Роксана ХОВАНЕЦЬ: «Археологія повинна бути доступною для кожного»

17 грудня 2017 13:50 |

Доктор Роксана Хованець з Інституту археології Варшавського університету - одна з відомих польських фахівців в області класичної археології, керівник археологічної місії на Сицилії (дослідження античного міста Акрай), автор кількох монографій, керівник і співвиконавець цілого ряду міжнародних проектів.


Для мене, волею долі нині працюючого з нею в одному Інституті, Роксана ще й чудовий педагог і популяризатор науки. Її популяризаторський талант прекрасно проявився не тільки в цілому ряді публікацій, інтерв'ю, книг, участі в проектах, організації конференцій, а й у створенні археологічного сайту для дітей і, звичайно, участі в організації знаменитого археологічного фестивалю в Біскупіні. Не так давно була опублікована книга Роксани Хованець, що стала результатом її багаторічної популяризаторської діяльності «Археологія для кожного. Презентація археологічної спадщини для суспільства в Польщі» (Варшава,  2017, 358 с.) (Chowaniec R., Archaeology for Everyone. Presenting Archaeological Heritage to the Public in Poland, Warsaw 2017, 358 р.).

Моя розмова з Роксаною - розмова про популяризацію археології взагалі і в Польщі зокрема, про застосування цього досвіду в нашихукраїнських реаліях, про роль в цьому археологів, музеїв і ЗМІ.

 

КМ: Археологія - наука для обраних і може успішно існувати і розвиватися в тому середовищі, в якій на ці знання існує «суспільне замовлення». Іноді саме це мені доводиться чути від моїх українських колег або просто знайомих, не зайнятих у сфері вивчення минулого. Звичайно, я не прихильник цієї точки зору і, зізнаюся, особливо зрадів виходу твоєї книги - «Археологія для кожного»...

РХ: Ця назва насправді виражає те, що я думаю: археологія повинна бути доступна для кожного. Не тільки для тих, хто має відповідну освіту і навички, тобто вченим і реставраторам, а для будь-якої людини, так як археологія та археологічні знання в моїй книзі розуміються не стільки як область науки, скільки як частина світової культурної спадщини. Кожен з нас, нехай і на різному інтелектуальному рівні, але рано чи пізно задає собі питання, які стосуються свого походження, своїх традицій. Тому в цьому плані недостатньо розглядати археологію тільки через призму конкретних металевих знахідок або глиняних посудин. А адже це і культурні міграції, і міграції населення, що вплинули на формування сучасного вигляду людства, і традиції, що залишилися після різних археологічних культур, і ремісничі техніки, які і зараз активно вживаються в ювелірному мистецтві. Саме отримання таких знань, необхідність в яких ми іноді можемо не усвідомлювати, розуміється мною під популяризацією археології.

КМ: А чи не бачиш ти сенс в підготовці фахівців з популяризації археології? Адже і підручник фактично написала...

РХ: І так, і ні. На мій погляд, необхідність в окремих фахівцях, які займалися б тільки популяризацією минулого не існує, як і взагалі спеціальності «популяризатор науки». Але в той же час іноді самі археологи не володіють здібностями до популяразіціі результатів своїх досліджень, бо тут потрібно не просто володіти знаннями, але так само і вміти їх передати іншим, і при тому різним групам: віковим, суспільним, або ж групам, які мають різний рівень освіти. Тому в археологів повинна бути можливість розвитку своїх здібностей - наприклад, проходження педагогічних курсів. Звичайно, в процес популяризації повинні бути ангажовані всі археологи, бо не варто забувати, що наші дослідження, в більшості випадків, є можливими завдяки публічним грошам, а поширення археологічного знання - це один із способів, яким ми можемо суспільству за це віддячити.

 

КМ: Але ситуація, коли популяризацією займалося б сто відсотків археологів виглядає утопічною.

РХ: Це зрозуміло. Та й до того ж, як я вже говорила, не всі мають рівні можливості для цього. Але в той же час існують різні виміри цієї самої популяризаційної роботи, які персонально підходять. Одні, наприклад, можуть відмінно давати інтерв'ю на радіо, але при цьому у них не виходить писати цікаві популярні статті. Інші навпаки, займаються написанням популярних книг, наприклад, для дітей, що у них відмінно виходить (в Польщі, до речі, подібних книг дуже багато), але важче їм дається медійний формат. Треті займаються популяризацією за допомогою організації археологічних фестивалів. Четверті беруть волонтерів на розкопки, або розповідають туристам або місцевим жителям, які відвідують розкопки про археологію і про те, що досліджується. І це теж є способом популяризації.

