Я Є

Автор: Звір Гуляє | 22 лютого 2018 11:45 |

Абстрактно

“Я є” - це, напевно, найкоротше та найлаконічніше повне речення в українській мові. Лише два слова - підмет і присудок, лише дві букви, два знака. Досконалий мінімалізм - абсолютно нічого зайвого. За стислістю та лаконізмом це речення могло б, і то вельми успішно, змагатися з іншими мовами світу, принаймні точно не поступалося б зазвичай значно стислішій англійській: “I am” – два слова, три букви, три знака.
Окрім лаконічності форми, це речення є дуже змістовним, воно сповнене сенсу, містить важливе повідомлення, адресоване світу, в якому виразно вчувається, по-перше, усвідомлення себе (кимось наділеним можливістю себе усвідомити), а, по-друге, тут вчувається виконання собою певної (пра)дії.
На мою думку, зовсім невипадково, що це речення повідомляє світу (пра)новину звертаючись від першої особи однини - саме про це перший крик новонародженого:

“Дивіться люди, ось я, увагу мені! Я вже тут, з вами, у цьому світі!Я є!”

Також це речення може бути сенсом і останнього напіврозбірливого хрипу чи стогону:

“я ще є…, ще живий, ще з вами, я є…”

Між пра-новиною – власною об’явою, - та останнім підтвердженням факту свого існування це речення та його варіації слугують для оповіді про: усвідомлення себе, свою роль, свої дії, тобто, власну суб’єктність. Ось наприклад:

“Я є альфа і омега …”“Я є народ якого правди сила…”“Я є рушниця радістю набита…”

Варіацій – нескінченна кількість, на запит “Я є” лиш Гугл видає понад 10 мільйонів посилань.
Коли б уявити себе поза часом, тобто здатним бачити одночасно всі часи від найпершого моменту існування світу “спершу було слово…” (чи, кому до вподоби, “великого вибуху”) і аж до “кінця світу”, то на шкалі часу можна було б відмітити початок та кінець буття кожного, хто здатен заявити: “я є”, а зі всіх оповідей, що починаються словами “я є…” можна було б скласти як не літопис житія оповідача, то, принаймні, певне розуміння ким був той оповідач.

Звичайно, оповідач може щось і прибрехати про себе, щось прикрасити, про щось замовчати.
Також можна покластися на оповідь іншого оповідача – третьої сторони. Але і той інший оповідач, на жаль, теж може прибрехати.

Поки оповідач живий, він ще може якось доводити правдивість своїх оповідей, а щойно його не стане, лишиться лише те, що він встиг оповісти за життя (і то в кращому разі). Мертві в цьому плані дуже беззахисні, їхні оповіді можна знищити, підробити, або криво тлумачити…

Людство виробило певний запобіжник, своєрідне правило - “мертвих не бити”, або “про мертвих або добре, або нічого”. Проте й цього правила досконало дотримуються хіба лише на підписах на надгробках: “дата народження – дата смерті”, тобто вся оповідь зводиться до двох дат і рисочки між ними. Це теж дуже стисло і дуже лаконічно, майже той самий досконалий мінімалізм. Ось лише не вельми інформативний, бо рисочка – це всього лиш рисочка, а не оповідь про життя.

У народів-країн-націй теж є дата народження, дата смерті та (між ними) оповідь про життя-буття.
Так само оповідь народів може бути від першої особи – суб'єкта (самого народу), або від третьої сторони. Так само, якщо народ сам не спромігся на власне “я є”, то за нього про нього щось можуть сказати інші, ось лише їхня оповідь може бути далеко не об'єктивною, бо у інших народів теж є свої інтереси, які зазвичай є важливішими, ніж якась напівабстрактна історична об’єктивність. Ну і, звичайно, в тривалій перспективі, коли все мине і всі відійдуть, то й від народу може залишиться лише умовний напис на надгробку. Вся його історія, за певних обставин (за умови власної німоти), може цілком вкластися у рисочку між двома датами. Зазвичай після німих народів крім рисочки лишається дуже небагато, в кращому разі, лише напівнімі руїни, котрі бувають доволі мальовничими, але з часом і вони перетворюються на попіл – ніщо не вічне.

Кожен народ живе водночас у минулому, теперішньому і почасти майбутньому, бо народ - це сума всіх мертвих, живих і ненароджених, принаймні допоки ті, хто народжуються, усвідомлюють себе частиною саме цього народу. Лише Бог може бачити всю повноту цих трьох часів, ми ж можемо більш-менш чітко бачити минуле (покладаючись на оповідь своїх минулих літописців) і теперішнє (покладаючись на власні очі та оповідь сучасників), а про майбутнє зазвичай лише здогадуємося.

Минуле не може змінити навіть Бог, але, на щастя, життя – це той проміжок теперішнього, та незакінчена історія, в якій ми здатні на щось впливати, здатні щось змінювати, здатні щось робити – найперше це, як згадувалося вище, оголосити, що ми є, а в подальшому уточнювати, хто саме ми є, як само ми є, що ми робимо…

З такої точки зору, всі (не німі) народи займаються тим, що постійно оповідають на весь світ про те, що ось вони є і які вони є (бо якщо мовчати, то їх не помічатимуть, або за них говоритимуть інші). Починають свою оповідь, зазвичай, щойно набувши писемності.

Ця безперервна оповідь про себе, адресована світу – це така ж ознака життя народу, як і слова «я є» - ознака життя і самоусвідомлення окремої особи: є інформація про народ – значить він існує, немає – значить народу нема.

