ПОПУЛЯРИЗАЦІЯ ДИКУНСТВА

Автор: Звір Гуляє | 07 листопада 2017 20:00 |



Вже неодноразово доводилося торкатися цієї прикрої теми (див. тут і тут ) і пояснювати про шкідливість одягання старовинних артефактів (предметів одягу) на живих людей.



Якщо коротко – цього робити не можна, оскільки одягання на живих людей наражає давні артефакти на численні ризики, непоправні впливи і втрати, а саме: фізичне пошкодження, зношення, забруднення косметикою, їжею та брудом, вигоряння під дією світла, псування від шкідливого впливу прання і прасування, знищення… Крім того, це є виявом ганебного ставлення до творців тих артефактів та їхньої важкої праці. Якщо ми цінуємо і прагнемо зберегти нашу культурну спадщину, то мусимо докладати зусиль до її збереження, а не використовувати її для власної втіхи і збагачення. Іншими словами, ніде в світі (у цивілізованому світі) не одягають давні строї – світове музейництво не знає такого способу зберігання або експонування давнього одягу.


Як видно з коментарів до таких дискусій, головними фактичними мотивами “носіїв” та “популяризаторів” є:
  • особисте задоволення – “о, яка я в цьому гарна!”
  • власний піар – “о, як я можу фоткати!”, або - “о, яка у мене колекція!”
  • фінансовий зиск від прокату і продажу
В цьому дописі мова піде про наслідки від поширення інформації про особисте одягання давнього одягу, або “популяризацію”, як це люблять називати деякі “популяризатори” – йтиметься про всілякі “етно-покази”, “етно-фотосесії” та “фото-проекти”, що пропонують широкому загалу певний контент (зображення або відео), на яких давній одяг одягнений на живих моделей.

Отже, за формою того, що стає перед очі публіки (через соціальні мережі, ЗМІ тощо) це зображення або відео, на яких (давній) одяг красиво одягнутий на (красивих) людей. Дужки тут застосовані не випадково, адже варто забрати слова в дужках, як отримаємо банальний для інфопростору сюжет - “одяг на людях”, “красиво поданий одяг на людях”, “люди в гарному одязі”... А це ніщо інше, як центральний рекламний сюжет, який щоденно і щосекундно використовується у рекламі одягу та аксесуарів, тобто красива картинка, яка заохочує глядачів самим стати героєм такого “луку” і заволодіти такими одяганками. Чи працює така реклама? Тут ціни на рекламу в одному з гламурних журналів. Погортайте сам журнал і побачите, що пустих сторінок там нема, все заповнено матеріалами, або рекламою, за яку рекламодавці платять страшенні гроші. Якщо платять, значить це виправдано. Припущу, що принаймні якоюсь мірою такі шалені витрати винагороджуються продажами (інакше-бо рекламна індустрія вже давно перестала б існувати). Як бачите, висока ціна на рекламу - це вже вагоме свідчення того, що вона таки спрацьовує і це вже не припущення, а факт перевірений практикою. Як саме працює така реклама? Дуже просто - оленки, наталки, альони, світлани та ольги купують глянцеві журнали, дивляться онлайн версії цих журналів, бачать ту рекламу і купують те, що там рекламується, або підбирають для себе щось подібне до того, що вони там побачили. Така реклама і матеріали журналів, як жарівка у собаки Павлова, викликають у глядачок (читачками їх важко назвати) бажання одягнути на себе прикид, побачений на сторінках журналів чи в мережі. Ба більше, саме для цього й існує ціла індустрія моди і глянцеві видання: стимулювати ринок, міняти моду, викликати бажання заволодіти чимось “актуальним” і все це - аби швидше продавати, впарювати людям те, що інакше вони не потребували б міняти так скоро.

Мета фешн-контенту і реклами – зробити так, щоб ті речі, в які одягнені моделі в кадрі, в реальному житті були продані. Саме цьому служить і рекламна зйомка, і фешн зйомка, і саме за такими “правилами кадру” робиться переважна більшість наслідувань, всі оті: “інста-луки”, “селфі”, ітд…

Зрозуміло, що аби мати стовідсоткове право на таке твердження, потрібно провести дослідження націлене на те, щоб виміряти, що саме світлани вподобали, яку саме реакцію ці фото у них викликають, які саме бажання провокують, до чого саме їх заохочують і найголовніше, які саме дії під впливом цих фото далі світлани виконують (грубо кажучи: ідуть вивчати мистецтво в музей чи гуглять, де купити такий одяг).
Отже, не буде цілком помилковим твердження, що середньостатистична світлана, переглядаючи глянцевий журнал (чи стрічку в інстаграмі), в своїй уяві приміряє на себе все те, що їй подобається у стрічці чи в журналі, і, в міру своїх фінансових можливостей, купує собі ті речі, які здаються їй модними (це можуть бути як дорогі оригінали, так і дешеві підробки).

