ВІДПОВІДАЛЬНЕ КОЛЕКЦІОНУВАННЯ

Intro

“Колекціонування — цілеспрямований збір, як правило, однорідних предметів, що зазвичай мають наукову, історичну або художню цінність. У основі колекціонування лежить пізнання, задоволення певних інтересів. Предметом колекціонування можуть бути пам’ятники матеріальної і духовної культури (рукописи, книги, монети, поштові марки, витвори образотворчого мистецтва, відеоігри та ін.), об’єкти природи (мінерали, рослини, комахи тощо). Колекціонування припускає виявлення, збір, вивчення, систематизацію матеріалів, чим воно принципово відрізняється від простого збирання”

Із цього визначення зрозуміло чим колекціонування відрізняється від простого збирання, а ось чим відповідальне колекціонуваннявідрізняється від звичайного колекціонування, спробуємо з’ясувати у цьому дописі.

Проте, ми не просто хочемо означити саме поняття і спровокувати аргументований дискурс навколо нього — ми прагнемо розвинути своєрідний стандарт відповідального колекціонування, дотримання якого створюватиме значну цінність для суспільства.

Історія етнографічної колекції

Почнемо з передісторії, з того шляху, який ми пройшли, перш ніж термін “відповідальне колекціонування” набув для нас важливості.

Почалося з дослідження свого роду — звідки походять наші діди-прадіди. В певний момент захотілося знайти ще й якісь речі з тих регіонів, шукали у родичів, в їхніх селах та районах, але нічого не знайшли.

У 2005 відкрили для себе народне мистецтво завдяки музею Івана Гончара та виставці “Наше Різдво” в Українському Домі, нас на тій виставці особливо вразили полтавські крайки, ми ще дивувалися: “Це ж авангард, це рівень, який ми бачили у західних музеях, а тут, виявляється, такі шедеври робили звичайні наші селяни”.

В тому ж році ми почали подорожувати Україною. Першу мандрівку назвали “Подорож про щастя” — вона була сповненою прекрасних знайомств і відкриттів, всіх, кого стрічали в дорозі, питали що таке щастя і вони розповідали. Наша країна стала величезним відкриттям, було соромно, що ми її так мало знаємо. Відтоді відпочивати закордон більше не їздили.

В подорожах нам розповіли, що колись дівчата сушили рушники перед хатами, щоб показати усім, що тут є дівчина на виданні. Мандруючи селами, запитували: “Де тут у вас дівчата рушники сушать?” Це питання розуміли тільки старенькі баби, та й то не всі. Розпитуючи про рушники, ми просили показати, якими вони колись були, а згодом почали купувати рушники на антикварному базарі в Києві.

Першу сорочку нам порадив купити знайомий художник. Каже: “Подивись, яке поєднання кольорів, який лаконізм, яка стримана вишуканість”, а нам її було бридко навіть в руки взяти — це ж чуже спіднє, сорочка — це натільний одяг. Невдовзі після першої сорочки почалися регулярні відвідини антикварного та вилазки-експедиції, коли був вільний час.

А потім пішло-поїхало — до сорочки схотілось підібрати повний стрій (комплекс одягу), потім ще й верхній одяг, а потім зібрати стрій із сусіднього району… Взагалі-то для строю цілком годиться і простенька сорочка, аби була з того самого району, але ж хочеться знайти справжній шедевр! Двох однакових сорочок не буває (ну, майже не буває), тому, коли траплявся ще один шедевр, то як можна було стриматися? Дуже скоро усвідомили, що в нас залежність: якщо в суботу зранку не поїдемо на антикварний, то тиждень пропав (мусили позбуватися тої залежності).

Так почалось захоплення. Навіть не уявляли, що воно дійде до таких масштабів. Коли назбиралось з півсотні речей зрозуміли, що не згадаємо, що звідки. Почали записувати походження речей у зошиті, а пізніше ще й підписувати кожну окрему річ.

Під час навчання закордоном, закордонних подорожей і відряджень ми відвідували багато першорядних світових музеїв. Назбиравши трохи речей розуміли - якщо хочемо такою своєю діяльністю створювати цінність не лише для себе, то мусимо наслідувати музеї, їхню технологію.

Теорію цивілізованого музейництва почали студіювати за виданням «Загальна Музеологія» Фрідріха Вайдахера та за кількома значно простішими нашими виданнями, а також за міжнародним Кодексом Музейної Етики від ІСОМ.

В світовій музейній теорії виділяють три основні музейні функції: збирання, зберігання і оприлюднення експонатів (в Україні вважають, що є ще четверта — наукова робота).

