Гончарське подружжя Гаврило та Явдоха Пошивайли: зі спогадів сучасників

Творчості знаного в Україні гончарського дуету гончаря Гаврила Ничипоровича (1909–1991) і гончарки-малювальниці Явдохи Данилівни (1910–1994) Пошивайлів присвячено чимало як наукових, так і популярних публікацій, зокрема в періодичних виданнях, відомих українських мистецтвознавців, керамологів, культурологів, журналістів. Важливим аспектом у вивченні творчого й життєвого шляху майстрів є проведення керамологічних експедицій.

Упродовж 2008–2015 років співробітники Меморіального музею-садиби гончарської родини Пошивайлів постійно спілкувалися з людьми, життєві шляхи яких певним чином перетиналися з славетним подружжям, зокрема по роботі в Опішненському заводі «Керамік», яка припала на 1970-ті – 1990-ті роки. Про них з теплотою згадують ті, хто їх знав, з ким вони працювали, кому передали свою майстерність.



Вони й досі живуть у спогадах своїх учнів. Серед них – Ніна Бабенко (12.02.1955 р. н.), яка впродовж 1971–1981 років працювала малювальницею в заводі «Керамік»: «Прийняли мене мальовщицею, але доводилося робити все: переносити посуд, погрузити на машину. Було важко зразу, бо мені тільки 16 років... Допомагали всі, хто уже малював. Часто показувала тьотя Дуся Пошивайло, вона вже на пенсії була, але ще з дєдом Гаврилом працювали. Всі підказували, але в основному тьотя Дуся показувала, підказувала, дуже хороша жінка була, примєр для молодих... От вона малювала все творче, квіти великі разного плану і кольори, риби і пташки, дуже гарний у неї «виноград», «кривулечки», птахи такі з хвостами – павліни, наче птичка і квітка. Ще малювала конвалії, їх чомусь ніхто, крім неї, не малював. Дуже гарні у неї получались і вази, а особенно в українському стилі миски… Вона малювала тільки вироби Гаврила Ничипоровича. А часто, було, її просять на заказ миски, бо так ніхто ж не помалює, та і вази, і супнички – то вона теж малювала. Інколи, коли посуда пересихає, то вона й інших малювала, нас виручала. Дуже часто пекла нам багато всього: пампушки з часником і хроном, я такого ніколи не їла, сластьони. Оце вже пішла, нема – і тут приносить під фартухом велику миску: «Нате, їжте, вгощайтесь, дівчата»… Явдоха Данилівна любила і вміла нас організувать…

І дід Гаврило тоже був невредний, хороший. Оце воно мені так запомнилось. Я на обід ходила до своєї мами. От іду я з обіду, а Гаврило Ничипорович назустріч з заводу іде додому, я, може, заулибалась про себе, а він каже: «Человек идет и улыбается, значит человеку хорошо». Він хороший майстер-гончар був, усе умів, а тут в основному миски, супники і вази на гончарному крузі. І ліпкою займався, пепельниці робив. А так удвох вони багато на заказ. Робили вони неповний день, прийшли поробили, що їм треба, бо обоє були уже на пенсії. Директор тоді був Смоляга, а мастєр Іван Костович... Явдоха Данилівна підказувала нам, молодим, і не тільки по роботі, а і по житті. Вона мене любила, як свою, а я – її. Вона мені совітувала, щоб я ішла на «Художній керамік», так сказати, давала мені напутство. Я сумнівалась, чи переходити, а вона каже: «Іди! Завод там від Києва, щось краще буде і там молодь треба».