Тепер повернімось до нашого “етно-фото контенту”. Що відбувається, коли наша світлана бачить (в журналі чи стрічці) зображення моделей у давніх строях, а особливо, коли там давні речі комбінуються з сучасними модними брендами і сучасними зачісками та макіяжем? Можна припустити, що в голові у світлани не виникає якихось інших думок, окрім тих коротесеньких думочок, що там завжди виникають при перегляді глянцевих картинок, і які цілком вписуються у рамки, від: “Фу, атстой…”, до: “Вау, круто!”. Наскільки таке моє припущення може бути близьким до істини? Враховуючи вище описане - цілком може бути! В доказ почитайте уважно коментарі під етно-фото-сесіями, це переважно, самі лише лайки і смайлики, а також та сама риторика й ті самі вирази, як і під модними луками: “атмосферні фото...”, “круто”, “красіво”... Так, там рідко коли хто пише: “о, і я таке хочу”, але і під фешн луками такого не пишуть! (найбільш допитливих відсилаю до чудової праці на цю тему Денієла Канемана “Мислення швидке і повільне”, в нашому контексті вартою уваги є те, що Денієл називає “Система 1”)

Далі вже справа техніки - знайти, купити, одягнути і заінстаграмитись, нехай тепер інші заздрять! Особисте одягання шкодить лише тим давнім речам, які одягають, а оприлюднення свого “етно-луку”, або “етно-фотосесій” множить таку шкоду, буквально, на всіх, кого охоплює і зачіпає, бо, як видно, частина “вражених” (ті, хто уподобали), можуть схотіти і таки схочуть і собі нарядитися у такі модні шмотки, перефразовуючи профі: “(they in person experience that) sense of practical usability (of wearing old folk ware) in real world scenarios”. Заглянемо тепер з іншого боку: чи може виникнути у світлан та альон думка про те, що на моделях одягнуті старовинні витвори мистецтва, які потрібно берегти для наступних поколінь?

Ну, думають світлани і альони, якщо моделям можна, то чим ми гірші, значить і нам можна це одягнути на себе, бо шо тут такого...?

Чи можна розраховувати на те, що світлани і альони сприйматимуть таку фотосесію виключно як заклик цінувати і берегти нашу культурну спадщину?

Певно, що з будь-якого правила є винятки, проте, вони лише підтверджують правильність самого правила. Можливо, якийсь нікчемний відсоточок і подумає, що щось тут не так, що це давні артефакти, яким місце у музеї, але, погодьтеся, що чим вищий IQ, тим менша вірогідність того, що така людина читатиме такі журнали і полюватиме за модою... Зрештою, щоб скористатися повільнішим раціональним мисленням (“Системою 2” за Канеманом) потрібно витратити на перегляд та розмірковування над картинкою значно більше часу, ніж потрібно на те, аби поставити лайк і гортати картинки далі. У висліді, всі наші публічні “етно-покази”, “етно-ролики” і “фото-проекти” з давніми артефактами (на живих людях) в головних ролях, попри позірне декларування “донесення краси до суспільства”, насправді лише доєднуються до такого собі новітнього “культу карго”. Наші “популяризатори” так само наївно і безпричально очікують на якусь “користь для культури” від своїх “популяризаторських” зусиль, як і ті туземці чекали на приліт літаків з гуманітаркою. Таких чудес не буває – “карго” ніколи не прилітає! Ось лише, на відміну від неписьменних туземців, «популяризатори» мали б про це знати (мають де про це почитати). Загалом, таке легковажне і безвідповідальне ставлення до своєї національної культурної спадщини має давні корені – почасти, воно є наслідком давньої, ще імперської політики, яка ставила метрополію над усім, а мистецтво, історію та культурну спадщину провінцій вважала чимось низьким, нецікавим і “не актуальним”, таким, що не варте бути збереженим.

На жаль, ми і досі не вичавили із себе цю меншовартісність, бо хоч і наближуємося до розуміння того, що наша культура потрібна і нам, і світові, проте, досі не збагнули, що кожен камінчик, кожне “креслення не збудованого міста”, кожна книжка, кожен рукопис, кожен витвір, кожна річ, яка є свідком нашого минулого - є нашою культурною спадщиною, частиною нашої верифікаційної бази, нашою запорукою того, що ніхто нам не кине: “тут раньше нічєво нє било…”

Ми досі не усвідомлюємо, що цивілізоване ставлення до свого культурного надбання робить нас європейцями українського походження (а не якимись дикунами зі сходу Європи).

Дуже прикро, що це совкове, колоніальне “насліддя” так міцно в’їлося нам у голову, бо поки ми видужаємо, від нашої спадщини може нічого не лишитися, в тому числі і завдяки такій популяризації нашого власного дикунства.
 