Ніхто не зобов’язаний оповідати про себе: хочеш - оповідай, не хочеш – про тебе не знатимуть, а з часом забудуть, або ще й напишуть, що був кривим.

Технічно, в інформаційному суспільстві, оповідь може досягати адресатів багатьма різними каналами: культура загалом, література, медіа, новини, музеї, навіть архітектура і кухня...

Каналів, через які можна оголошувати наше колективне “я є” досить багато, але й світовий етер перенаповнений оповідями різних народів. Країни, небезпідставно, намагаються “перекричати” одна одну, намагаючись навипередки донести до загалу саме свою картину, своє бачення, своє повідомлення, свою story…

Адресатами цього безперервного оповідуваня є, по-перше, сам народ, бо новонародженим треба мати “дорожню карту”, інструкцію ким бути, на кого бути схожим, куди йти, як діяти, а ще, це може впливати на поведінку інших народів.

Чи ми заповнили доступний нам етер нашою оповіддю про себе?
Чи ніхто не оповідає про нас за нас?
Чи нашу власну оповідь чути нам самим та комусь, крім нас?
Чи ми ефективно доносимо нашу оповідь через кожен з доступних каналів?
Зрозуміло, що це надто комплексні питання аби відповісти на них вичерпно.
 

Конкретно

До таких невеселих роздумів мене спонукала нещодавня презентація концепції одного меморіального музею, свідомо не називатиму якого саме - це може бути і Музей пам’яті жертв Голодомору або Бабиного Яру, або жертв Биківнянського лісу, або Чорнобильської катастрофи, ба навіть, музей Майдану…

Музейники розробили, на мій погляд, чудову концепцію, прекрасно прописали місію та мету, зробили раціональний архітектурний проект з сучасними експозиціями, спланували зручний під’їзд, розрахували місця для паркування авто і автобусів, запланували кафе та інші зручності для відвідувачів.

Мушу визнати - мені то все сподобалось, що, враховуючи мою прискіпливість до нашого музейництва, вже про щось говорить. Не маю значних побажань до всього того, що в тій концепції є, але… Але маю до того, чого там нема.

Повертаючись до каналів донесення оповіді до світу, музей, його територія, приміщення, експозиція – це теж канал донесення оповіді. І цей канал має обмеження – максимальний осяг, який можна вирахувати досить точно. Наприклад, якщо за годину через експозицію може пройти максимум 100 осіб, то максимальний річний осяг складатиме - 292 тисячі осіб (100 осіб за годину * 8-ми годинний робочий день * 365 днів). Це максимальний осяг, а для вирахування очікуваного варто помножити максимальний на вірогідність того, що кожен день, кожну робочу годину назбируватиметься 100 осіб, охочих відвідати цей музей.

Меморіальні музеї покликані доносити світу підкріплену доказами оповідь про певні (трагічні або значні) події та явища, які людству потрібно розуміти і не забувати. Цінність музеів як каналу донесення оповіді полягає в тому, що саме музеї є власниками верифікаційно-доказової бази, вони утримують експонати, тобто, primary evidence - мовою міжнародного кодексу музейної етики від ІСОМ, які є матеріальними свідченнями певної події.

Посилання на доказову базу додає оповіді точності та достовірності, така оповідь стає більш переконливою для адресатів. Доказовою базою можуть бути матеріальні експонати пов'язані з подією, а можуть бути свідчення учасників або свідків.

Відносно свіжі події є можливість підкріплювати не тільки і не стільки матеріальними доказами, а набагато ширшим спектром свідчень: відео, аудіо записами, архівами новин, записами з CCTV камер з публічних місць, і безліччю всього іншого… Так, все це потребує відповідного структурованого упорядкування, але і об'єм таких primary evidence може бути в рази більшим і якіснішим за наявні лише матеріальні експонати.
Така розширена база primary evidence не лише робить оповідь значно детальнішою і вагомішою (таку оповідь важче сфальшувати або викривити), а ще завдяки цифровим каналам дозволяє значно розширювати осяг оповіді, не кажучи про значно меншу вартість залучення (зведення стін, облаштування експозиції, послуги екскурсоводів коштують значно більше, ніж розробка цифрових каналів, подібних за своєю роботою до електронних медіа).

Чудовий приклад нашого українського сучасного електронного медіа-каналу донесення оповіді про подію дивіться тут. Зрозуміло, що маючи доступні музеям фонди та свідчення можна говорити про значно детальнішу оповідь, аніж у зразку, до того ж її варто було б перекласти багатьма мовами світу.
Найголовніше, що осяг таких електронних каналів донесення оповіді до світу незрівнянно ширший і глибший, ніж осяг музейної експозиції, в той час як вартість просування таких каналів навіть не можна порівнювати з вартістю будування або реконструкції музейних приміщень та облаштування експозицій.

На жаль, жодної згадки про план розробки таких каналів у презентованій концепції меморіального музею не було.

Це означає, що у ХХІ столітті, в інформаційному суспільстві, ми досі проектуємо і робимо музеї, які в робочий час, у своєму приміщенні, образно кажучи, експонуватимуть труну з автентичними кістками, замість відтворювати всіма доступними матеріальними і цифровими засобами образ живої людини та розносити ту оповідь на весь світ.

Я до того, що максимальний осяг у 292 тисячі відвідувачів на рік - це лише 0,004% від населення світу, лише 0,7% від населення України, і такими темпами ми ніколи не те що не перекричимо інших, а навіть до себе не зможемо донести оповідь про важливі для нас події.

В кінці кінців, з такими підходами наш голос, наша оповідь, наше “я є”, просто загубиться серед потужніших голосів.

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Березень 2024

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
       
Лютий | Квітень