«Мене навчав дєд Гаврило Пошивайло, – пригадував Віктор Панченко (04.06.1948 р. н.), гончар заводу «Керамік» (1971–1989). – Він самий старший у цеху був. Спочатку в мене не получалось. Гаврило Ничипорович і каже: «Нема ума в тебе, руки не звідти ростуть». А тоді, коли навчився, то робив по дві, по три норми. Тоді і каже дєд: «От бачиш, таки навчив я тебе, навчив». Він нас усіх молодих вчив. Дівчат чоловік п’ять було і нас, хлопців, теж п’ятеро. Дівчат він теж гончарювати вчив: Пругло Олександру Іванівну, Пелих Ніну Миколаївну, Гурин Людмилу, Слобідську Людмилу. Вони років 15 гончарювали. Хлопці: Жижура Євгеній, Хмелик Михайло, Шипіло Іван і я, Панченко Віктор... Ліпив він в основному дома. А тут (у заводі «Керамік». – Н. Г.) робив вазочки, мисочки робив. Дуже гарні він вазочки робив: літрові, 2-літрові, 3-літрові. В основному гончарював, казав: «За станком і вмру». Дуже любив свою роботу. А ще він дуже красиві барани робив, леви дуже красиві. Він випалював їх на заводі і дома теж палив. Я в нього дома часто бував, але в горні не був. Він не дуже любив показувать. Каже: «Як зроблю, тоді побачите». Я попросив Гаврила Ничипоровича, щоб він мені зробив щось напам’ять. Він каже: «Давай зроблю». І зробив оцю пепельницю з підписом. Отак і стоїть вона в нас вже багато років. Пам’ятаємо ми дєда і бабушку теж. Після закриття заводу вони ще дома робили, до останнього. Отакі золоті люди вони були».

Щедрість і гостинність завжди були їхніми супутниками в житті. «Оце Явдоха Данилівна уже, дивись, щось видумала. Уже несе як не вареники, так пироги або каші навари чи картоплі. І додому до них частенько ми ходили. Оце на Явдохи, так це обов’язково. І на день народження Гаврила Ничипоровича теж всігда ходили. Ми ходили в гості часто. Оце дєд каже: «Хлопці, пішли до мене, пішли», – згадував Віктор Панченко.

Пригадували опитувані й про створення домашнього музею гончарства. «Музей якраз вони почали робити у ті года, і ми ходили до них. Приїжджали люди з Києва, з-за границі, звідусіль. Часто у них бував Сморж, я його знала, бо він з Млинів. Ганжа у них жив, робив на заводі «Художній керамік» художником», – розповідала Ніна Бабенко.Малювальниця Марія Кизименко (1943 р. н.) згадувала: «Та вона, було, знайде якийсь горщик, якусь кахлю, несе додому і радіє, що глиняників побільшало у хаті. Люди ж стали заможніше жити, то, може, їм не нужні старі картини, а Дуня все збирала. Бач, тепер є такий їхній музей, ще й по телевізору показують. Та хай люди подивляться, що колись за Опішня була…».

Про один цікавий випадок згадував колекціонер опішненської кераміки Леонід Сморж. Знайшли вони з Явдохою Пошивайло давній рушник, який сподобався обом, і не могли вирішити, кому ж дістанеться. «Тоді Явдоха взяла і розрізала навпіл, і одна частина дісталася мені, а інша – їй».

Рано зоставшись сиротою, Явдоха Пошивайло завжди залишалася доброю й чуйною до людей. Про її людяність і доброту з особливою теплотою згадувала малювальниця Світлана Шкурпела (13.08.1971 – 07.05.2012), дружина  відомого опішненського гончаря Олександра Шкурпели. Для молодої дівчини, яка приїхала з Вінницької області в Опішне на навчання (закінчила відділ Опішненської філії Решетилівського СПТУ № 28), Явдоха Пошивайло замінила рідних. «Спочатку я жила в однієї жінки на квартирі, але в неї дід був не дуже гарний, і мені не сподобалось. Потім на заводі я підійшла до Чугуєвець тьоті Дусі, і вона мене познайомила з Явдохою Данилівною. Тоді якраз дідуся не стало, я його не знала. Дідуся я не знала, але по його роботах я зрозуміла, що він гарний, сильний був гончар. Прийшла, наче до рідної людини, і це серед зими. Вона говорить: «Ми з тобою весело будемо жити, ми з тобою зживемося». …В маленькій спальні стояло широке ліжко, а навпроти – станок, над ним були полки і біля вікна теж. На них стояли горщечки. Я спала в передній на дивані. Мені бабця Дуся найкраще місце дала... Я на заводі практику проходила, вона до мене прийде, пряників принесе, пирогів, каже: «Дитину свою прийшла провідувати». Прожила я в неї десь рік, з зими до весни. Оце сім’я їхня як збирається, в них велика родина, дядько Микола з тьотьою Любою, сини з Полтави з дружинами і дітьми. Завжди мене запрошували до столу, як член сім’ї була. Всі сидимо, розмовляємо. Як бабуся Дуся скаже, так і було. Так воно все сприймалося. Вона була дуже доброю, можна поставити три великі плюси. Навіть родичів таких немає, якою вона була. Люди ж всякі є, тут гарне, гарне, а тоді візьме і викаже все. А вона була з самого початку гарною. Вона сприймала людину такою, якою вона є…