Одночасно почали цікавитися музейною практикою, дивились відео, читали статті, розпитували знайомих музейників, брали майстер-класи у реставраторів і художників, навіть влаштувались на роботу в один із столичних музеїв, аби набратися досвіду (але це не виправдало наших сподівань).

Подорожуючи Україною, вражає сумний стан наших музеїв, особливо регіональних і краєзнавчих. В 60–70-х, коли створювалася більшість таких музеїв, дві-третини експозиційних площ присвячувалися провідній ролі радянської влади, по-суті, музеї використовувалися як інструмент радянської пропаганди. Здається, що вони так і застигли у минулому, стали музеями музеїв. Там мало що змінилося, хіба експозицію присвячену т.з. “вєлікай революціє”, легенько розбавили Визвольними Змаганнями. А в залах про т.з. “вєлікую атєчєственную” додали трошки стендів про УПА, ну і щось похапцем зліпили про новітні часи з Майданом і АТО. А добра третина експозиційних площ, присвячена: геології, біології, трипільцям, скіфам, Київській Русі, ВКЛ, козацькій добі і етнографії — так і лишилася бутафорною і неживою, а це попри багатющі музейні фонди, безліч цікавих експонатів та історій про них! Експозиції не змінюються десятиліттями, як не змінюються і методи експонування та ставлення до відвідувачів.

Для наслідування цивілізованих музеїв колекціонерам потрібні певні вміння і технології. Перше — це вести облік своїх експонатів. Коли дізнаєшся, що в більшості наших музеїв облік експонатів досі ведеться навіть не в друкованих, а в рукописних книгах, це шокує — Гутенберг би плакав. Якщо така рукописна книга обліку зникає, то вся інформація зникає разом з нею (саме тому, зокрема, ніхто досі не уявляє скільки наших музейних експонатів лишилися на окупованих територіях). Опис експонатів у тих книгах теж буває макабричним — ми на власні очі бачили такий опис ікони: “три фігури на фоні природи”, як ви розумієте, підмінити такий експонат надзвичайно легко.



Коли побачили, як один столичний музей “комп’ютеризував” свій облік у текстовому редакторі, зрозуміли, що в наших музеях обліку не навчишся, і самі розробили електронну базу даних для обліку та опису експонатів з нашої колекції.

Зразок нашого електронного реєстру надаємо усім бажаючим колекціонерам для упорядкування їхнього обліку.

Облік приватної колекції простіший від музейного, бо фіксує лише інформацію про експонати, в той час як сучасний музейний облік мусить фіксувати ще й події, які з експонатами відбуваються, наприклад, переміщення на виставки, зміни стану до і після реставрації, тривалість експонування, тощо.

Зберіганню та догляду за експонатами вчимося досі.

Свої експонати маркуємо (нумеруємо), описуємо в електронному реєстрі та, інколи, робимо легкі консерваційні процедури. Самі нічого не реставруємо, бо фахово це робити дуже важко, натомість намагаємося зберегти все в такому стані, в якому придбали.

Щоб по-музейному професійно зберігати давні речі треба: дотримуватися певного рівня вологості й температури, боротися зі шкідниками, мінімізувати вплив світла, шкідливих речовин та забезпечувати безпеку колекції.

Володіння будь-чим — це відповідальність. Знаємо, в якому стані придбали ці речі, отже на нашій совісті будуть всі пошкодження і втрати, що трапляться через нас. На жаль, ми не змогли повністю уникнути пошкоджень наших експонатів: щось над’їла міль, щось залишили на сонці і воно вигоріло, щось невдало відреставрували. Шкодуємо про це і намагаємось не повторювати помилок.

Відповідальне колекціонування в домашніх умовах це насправді дуже витратна штука. Коли купуєш черговий шедевр, відчуваєш приємність і задоволення. А коли мусиш сорок кожухів обробити від молі, то вже не до задоволення.

Мережевий атлас народного мистецтва «Кровець»

Про збирання і зберігання ми вже згадали, але ж, є ще й третя музейна функція — експонування, оприлюднення колекції. Ми перепробували багато різного, зокрема:

· Проводили одноденні виставки на фестивалях і в школах, привозили пів машини експонатів, викладали і розвішували на стінах, все висіло, як на базарі.

· Проводили екскурсії вдома, але додому багато не приведеш.

· Влаштовували покази та позичали експонати для етнофотосесій, кінозйомок, тощо — ми тоді ще не розуміли, що цього не можна робити, бо за музейними стандартами ці речі без рукавичок не можна брати до рук, а не те що одягати на живих моделей.

