Мій музейний рік. Частина І.

Автор: Angela Savchenko | 21 січня 2018 20:00 |



Мій персональний музейний рік минув під прапорами Польщі й Мальти. Музейна мапа формувалася сама собою у місцях неймовірно приємного тимчасового перебування.


Що я знала про Мальту, окрім мальтійського хреста і титулу «мальтійських лицарів», до моменту, доки моя нога не ступила на п’ятачок летовища держави розміром 27*15 метрів, яка вже сама по собі є суцільним музеєм.

Польща все ж ближча територіально, ментально, мовно, історично, культурно. Від Польщі сподіваєшся замків, костелів, кляшторів, типової середньовічної архітектури з ринковими площами і ратушами, вусатих нащадків гонорових шляхтичів окремо від вцілілих магнатських палаців.

Але й з Польщею моє перше знайомство сталося не так давно. Сталося випадково. І почалося не з палаців і кляшторів, а з Майданека. Далі вже були безкінечні мануфактури Лодзі, перетворені на музеї чи торгівельні галереї, замки, палаци, костели й синагоги. На загал, не так і мало.  Але. 

Мій огляд я присвячую темі, що впродовж останніх років цілком несподівано стала найважливішою у моєму  внутрішньому світі, моїй роботі, моїх пошуках сенсів.

Колесо пам’яті вкотре прокрутилося в голові, коли на вулицях Мальти мені назустріч йшли літні люди (і то не один, не два), груди яких прикрашали невеличкі квітки маку. Коробки з маками я бачила поруч із музейними касами. Квітки маків увінчували одяг ведучих на британських телеканалах. Я напружувалася і намагалася пригадати усі відомі визначні дати, та даремно. Людей з маками я зустрічала впродовж усього мого двотижневого перебування на острові.
Google вкотре просвітив і нагадав про мої ходіння довкола теми Першої світової війни, довкола місць, що їх відносять до dark tourism, які я не лише відвідую як турист, а з якими я працюю, як гід, визначаючи саме цей напрямок у своїй роботі як найважливіший.

Моє знайомство з Польщею з Майданека не було випадковим. Років 17 тому я вперше почула, що польські «табори смерті» щороку відвідують сотні ізраїльських старшокласників. Відтоді це був один із пунктів-планів на моїй уявній мапі подорожей, після Соловків.



Мрії здійснюються, навіть якщо комусь вони видаються не такими солодкими і рожевими. І року нинішнього до відвіданих в Польщі «темних» об’єктів – Залізнична станція Радегаст, Департаменту мучеництва Радогощ (в Лодзі) - додався ще й Аушвіц-Біркенау. Добре, що польські партнери порадили придбати квитки до музею онлайн (така опція існує практично у всіх найпопулярніших музеях Польщі). Ніколи б не повірила, що о 9-ій ранку в понеділок у перших числах холодного березня сотні туристів стоятимуть у черзі, щоб потрапити на територію колишнього концтабору.

Щороку музей приймає до мільйона відвідувачів. Послуги надають 200 гідів, що проводять екскурсії 18-ма мовами. Музей відповідає усім сучасним вимогам: має свій інтернет-ресурс, сувенірні крамники з чималою кількістю літератури на тему Голокосту, аудіо-системи для відвідувачів, візочки для екскурсантів з обмеженими можливостями пересування.

Аушвіц-Біркенау зберегли як музей майже одразу після війни. З 1979 р. об’єкт включено до переліку ЮНЕСКО. Звісно, далеко не гуманістичні ідеали, а ідеологія була основним завданням на момент його збереження. Мені видається, що місія музею сьогодні звучить дещо інакше. Це не лише про злочини нацизму, про безжальні медичні експерименти над людьми. Тут на власній шкірі відчуваєш, як людину позбавляли людської подоби фізично, психологічно, перетворюючи людський дух на попіл ще до того, як її тіло поглине пекло крематорію.

Вузькоколійка від центральних воріт табору, якою ввозили євреїв і ромів з усієї Європи, поляків, французів, німців, радянських солдатів. Здавалося б, без слів говорять уцілілий і зруйнований крематорії (5 на території), бараки, дві тони волосся, тисячі пар взуття, зубних щіток, помазків до гоління… Півтора мільйони задушених газом "Циклон Б", чиї тіла спалені у печах, а прах зсипаний у Віслу.


Зізнаюся, без оповіді музейного працівника Аушвіц-Біркенау не зрозуміти, не відчути. Присутність гіда наскільки можна нейтралізує емоційну напругу, не дозволяє до кінця стиснутися пружині серця, щоб потім вибухнути.
  
Це був перший і єдиний з усіх згаданих «темних» об’єктів, з яким я знайомилася у супроводі гіда – відмінного фахівця і неймовірної людини. Пан Ярослав оповідав про найскладніші речі без пафосу, пропаганди, неупереджено, з глибинними відповідями на найнесподіваніші питання. Оповідав про спрагу життя і техніки виживання на теренах «фабрики смерті».

