Рік КС та слухання у ВР

Хто ще не чув як «Міністерством культури ініційовано оголошення 2018 року – Роком культурної спадщини, що знайшло підтримку в Уряді»? Пошукайте, бо очільники Мінкультури останній час нагадує про це постійно, особливо з нагоди проведення, ініційованих Верховною Радою, парламентських слухань «Стан, проблеми та перспективи охорони культурної спадщини в Україні». Але, «свято де?». Тобто, де указ Президента про цей Рік???

Насправді все було зовсім не так! Коли, ще минулої весни, Європейський Союз повідомив, що 2018 рік буде Роком культурної спадщини, Міністр культури Євген Нищук, цілком на мій погляд вірно, запропонував приєднатися до цієї події. Саме тоді – десь у квітні-травні, я мав розмову із заступником міністра Тамарою Мазур по цьому питанню. Я вважав, що треба негайно почати готувати програму такого року – певний план його проведення, щоб Рік культурної спадщини не перетворювався на черговий ювілейний захід, а, навпаки, мав далекоглядні позитивні наслідки та запустив процеси, які б впливали на культурну спадщину ще багато років.

Йшлося, наприклад, про те що в Україні майже немає заповідників, у яких є акти на землю, або про те, що у більшості міст зі Списку історичних населених місць України так і не розроблені та затверджені історичні ареоли.

Я був готовий долучитися до розробки такого плану на будь-яких умовах – навіть у неробочий час або вихідні. Але я почув у відповідь, що нічого робити не треба, бо «пропозиції від регіонів збирає профільне управління».

Це мене дуже збентежило. Бо профільне управління Мінкультури може зібрати пропозиції лише від обласних управлінь. Вочевидь це будуть пропозиції у вигляді проведення «заходів» та збільшення фінансування. Але Рік культурної спадщини, якщо його оголошує Президент, проводить не міністерство, а вся країна. Що в рамках такого року має робити Верховна Рада, або Міністерство юстиції, або Генеральна прокуратура тощо?

І ось, нарешті Мінкультури розробило проект указу, а в жовтні минулого року Кабмін його підтримав та передав до Адміністрації Президента. А що відбулося далі?

А далі – 4 січня вже цього року Адміністрація Президента повернула цей проект, БО В НЬОМУ НЕ БУЛО ПЛАНУ ПРОВЕДЕННЯ РОКУ ВЗАГАЛІ!

Мінкультури мало нагоду дуже швидко подати виправлений проект та все врятувати. Цього зроблено не було. Тому ніякого «РОКУ-КУЛЬТУРНОЇ-СПАДЩИНИ-ЩО-ЗНАЙШЛО-ПІДТРИМКУ-В-УРЯДІ» НЕ ІСНУЄ, бо все проґавили!

Але ця дуже неприємна ситуація дає можливість, з нагоди парламентських слухань «Стан, проблеми та перспективи охорони культурної спадщини в Україні», ще раз порушити питання ставлення держави Україна до своєї спадщини. Під «державою» я маю на увазі саме державні органи, а під «ставленням» не «заходи», тріскотняву про патріотизм і, навіть, не розмови про фінансування. А про те, що робить державу цивілізованою, тобто про певні принципи. І варто особливо зосередитися на Мінкультури, бо воно є там центральним органом виконавчої влади, який і формує і реалізує державну політику по питаннях культури. Але справа не лише в цьому міністерстві.

Я тут наведу лише кілька прикладів. Для цього я використаю Верховну Раду, Кабінет Міністрів, Міністерство юстиції та Міністерство культури.

Верховна Рада України. Розташована в Києві по вул. Грушевського, 5. Будівля, зведена в 1936-39 рр. за проектом Володимира Заболотного, є пам’яткою архітектури місцевого значення (Рішення виконавчого комітету Київської міськради народних депутатів від 21.01.1986 № 49, ох. № 184). Паспорту на цю пам’ятку не існує, до Державного реєстру нерухомих пам’яток її не занесено. Охоронний договір не укладено.

Кабінет Міністрів України. Розташований в Києві по вул. Грушевського, 12/2. Будівля, зведена в 1935-37 рр. за проектом Ігоря Фоміна, є пам’яткою архітектури місцевого значення (Рішення виконавчого комітету Київської міськради народних депутатів від 21.01.1986 № 49, ох. № 186). Паспорту на цю пам’ятку не існує, до Державного реєстру нерухомих пам’яток її не занесено. Охоронний договір не укладено.

Міністерство юстиції України. Розташоване в Києві по вул. Городецького, 13. Будівля, збудована в 1895-97 рр. Йосифом Кімаєром, є пам’яткою архітектури та історії національного значення (постанова Ради Міністрів Української РСР від 24.08.1963 № 970, ох. № 41-Кв). Паспорту на цю пам’ятку не існує, до Державного реєстру нерухомих пам’яток її не занесено. Охоронний договір не укладено.

І, наостанок, Міністерство культури України – центральній орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини, та центральній орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини. Розміщується в Києві по вул. Франка, 19. Будівля, зведена в 1897 р. є пам’яткою архітектури місцевого значення (Рішення виконавчого комітету Київської міськради народних депутатів від 21.01.1986 № 49, ох. № 145). Паспорту на цю пам’ятку не існує, до Державного реєстру нерухомих пам’яток її не занесено. Охоронний договір не укладено.

Більше того, те саме – «не існує», «не занесено», «не укладено» – стосується і Маріїнського Палацу, в якому вже третій рік відбуваються якісь перетворення! Що це за роботи (будівельні?, реставраційні?), достеменно невідомо, бо остання документація по цьому об’єкту погоджувалося аж за часи Миколи Кучерука, який пішов з посади головного по охороні пам’яток ще 2010 року.