· Влаштовували спільні виставки в музеях.

Те, що можна зробити досить незначними зусиллями, як правило, або виглядає дуже дешево, або взагалі є забороненою у цивілізованому музейництві практикою (як одягання експонатів на живих моделей для показів і фотосесій), а якісно облаштовані виставки потребують значного часу і великих коштів. Ми розпитували фахівців з Victoria&Albert Museum в Лондоні, у них план виставок розписаний на десять років вперед, а окрему виставку вони можуть готувати три роки.

Справа ще й в тім, що самі по собі експонати німі. Щоб річ ожила, потрібна оповідь, наратив, story, а для цього потрібно щонайменше мати достовірну інформацію про експонат: походження, час створення, а бажано, ще й ім’я автора та історію. А в нас народне мистецтво здебільшого безіменне, анонімне. Ми змогли встановити імена авторів лише для 6% експонатів у нашій колекції, це переважно ті експонати, які ми самі знайшли в експедиціях. Імена творців решти 94% експонатів невідомі і це дуже прикро. Окрім оповіді, для якісної виставки, потрібно задати відповідний контекст та артикулювати взаємозв’язки між різними музейними предметами, між предметами та подіями та предметами і історичними особами.

Якісні експозиції влаштовані так, щоб відвідувачі могли сприйняти і зрозуміти оповідь. Чудова ілюстрація професійно зробленої виставки — проект “Тіні забутих предків” у Мистецькому Арсеналі.

Натуливши ж на кожній стіні по триста сорочок — можна лише похизуватися своєю колекцією, а не розповісти оповідь.

Продумувати виставку - дуже непроста кураторська робота, якісно її оформити — дуже недешеве задоволення, все це потребує відповідного і безпечного місця та тривалої і фахової роботи різних фахівців.

Ну, а будувати або орендувати приміщення, аби облаштувати музей — це необхідність у фантастичних інвестиціях та значних поточних витратах на утримання. Та й чи доцільно створювати ще один музей, коли в Києві є щонайменше три музеї етнографічного профілю: Музей Гончара, Музей Народного Декоративного Мистецтва, та Музей у Пирогові?

У кожному випадку варто враховувати осяг — кількість відвідувачів. Чи варто докладати навіть незначні зусилля, аби задовольнити лише невеличку купку відвідувачів? Чи докладені зусилля щось змінять, створять якусь цінність для суспільства?

Ми про все це багато думали, концептуалізували і дійшли до висновку, що найдоступнішим та найбільшим за осягом засобом оприлюднення збірки є інтернет, бо на відміну від музейних і виставкових приміщень та від друкованих видань він не обмежений фізичними рамками та працює 24 години на добу.

Розробляючи наш сайт ми передивилися купу закордонних музейних сайтів, але в нас були і локальні джерела натхнення:

1. Діалог Хвильового і Зерова: “Камо грядеши?” (куди йдемо?) — “Ad fontes” (до джерел). Зокрема Микола Зеров означив три напрями: пізнання джерел світових (європейських), пізнання своїх (українських) джерел, та розвиток мистецької вибагливості (самовдосконалення). Хоча у неокласика мова була, головно, про літературу, на нашу думку, ті поради можуть бути цілком доречними і до мистецтва, музейництва і навіть сайтобудування.

2. Cерія альбомів “Україна і українці” Івана Гончара, альбоми влаштовані за етно-регіонами, кожна сторінка присвячена окремому селу чи місту, на сторінці ілюстрації різних творів народного мистецтва — від типажів українців на давніх світлинах до репродукцій витворів народних майстрів. Намір показати повноту народного мистецтва і регіональний принцип упорядкування ми застосували проектуючи наш сайт.

 3. Доробок Юрія Шевельова є чудовою ілюстрацією його слів: “Світ сприйме нас лише модерними…” (пам’ятаєте, під час Майдану на барикаді зі сторони Європейської площі висів великий постер з цими словами, це фраза із інтерв’ю Володимиру Мельнику опублікована в збірці “З історії незакінченої війни”). Для донесення інформації про народне мистецтво ми прагнули створити зручний і сучасний інструмент.

Слово “Кровець” знайшли у словнику Грінченка. Кровець — це прихований сховок, синонім до слова «криївка». Багато талановитих творців та майстринь створювали шедеври народного мистецтва, ми їх збираємо і оприлюднюємо — відкриваємо світу кровець народного мистецтва. Для емблеми колекції запозичили елемент з тканої запаскиіз Житомирського Полісся.

В середині 2014-го ми взялися за оцифрування колекції.