Кому ж, як не Польщі, територія якої від 1939 року була перепланована на суцільні гетто і  табори, розказувати світу про нацизм.

Один із найбільш відвідуваних сьогодні музеїв на теренах держави-сусідки - «Музей Варшавського повстання». Знову велика черга ще до часу офіційного відкриття. Черга більшає за пару годин, проведені мною у музеї. Залишу за бортом тему екскурсійного викладу з тієї банальної причини, що не випало мені можливості почути ні екскурсовода, ні скористатися аудіогідом. В неділю у музеї вільний вхід,  музейна крамниця зачинена, а послуги екскурсовода лише за попереднім замовленням. Напевно, це було найбільшим розчаруванням.



Музейна експозиція продумана до дрібниць: декілька окремих зон для демонстрації різних коротких фільмів про повстання, інформаційні листи про експозицію у кожній окремій залі, світло чи напівсвітло, звукові ефекти. Рухаюсь коридорами історії й людської пам’яті. Сльози, страх, мурашки по шкірі. Інсталяції, якими заповнений колишній фабричний простір, створюють відчуття перебування на вулицях окупованої і частково зруйнованої Варшави. Де все ж є життя. Десь є люди – тіні людей. А вулицями крокують нові володарі світу. Тіні людей, у яких ще живе відчуття власної гідності. Літак, парашути, мотоцикли, підпільна типографія, помешкання варшав’ян, предмети побуту, одяг, найінтимніше і найважливіше – хрестики. Фото. Сотні обличь. Молодих, усміхнених, зболених, дитячих, безстрашних.

3
G фільм – у якому ти оглядаєш понівечену Варшаву, нещасне, знекровлене місто. Сльози змивають картину з екрану. Перед моїми очима зруйнований донецький аеропорт… Біль війни, якої ти не знав, не бачив, але яка в твоєму єстві – минула й нинішня.

Напевно, не варто дивуватися, що найновіший музей Мальти також присвячений темі Другої світової. Обмежені територіальні можливості острова спонукають до раціонального використання кожного історичного квадратного метра. Взагалі, кордони міст на Мальті умовні. Весь острів – суцільні бухти, форти, катакомби. Malta at War Museum займає частину надпотужних брам форту Вітторіозо. Невелика площа приміщень утискає експозицію у обмежені рамки, сприяє лаконічності візуального ряду і оповіді. Нічого зайвого. Лише експонати і екрани, що у кожній окремій залі чи навіть частині зали є доповненням до розповіді аудіогіда. Між іншим, в жодному з музеїв Мальти я не зустріла екскурсоводів.


Знайомство з музеєм Другої світової війни починається з розповіді про 30-ті рр. ХХ ст. - британський колоніальний режим (утиски мови, дискримінацію британцями вчителів, духовенства, журналістів), активізацію націоналістичних рухів і підводить до теми територіальних претензій на острів з боку фашистської Італії, що, відповідно, віталася частиною населення (неможливо уникнути паралелей). Перші бомбардування острова почалися у червні 1940-го. Варто звернути увагу на важливу деталь: війна на острові має суттєві відмінності. Тут неможливо створити тил чи евакуювати населення. Острів відкритий з моря і з повітря. А значить, надія на себе і на Господа.



Верхні (наземні) зали музею висвітлюють історію повітряно-морської війни між Британією Черчіля й Італією Муссоліні. Мальтійське населення віком 16-52 років залучалося до загонів національної самооборони. Впродовж 1940-43 рр. на острів було скинуто 17 тисяч тон снарядів, 15% з яких не розірвалося. Авіаснаряди і морські бомби найрізноманітніших розмірів і конфігурацій, усі військово-інженерні ноу-хау цих років, зброя, техніка, військова амуніція представлені у вітринах музею.

Особливо вражає нижня (піздемна) частина музею – катакомби. Місто під фортом Вітторіозо з’явилося за рішенням британського уряду. На глибині 15 метрів три тисячі шахтарів прокладали вулиці, спільні житлові площі й приміщення загального користування. Поруч із «державним» сектором з’являлися і приватні оселі з власної ініціативи і власними зусиллями. Мешканці підземного міста подбали про баню і навіть про кімнату для породіль.



Окремих слів поваги, подяки, заслуговують експозиції, що висвітлюють діяльність медичних служб абсолютно у всіх «мілітарі»-музеях Мальти. Можливо, це відданість традиції ордену госпітальєрів, що осів на острові від початку 16 ст. Можливо, це ніяким чином не пов’язані речі. Але до сліз зворушують у вітринах форми медичних сестер, медичні інструменти й аксесуари, речі, про існування яких навряд чи підозрювали санітари Червоної Армії. Війна оголює рівень цивілізованості суспільтва.     

Частину ІІ читайте тут.


Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Лютий 2018

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728    
Січень | Березень