Якщо вже зачіпляти проблему реставрації пам’яток, то варто згадати, що відповідно до Класифікатору професій ДК 003:2010 у нас існують такі професії:

1. Архітектор з реставрації пам’яток архітектури та містобудування;

2. Інженер-будівельник з реставрації пам’яток архітектури та містобудування;

3. Реставратор пам’яток кам’яної архітектури;

4. Реставратор пам’яток дерев’яної архітектури;

5. Реставратор покрівельних покриттів;

6. Реставратор декоративних штукатурок і ліпних виробів;

7. Реставратор декоративно-художніх фарбувань;

8. Реставратор металевих конструкцій.

Що таке професія? Професія це здатність виконувати роботу, яка вимагає від особи певної кваліфікації. А кваліфікація? Кваліфікація це здатність виконувати завдання та обов’язки відповідної роботи. Це все вигадав не я, це з сайту Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики. Кваліфікація визначається в дипломі спеціаліста (молодшого спеціаліста) чи іншому документі про професійну підготовку через назву професії. Отже, кваліфікація визначається освітою та спеціалізацією.

А тепер скажіть – хто у нас готує по таких професіях? І де їх готують? І чи знає Мінкультури, що практично ніхто не готує та ніде не готує? Ось про що варто поговорити на слуханнях! Наприклад, я запитав колег з Національного Києво-Печерського історико культурного заповідника, скільки в них працівників, які мають дипломи або інші кваліфікаційні документи з цих реставраційних професій (я питав виключно по нерухомих пам’ятках!). З’ясувалося, що взагалі немає, і що та немає де взяти, бо зараз їх не готують взагалі. Тобто, реставраційні роботи здійснюють люди з якимось досвідом, але без базової освіти.

Тому, коли Мінкультури згадує, як 2016 року було започатковано національну систему Міжнародного центру вивчення питань збереження та відновлення культурних цінностей (ІККРОМ), варто також згадати і про свій власний наказ ще від 16.07.2007 № 44 «Про затвердження Положення про проведення атестації працівників підприємств, установ, організацій та закладів галузі культури». Бо там чітко та однозначно передбачена атестація «реставраторів пам’яток дерев’яної архітектури» та «реставраторів пам’яток кам’яної архітектури».

Якщо хтось вважає, що у держави немає коштів на підготовку або перепідготовку реставраторів пам’яток, то інформую – в 2018 році Мінкультури отримає 1.028.383,8 тисяч гривень по бюджетний програмі 1801060 «Підготовка кадрів для сфери культури і мистецтва вищими навчальними закладами ІІІ і ІV рівнів акредитації», ще 62.296,2 тисяч гривень по бюджетний програмі 1801070 «Підвищення кваліфікації, перепідготовка кадрів та підготовка науково-педагогічних кадрів у сфері культури і мистецтва, підготовка кадрів акторської майстерності для національних мистецьких та творчих колективів» та 412.140,9 тисяч гривень по бюджетний програмі «Збереження історико-культурної та архітектурної спадщини в національних і державних заповідниках, здійснення заходів з охорони культурної спадщини, паспортизація, інвентаризація та реставрації».

Бюджетні програми дуже показові, бо вони добре ілюструють як Мінкультури готувалося до «Року KC».

Щось не виникає враження, що Мінкультури так вже і готувалось до Року культурної спадщини! Тим більше обурює, коли, прикриваючись ідеєю цього Року, Мінкультури швиденько розпорошує чималі кошти (4 млн. 450 тисяч грн.) на дуже сумнівний проект «Малі міста – великі враження». З цієї суми лише 500 тис. планують використати на справу, яка формально стосується культурної спадщини. Йдеться про порятунок від руйнування національної пам’ятки другої половини XV-початку XVI ст. – Татарської надбрамної вежі в Острозі, але навіть у цьому проекті «серед іншого»! Тому слова заступника міністра Тамари Мазур: «Ми довго думали, що зробити в контексті Року європейської спадщини та року культурної спадщини в Україні» справляють враження відвертого глузування. Міністерство від початку наголошувало, що цей проект є стартапом, тобто суто інвестиційним комерційним проектом, який повинен мати на меті отримання прибутку. Я не знаю, чи має право міністерство вкладати кошти у бізнес, але не розумію, чому той конкурс не здійснювався через щойно створений Український фонд культури, бо це радше його компетенція, яку вже визначено законом!

Не впевнений, що від слухань у Верховній Раді може бути велика користь. Бо такі слухання були і раніше, але на ситуацію з культурною спадщиною вони ніколи не впливали. Впевнений, що і зараз міністерство спробує зосередитися на знищенні окупантами Бахчисарайського палацу в анексованому Криму, але нічого не скаже про проблеми Межибіжа, Підгорецького замку або Аккерманської фортеці. Або про нелегальні розкопки та незаконний обіг археологічних знахідок. Або про проблеми збереження музейного фонду. І більш ніж переконаний, що Мінультури відзвітується нематеріальною спадщиною, але забуде пояснити, чому пам’ятки національного значення Києво-Печерської Лаври так і не занесли до Державного реєстру нерухомих пам’яток.

Взагалі, якщо проаналізувати діяльність міністерства стосовно пам’яток, то варто започатковувати інший конкурс «Міністерство культури – великі враження». Шанс, який країна отримала після 2014 року втрачено, ані стратегії, ані зрозумілого плану Мінкультури розробити там і не спроміглося. Може бодай хто скаже про це на слуханнях? Подивимося!..