Ми не чекали на сторонню допомогу чи сприятливі обставини, а почали з того, що могли робити самі, маючи лише те обладнання, яке мали і витрачаючи на це наш вільний час.

Як у приказці: “очі бояться, а руки роблять”, ми поступово бралися за складніші завдання, вчились та вдосконалювались.

Наповнюючи сайт, скоро зрозуміли, що однієї лише нашої збірки, хоч якою б великою вона не була, буде замало для висвітлення всієї повноти і різноманіття народного мистецтва. Так народилась ідея залучення інших колекціонерів, аби гуртом робити корисну справу.

Називаємося “мережевий атлас”, бо сайт в мережі інтернет, а також тому, що це інструмент спільної дії для мережі колекціонерів.

Свою мету ми сформулювали таким чином:

ЧОМУ (ми це робимо):

Бо ми любимо! Любимо свою країну, любимо мистецтво

Віримо, що народне мистецтво України є вартісним джерелом натхнення та яскравим виявом культурної самоідентифікації

Впевнені, що спільними зусиллями можемо зберегти, оцифрувати і оприлюднити всі шедеври народного мистецтва, котрі знаходяться у приватному володінні

ЯК:

По-сучасному, відповідально, упорядковано, технологічно та з великим задоволенням

Розвиваючи цей сайт — мережевий атлас народного мистецтва

ЩО:

Збираємо, зберігаємо, оцифровуємо та оприлюднюємо власну колекцію витворів народного мистецтва

Надаємо можливість власникам колекцій безкоштовно оприлюднювати свої збірки на нашому сайті

Зараз на нашому сайті понад 2800 експонатів (та понад 24 тисячі зображень до них) з нашої власної колекції, а також близько сотні експонатів інших колекціонерів. Дуже невелике представлення інших колекцій пов’язане зі специфікою волонтерських проектів, адже колекціонерам потрібно або власноруч оцифровувати свої збірки, або залучати волонтерів, а це затягує процес — бо така робота виконується коли у всіх є на неї час. З іншого боку, це можна сприймати як дуже важливий прецедент, який унаочнює, що для того, аби зробити щось вартісне, не обов'язково вибивати державне фінансування чи знаходити грант, все можна зробити своїми силами.

Оцифровування — досить трудомісткий процес, але це надзвичайно дієвий спосіб увічнити свої експонати. Навіть якщо їх пошкодять чи вкрадуть, повністю знищити дані з інтернету, практично, неможливо. Як казав сучасний класик: “Те, чого нема в інтернеті — не існує. Те, що є в інтернеті — вічне”.

В кінці кінців, оцифрування і оприлюднення експонатів з приватних збірок на сайті не лише робить їх доступними для перегляду публіки, а й вводить ці експонати у науковий обіг та надає можливість кураторам підбирати експонати для професійних музейних і міжмузейних виставок.

Що далі?

Розвиток сайту ми бачимо як один з наших першорядних пріоритетів, передусім, йдеться про повне оцифрування нашої власної збірки та залучення нових колекцій. Це необхідно для заповнення всіх “білих плям” — упорядкування повної “верифікаційної бази”, свого роду точки опори, камертона, енциклопедії, з достовірними і правдивими прикладами, ілюстраціями і доказами того, що саме ми, як народ, творили, що носили, чим себе оточували.

Також плануємо розвивати функціонал сайту — розробляти такі інструменти, такі способи перегляду, аналізу та упорядкування даних, які дозволяють користувачам цілісніше і глибше пізнавати народне мистецтво.

Один із таких інструментів у розробці — це віртуальне складання 3D комплексів народного одягу. Ми вже визначилися з форматом документації кроїв одягу (запровадили розділ КРОЇ на сайті), випробували “зафарбовування” 3D моделей зображеннями справжніх експонатів. Навчилися “одягати” кілька окремих предметів одягу на віртуальну 3D модель, але поки лише в “ручному режимі”. Нам ще потрібно задокументувати в електронному форматі усі крої, а далі вже можна впроваджувати інтерфейс для складання комплексів одягу онлайн.

Як це працюватиме? Уявіть собі — ви вибираєте етно-регіон, скажімо Закарпаття, хочете згенерувати жіночий стрій, гортаєте і вибираєте сорочку із усіх жіночих сорочок, представлених на сайті в розділі Закарпаття, далі під сорочку вибираєте фартушок, верхній одяг, взуття, аксесуари, головні убори — система не дозволить вам скомбінувати щось з іншого району, лише з того, звідки сорочка — це одразу одягається на віртуальну 3D модель, яку можна оглянути з усіх сторін, я якщо ще й підвантажити свій фотопортрет, то можна отримати і власне селфі у тому строї, і все це без жодного фізичного контакту, а отже без жодної шкоди для експонатів!

