Коли ти схиляєшся, щоб переступити поріг Московської брами ХVІІІ століття, ти ніби заходиш до церкви. Старої, мурованої, мудрої. Тут немає золота, нема традиційного іконостасу, нема яток, де торгують начинням і, часом, совістю. Але з міцних кованих "царських воріт" на тебе навперемінно дивляться очі 3044 новітніх Святих і пливуть їхні імена. А може не вони пливуть, а ти... Бо в той момент відчуваєш себе не в вересневому центрі Києва, а ніби в тому дерев`яному човні Харона, що зв`язує обидва береги Стіксу. Про таке світло, кольори і мерехтіння, кажуть ті, хто пережив клінічну смерть. І тобі так само, як і їм, чомусь легко і радісно, і чомусь зовсім не хочеться плакати - ну хіба трохи посумувати за чимось незавершеним. Але в цілому тобі добре. Бо те, інше, нове життя - воно легше і краще. Так кажуть, принаймні, а яке воно - дізнаємось кожен у свій час. Та поки - ми тут. Повертаємось у реальність. А вони - там. Але тепер мають місце, де можна подивитися в очі кожному - матері, дружині, сину, побратиму, та й навіть сторонній людині.
Комусь із них якось одного дня донька принесе квіти і запалить лампадку. Просто тут, у цій новітній музейній "капличці", де нема місця розкоші. Можливо колись там ще з`явиться аналой, не різьблений, у колгоспно-бароковому стилі, якими засмічені всі храми країни, а щирий, з ящиків з-під патронів. Але аналой не для богослужінь (клір всіх конфесій має море "офісів", тому саме тут йому немає місця), а для Ікони Новітніх Святих, яку з часом напише той, кому дозволять Вони самі.
Коментарі (0)