КМ: А який метод вважаєш найбільш ефективним?

РХ: У мене немає відповіді на це питання, тому що це знаходиться в повній залежності від конкретної ситуації. Для початку необхідно точно розуміти, для кого буде призначатися передача знань. Одна справа - діти. Серед них є найменші, є доросліші. В цьому випадку, мабуть, найкращим методом буде інтерактивна ігрова форма, або форма театральна. Зовсім інша справа - дорослі, які менш охоче будуть хотіти грати або переодягатися, але більш охоче будуть слухати цікаву лекцію, на якій демонструються відкриття археологів. Це залежить також і від того, скільки людина буде слухати. Одна справа коли про археологію розповідається п'яти-десяти людям, інше - коли кільком тисячам. У першому випадку можна провести більш індивідуальне заняття, розробити освітній пакет і спрямовані спеціально на цю групу матеріали. У другому ж випадку, що сьогодні дуже популярно в Польщі, це можуть бути різні заходи під відкритим небом - фестивалі, пікніки, на яких збирається велика кількість популяризаторів науки і існує можливість більш широкого поширення знань. Звичайно, і там і там є свої недоліки: у випадку з малими групами знання отримують обмежену кількість людей, а у випадку з їх великою кількістю може дійти до сильного спрощення інформації, щоб бути зрозумілим усім. Загалом, підбір методу залежить від багатьох факторів.

КМ: Але ж не тільки від археологів залежить популяризація археології?

РХ: Безумовно. Звичайно, на археологах лежить велика відповідальність, але не можна забувати, що на ньому також лежить і відповідальність у проведенні якісних досліджень і якісної обробки їх результатів і публікації. Популяризацією повинні займатися в рівній мірі і археологи, і реставратори, і музейники, і вчителі історії.

КМ: Поговоримо про музеї. Не буду приховувати: на моє особисте спостереження, рідкісний локальний музей в Україні, принаймні з тих, в яких доводилося побувати мені, займається активною популяризаторською діяльністю. Найчастіше їх існування зводиться до збирання речей, постійного їх експонування і зберігання.

РХ: Не знаю як в Україні, але в Польщі, відповідно до Статуту музеїв, вони є громадськими інституціями, тому однією з їх багатьох місій є пропаганда знань в суспільстві, організація вистав, популяризація науки, публікація матеріалів. Тому поширенню знань музейниками їх зобов'язує Статут. І взагалі якщо підрахувати, в середньому в 25 років більшість з людей закінчує якесь навчання і при середній тривалості життя до 75-85 років роль додаткової освіти, якщо мова йде про минуле, повинні брати на себе музеї.

КМ: Але на прикладі українських музеїв, я знову ж кажу про малі локальні, а не про центральні, існує якесь замкнуте коло: люди не ходять до музеїв, тому що «там нічого дивитися», а музеї не працюють над собою, тому що «і так ніхто не ходить».

 

РХ: У випадку з Польщею, у нас дійсно багато дуже хороших локальних музеїв, і я вже не кажу про центральні музеї, які завжди мають великі гроші і постійний потік відвідувачів. При цьому часто в таких маленьких провінційних музеях, з ініціативи їх працівників, організуються різні дні археології, свята, археологічні екскурсії, фестивалі, вистави. Потрібно пам'ятати, що локальні музеї спираються на місцеве суспільство, так як шанси на те, що їх раптом накриє велика хвиля туристів - мінімальні. Саме тому вони не дозволять зробити собі одну експозицію, яка простоїть двадцять років. Ясно, що той, хто раз відвідав її, протягом двадцяти років не повернеться, щоб подивитися те ж саме. Саме це спонукає ініціативи з проведення нових вистав, днів відкритих дверей, днів для шкіл або для родин. І завдяки таким заходам місцеве суспільство починає вважати локальний музей важливим культурним центром. У польських локальних музеях мені дуже подобаються заняття по скульптурі, малюванню, фотографуванню, часто засновані на історії та археології краю. Із зроблених на таких заняттях малюнків або фото, наприклад, старих бабусиних або дідових речей, організовуються вистави. І вони - дуже вдале маркетингове рішення: батьки завжди прийдуть подивитися на творіння своїх чад, а то і на власну творчість і обов'язково притягнуть із собою родичів і друзів. Музею це вигідно з усіх боків: і квитки купуються, і відвідувачі з'являються. При цьому витрати на організацію таких занять мінімальні. Є чудовий приклад - арехологічний музей склоробства в Прушкові, це біля Варшави. Більшість людей в цьому місті працює в столиці, де вони просто не встигають сходити в музей. Тому місцевий музей є головним культурним центром: вже тридцять років як вони організовують вдалі вечірні лекції, на які можуть прийти люди після роботи, організовують концерти з різною археологічною складовою, інтерактивні майстер-класи. Коли місцева влада побачила великий інтерес людей до цих заходів, стали виділяти музею фінансову допомогу.