На 8 березня я подарувала їй букет тюльпанів. Вона так раділа. По суті, вона більше віддавала, чим отримувала. А як для неї, так вона «цвіла», могла тиждень розказувати: «…Мені дитина квіти подарувала». Коли бабця Дуся пекла паски, то цілу ніч не спала, переживала, чи вдадуться. В макітрі замісила, тоді напекла, такі смачні вийшли. Все, що в неї є, всім поділиться, картоплина – то й картоплина – все на стіл поставить».

Явдоха Пошивайло розповідала Світлані про своє життя: «Згадувала, що дуже важко було, наймалася до людей малювати. А тоді вже з дідусем почали дома робити. А тоді артілі організовувались, вона почала ходити. Розповідала, що дуже їй подобалось малювати. Говорила, що строго дуже було, провіряли їх, звонок був, і розписувались в журналі, важко було. Казала: «Поставили фляндровки оце на отой плян, оте тикання, тикачки робить, нема нічого гарного». Їй подобалась мальовка, щоб гарно було. Малювала бабця Дуся гарно, той контур з-під спринцівки, як наче пливе».

«Я, як малювала, то трохи, а бабці Дусі орнаменти змальовувала, бо по суті я малювала натюрморти, а з посудом не дуже, хоча і вчилась два роки. Для мене так важко було малювати, поки вималювалась. Я і плакала, а бабця Дуся каже: «Ну, чого ти, не плач, це не получиться, інше получиться». Вона дуже гарна людини була, на всі сто відсотків… Коли я вже пішла від неї, я заміж вийшла, вона ще двох дівчат взяла. Я приходила її провідувати. Вона така рада була. Було, каже: «Дитина моя прийшла». А потім вона ногу поламала… (сталося це на початку січня 1994 року, а 27 квітня того ж року Явдоха Пошивайло померла. – Н. Г.). Мені тьотя Люба сказала, що бабусі вже не стало. Мені, як наче щось одірвало, як її не стало, як наче щось своє, рідне. На похороні плакали навіть чужі люди, отака гарна вона була людина. Сім’я в них гарна була, трьох синів виховали, хоч і нелегко було…», – пригадувала Світлана Шкурпела.

Фрагмент інтер’єру домашнього музею гончарства. Опішне, Полтавщина. 1974. Фото Олександра Зеленецького.

Зі спогадів сучасників Гаврило та Явдоха Пошивайли постають як умілі майстри і люди великого серця. Щедрість, доброзичливість, доброта, щирість, талант, людяність – усіма цими якостями було наділене їхнє подружжя. Своєю повсякденною самовідданою працею вони ще за життя досягли пошани й визнання, залишивши по собі значну художню спадщину й добру пам’ять. А людська пам’ять – то живі архіви нашої історії.

На фото 1: Гончарське подружжя Гаврило та Явдоха Пошивайли на родинному дворищі. Опішне, Полтавщина.  Середина 1980-х. Фото Олеся Пошивайла

Наталя Гринь,
завідувач Меморіального музею-садиби
гончарської родини Пошивайлів