Можна заглядати і далі, наприклад, хотілося б анімувати й оживити ті 3D строї, скажімо, запровадити можливість озвучувати устами віртуальних моделей у строях місцеві говірки.

Збереження колекцій — як вже згадувалося є дуже витратним процесом, тому, доцільно було б зробити центр спільного збереження приватних колекцій.

Наприклад, маєте ви старий дідів кожух, тримати його вдома - не зручно, міль поїсть, займає місце. Гуртом, централізовано легше забезпечувати належні умови зберігання, ніж вдома наодинці. Всі експонати розміщені в такому центрі будуть на сайті, а як хтось забажає їх оглянути вживу, то зможе це зробити у спеціальному приміщені. Щось подібне вже давно робить Clothworkers’ CentreV&AM, для нас же це поки дуже віддалена перспектива.

Інструмент для монетизації — отримання прибутку від колекції.

“Чи можна щось заробити на своїй колекції?” — таке питання виникає у колекціонерів.

Вважаємо, що щось заробити можна, але будьмо реалістами - навряд чи можна швидко і легко відбити всі свої витрати на придбання і утримання колекції:

· Давати речі зі своєї колекції напрокат (для фотосесій, весіль, показів та різних кіно- і телепроектів)- це заборонена міжнародними музейними стандартами практика, яка лише призводить до пошкодження і втрат.

· На відміну від музеїв, колекціонери свою колекцію можуть продати, адже вони її купили за власні гроші. Ціни останнім часом піднялися в рази, відповідно, на продажі можна заробити. Але захопившись таким незчуєшся як з колекціонера перетворишся на звичайного перекупщика і колекція перестане бути колекцією.

· Навряд чи багато заробиш і на власних виставках, бо плата за приміщення, підготовку та влаштування виставки, з’їсть всю плату за вхід. А за участь у музейних проектах, власникам наданих на музейну виставку експонатів, як правило, не платять.

· Оцифрувавши колекцію і маючи якісні зображення своїх експонатів можна співпрацювати з видавництвами і електронними ЗМІ. Автори фоторепродукцій можуть заробити на ліцензійній платі за використання своїх репродукцій. Проте зазвичай у статтях і виданнях використовують не таку вже й значну кількість зображень, тому на їх продажі дуже не збагатієш.

Лишається ще один “безконтактний” спосіб використання колекції — робити і реалізувати репліки своїх експонатів, але це вже окремий бізнес (виготовлення музейної сувенірної продукції), який потребує значних інвестицій і часу.

Ми зараз працюємо над інтернет-проектом, широка мета якого перехід від ресурсу культурної спадщини до продукту. Кровець — це ресурс оприлюднення давніх зразків, а ми розробляємо інструмент за допомогою якого можна буде створювати сучасну продукцію, використовуючи накопичений в давніх артефактах мистецький досвід нашого народу. Коли задумане зреалізується, це стане безпечним для експонатів способом монетизації доступним не лише для нас, а і для інших колекціонерів.

Підсумовуючи

Пізнання народної культури — не самоціль, а важливий крок на шляху пізнання нашого і світового високого мистецтва, це те, що допомагає збагнути, хто ми і які ми, допомагає усвідомлювати себе українцями, європейцями.

Колекціонування витворів народного мистецтва захоплює. Цим дуже легко захопитися і важко спинитися. З часом колекціонування стає досить витратним і це змушує задуматися, для чого ми це робимо? Багато хто так і не замислюється і тоді все закінчується дуже сумно: діти колекціонерів розпродують колекції, або експонати втрачаються внаслідок неналежного зберігання…

Спільними зусиллями відповідальні колекціонери можуть робити для всіх нас “мертвих і живих, і ненароджених” дуже корисну справу — належно зберігати свої колекції та доукомплектовувати своїми експонатами мережевий атлас народного мистецтва.

Чи варто витрачати свої зусилля і ресурси на відповідальне колекціонування — залежить тільки від нас самих. Потрібно лише визначитися — ми хочемо змінювати світ і лишити по собі добру пам’ять, чи для нас важить лише власний зиск та дрібне марнославство?

Цим дописом ми започатковуємо серію матеріалів про практики відповідального колекціонування, в яких будемо ділитися нашими напрацюваннями та секретами.

P.S. Ця публікація значною мірою завдячує інтерв'ю (та послуговується матеріалами з нього), яке ми дали Gazeta.ua, дякуємо Валерії Радзієвській за ту чудову розмову.

Джерело