КМ: А як щодо скансенів? У Польщі, як відомо, їх чимала кількість. Значить, їх будівництво - це досить ефективний метод популяризації?

РХ: Те, що ти маєш на увазі правильно називати «музеями під відкритим небом». Вони теж бувають різні. Можуть бути археологічні резервати, де зберігається і частково реставрується то, що було вивчено під час розкопок. Але можуть бути і скансени, створені на основі археологічної документації, із застосуванням методів експериментальної археології. Звичайно і те, і інше вимагає великих фінансових витрат, особливо якщо мова йде про реконструкції, засновані на наукових дослідженнях. Плюс не можна забувати, що функціонування будь-якого подібного об'єкту потребує адміністрування, працевлаштування персоналу, охорони. Але навіть найчудовіша реконструкція не буде ефективним джерелом популяризації, якщо реконструйовані об'єкти не заповнити прикладами експериментальної археології, освітніми майстер-класами, людьми, які все це будуть робити. Безумовно, в такому випадку скансен можна вважати ефективним і досить швидким методом популяризації.

КМ: Добре, скансен - це ефективно, але дорого. Набагато дешевше завантажити людей в автобус і приїхати з ними на археологічну пам'ятку. Але як тут зацікавити екскурсанта? Адже те, що це стародавнє поселення або могильник - це нам, археологам, зрозуміло. А для пересічної людини - на пам'ятнику археології повинні бути обов'язково руїни, «як в Греції». А інакше це ризикує не викликати у них інтересу. Напевно, і в Польщі є така ж проблема.

РХ: Проблема зацікавленості відвідувача археологічної пам'ятки існує не тільки у нас, це стосується навіть тієї самої Греції, або Італії, де дійсно можна побачити залишки стін стародавніх споруд, але без відповідної інформації вони не викликають інтересу, бо не зрозуміло що це - публічне місце, храм або житло. Тут ми, звичайно, не говоримо про пам'ятники, що збереглися ідеально, як, наприклад, Колізей. Археологія - це не тільки знахідки, це реконструкція життя в минулому. Людей цікавить не те, скільки на пам'ятнику було викопано квадратних метрів або який тип споруди перед ними. Їх цікавить, перш за все те, у що стародавні люди одягалися, де зберігали продукти, як готували, як ховали померлих, які обряди робили. Тому проводячи екскурсію по пам'ятнику, на якому зараз нічого візуально не видно, можна звернути увагу на навколишній ландшафт, на доступність до джерел води, постаратися показати буденне життя древнього місцевого жителя. Звичайно, чудово якщо є можливість побудувати на місці досліджень скансен, але, як я говорила вище, сама по собі архітектура не буде носієм знань, її потрібно заповнити реконструкціями, заняттями, експериментальної археологією.

КМ: Але ж засоби масової інформації також можуть надати допомогу в популяризації археології. Хоча, треба зізнатися, більшість з них знаходяться в постійному пошуку сенсацій, завдяки чому у пересічних громадян археологія асоціюється саме з ними. Мало того, що рідко журналісти розповідають просто про роботу археолога, так ще й часом так перевертають сенс сказаного, що волосся стає дибки.

РХ: Таємниці не відкрию, але найпростіший спосіб вирішення цієї проблеми - вичитування тексту або інтерв'ю. Звичайно, якщо це не прямий ефір на радіо або на телебаченні, де як сказав, то і пішло в ефір. Що стосується професіоналізму журналістів, то вони скрізь однакові, і завжди знаходяться в пошуку сенсацій. Пощастить, якщо матеріал напише випускник Інституту археології (таких випадків не мало) або журналіст, який спеціалізується на історії, який готується до інтерв'ю. У Польщі завжди є можливість авторизації тексту. Але необхідно також пам'ятати, що ми, археологи, повинні інформацію журналістам надавати в максимально доступному вигляді. І тоді навіть найбільш не примітні, не цікаві, на перший погляд, речі можуть стати цікавими. Наприклад, якось я давала інтерв'ю про сучасні дослідження в археології, про археометрічні дослідження, які за своєю суттю не були сенсаційними, але завдяки яким ми добре знаємо побутову культуру древніх людей. Це викликало великий інтерес.

