у руці, як воїн у протистоянні мракобіссю, тупості та невігластву.

Надєждін Андрій,
заслужений художник України,
мистецтвознавець, 
провідний науковий співробітник
художньо-меморіального 
музею О.О.Осмьоркіна,
м. Кропивницький

 
Експозиція меморіального залу музею

 

Предмети творчої праці художника О.Осмьоркіна,
передані музею у 1998 р. згідно з заповітом
його дружини Н.Г.Осмьоркіної
 
Зелене пальто (Портрет Н.Г.Осмьоркіної)
1947
Полотно, олія
159x129
 
Бабине літо. Загорськ
1947
Полотно, олія
81x65
 
Автопортрет
1951
Картон, олія
70x50
 
Портрет Катрусі
1953
Полотно, олія
56x56
 
Пльоскове.
Незакінчений пейзаж (останній)

1953
Полотно, олія
87x67
 
Рояль марки "Blutner", Німеччина, 1904 р.,
нотні збірники, що належали О.Осмьоркін
 
Етюдник, палітра і пензлі, якими
працював О.Осмьоркін в останній день
свого життя (25 червня 1953 р.)
 
О.Осмьоркін
Кінець 1940-х
 
О.Осмьоркін з дружиною і учнями
в майстерні на вул. Кірова
Москва, 1948-1949
Зліва направо: В.Апфельбаум, О.Осмьоркін,
Н.Осмьоркіна, В.Тєтєрін
 
О.Осмьоркін зі старшою дочкою Тетяною
Москва, 1952
 
О.О.Осмьоркін та Н.Г.Осмьоркіна у майстерні
1952
 
О.Осмьоркін за роботою в майстерні
на вул.Кірова
Москва, 1950-1951
 
О.Осмьоркін в майстерні
Москва, 1950-і
 
 

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Серпень 2018

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
Липень | Вересень