P.S.
Для тих, хто не любить читати грубі книжки, спробуємо пояснити дію зображень на вчинки людей на котиках...

Уявімо собі Фото1 - котик на білому тлі (котик може сидіти, лежати, бігти абощо). Переглядаючи Фото1 глядач бачить котика поза контекстом (на білому тлі), котик є об’єктом, він є сам по собі. Фото1 повідомляє глядачеві про котика і більше нічого не “говорить” глядачеві.

Тепер уявімо інше Фото2 - людина тримає того самого котика на руках і гладить його, сидячи на дивані. На Фото2 котик так само є об’єктом, але на Фото2 вже є і суб’єкт - людина, яка чинить дію над об’єктом - гладить котика - і ця дія відбувається у певному контексті, вдома. Отже, на відміну від Фото1, Фото2 повідомляє глядачеві: про котика, про людину, про дію, яку людина може чинити стосовно котика та про те, що таку дію можна чинити вдома (котів безпечно тримати вдома і брати на руки).

Насправді, дія була і на Фото1, але її чинив котик (сидів, лежав чи біг). Оскільки глядач є людиною, то в першу чергу він ототожнює себе не з котиком (і його діями), а з людиною на фото (та її діями). Погодьтеся, що скоріше глядач уявить, як він тримає на руках котика і гладить його, ніж уявить себе котиком на руках у разів в двадцять більшого за себе чудовиська. Звичайно, знайдеться хтось, хто скаже, що мовляв, можливо ототожнити себе і з котиком, проте, уявімо, що замість котика на руках у людини подушка, яку людина гладить - тут вже треба мати дуже нездорову фантазію, аби ототожнити себе в першу чергу не з людиною, а з подушкою.))))

Про що ще інформує Фото2? Глядачеві, котрий знає, що таке котик, але ніколи не тримав його на руках, не гладив і не тримав вдома, Фото2 оповідує, що такі дії (тримати на руках, гладити, тримати котів вдома) можливо вчиняти стосовно котиків, бо ось, така сама людина, як і глядач, чинить саме такі дії над якимось котиком. Фото1 такого повідомлення не містить.

За такою самою схемою ми вважаємо недопустимими фото насильства над людьми і тваринами, бо такі фото показують, що існує можливість чинити насильство над людьми і тваринами (унаочнюють жорстокий і неприйнятний суспільством спосіб використання людей і тварин).

Повернімось від котиків до сорочок. Переглядаючи фото сучасних людей у давньому одязі, глядач бачить: (1) суб’єкта - подібну на себе людину, (2) об’єкта - гарний давній одяг на людині, (3) дію суб’єкта над об’єктом - одягання на себе, (4) і бачить, що така дія відбувається за нормальних обставин – у сучасному часі/ландшафті/інтер’єрі, тобто, у звичайному контексті. Ототожнюючи себе із людиною на фото (бо з одягом себе не ототожниш), глядач сприймає одягання давнього одягу на себе як цілком прийнятну дію у своєму повсякденні.

В сухому залишку: фото з самими лише котиками - популяризують лише котиків, а фото з котиками, стосовно яких люди в кадрі чинять певні дії - популяризують головно дії, які можуть чинити люди стосовно котиків. Зі зразками давнього народного одягу це працює так самісінько - зображення самих лише зразків давнього народного одягу - популяризують давній народний одяг/народне мистецтво/народну культуру. А фотографії, на яких давній народний одяг одягнутий на сучасних людей - популяризують передусім неприйнятний спосіб використання давнього одягу - одягання на себе.

___________
Від редакції:
Для ілюстрації цього матеріалу редакцією першочергово було використано світлину з проекту "Bezodnitsa Project" (з посиланням на джерело), яка, як згодом з`ясувалося, не вповні відповідала його змісту, бо героїні таки були вдягнуті у репліки одягу, а не автентику. Через це світлина була видалена, і редакція просить вибачення за цей прикрий конфуз у героїнь і авторів названого вище проекту. Проте, ще більш прикрим у цій ситуації є те, що колекціонери, окремі музейники і автори подібних проектів з так званої "популяризації народної культури" й надалі продовжують ігнорувати проблему, до якої апелює автор публікації, вигадують свої флешмоби всупереч, достатньо агресивно, без аргументів, реагують на критику. Це свідчить тільки про те, що дикунство у ставленні до автентики має той самий масштаб, що й так звана "чорна археологія" (незаконні археологічні розкопки) і використання металошукачів. Глобально це є злочинами одного гатунку, яким ми обіцяємо присвятити не один аналітично-роз`яснювальний матеріал на "Музейному просторі". 

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Листопад 2017

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930   
Жовтень | Грудень