КМ: Може нам самим варто частіше повідомляти журналістам про наших діяння?

РХ: У польських університетах часто проводяться маркетингові педагогічні заняття з популяризації археології для студентів-археологів, де вчать популяризувати знання. Частина цих студентів можливо стане в майбутньому журналістами. Але при цьому ще в студентські роки студенти є учасниками різних популяризаторських проектів, завдяки яким отримують не тільки теоретичні знання, а й практичні, і пізніше можуть на достатньому рівні робити ці знання доступними.

КМ: Не можу не торкнутися питання «чорної археології». Наприклад, в Польщі, де популяризація археології стоїть на високому рівні ...

РХ: ... швидше за все, на достатньому. Є країни, де з цим справи краще, наприклад в англо-саксонських, нам є куди прагнути.

КМ: Так, ось. Чи впливає популяризаторська діяльність на рівень скарбошукальництва в Польщі? Чи зменшилася кількість детектористів, або, може, навпаки - збільшилася?

РХ: Зізнаюся, цим питанням ніколи спеціально не займалася, тому мені важко сказати. Але я вірю в те, що показування аматорам можливостей археології в реконструкції минулого, важливості його збереження, створює високі шанси на те, що не всі, але якась частина з них зрозуміє: викопані ними речі - це спільна спадщина, а не спадщина Пана Х або Пана Y, і її не можна забрати, воно має бути доступна для всіх. Але тут має бути обопільне бажання співпраці: між вченими і детекторістамі. Якщо навіть археологи на голову встануть, будуть робити конференції для них, але остатні не захочуть йти на контакт, то всі розмови не мають сенсу. Як відомо, серед аматорів багато тих, хто цікавляться історією і шукають можливості співпраці з археологами, а й завжди будуть ті, які скажуть: археологи нічого не роблять, тому піду в поле і буду сам добувати для себе знання з землі. Ця тема, звичайно, складна і не може розглядатися тільки в одній площині.

КМ: І все-таки мрію, що і у нас, в Україні, активізується популяризація археології. Що все зрушиться далі обговорення масштабних проектів, створення гучних резолюцій і проведення нескінченних засідань. Перші кроки у нас зроблені, але здається такі боязкі ...

РХ: Скажу так: у Польщі передача знань має глибокі і давні традиції, про що я зокрема пишу в своїй книзі. Ще коли не було європейських коштів, та й не було навіть грошей, що виділяються самою державою, все починалося з малих кроків. З лекцій в школах, з зустрічей, занять, майстер-класів або дрібної музейної діяльності. Коли в другій половині 1990-х були організовані перші археологічні фестивалі, тоді вже почали приходити гроші на модернізацію музеїв, музейники самі стали намагатися, щоб музеї були привабливі, все це почало набирати темпи розвитку. У будь-якому випадку, потрібно просто почати, бо само по собі воно не почнеться.

КМ: Це очевидно.

РХ: І не треба чекати відразу яскравих ефектів. Як відомо, крапля камінь точить. Адже не можна забувати, що країна має багато інших важливих справ, не тільки популяризацію знань про минуле. І все в руках самих археологів, музейників, реставраторів. Завжди в цьому випадку привожу в приклад археологічний фестиваль у Біскупіні, який був першим подібним заходом під відкритим небом в Польщі. Все починалося з ініціативи кількох працівників місцевого музею і студентів Інституту археології Варшавського університету. Ні про яку фінансову допомогу тоді навіть і думати не доводилося. Коли ж в перший рік фестивалю його відвідало майже 30 тисяч осіб, виявилося що суспільство має до таких подій великий інтерес. Наступного року було вже значно простіше. Зараз, після більш ніж двох десятиріч фестивалю, він вписаний в постійну культурну програму Польщі, подібні фестивалі стали успішно проводити і в інших місцях країни. Але ж на початку майже ніхто не давав шанс цій затії, більшість ставилася до неї скептично. Зараз ми можемо говорити, що після останніх 20-25 років в Польщі дуже багато що відбувається в плані популяризації знань про минуле, а все починалося з одиноких приватних ініціатив, які і були тією самою іскрою, з якої розгорівся у нас інтерес до археології в суспільстві.

Розмовляв Кирило Мизгін,
к.і.н., Інститут археології, Варшавський університет

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Серпень 2018

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
Липень | Вересень