Мала пластика Полтавського фарфорового заводу

Автор: Helga_ko | 13 червня 2017 23:30 |

Полтавський фарфоровий завод був з числа наймолодших у фарфоровій галузі України. Він розташований в адміністративному центрі Полтавської області, що розкинувся на берегах річки Ворскла. Завод було введено в експлуатацію 30 червня 1964 року. Останній випал виробів відбувся у травні 2002 року.

Завод працював на привізній сировині: каолін Просянівський, пісок Новоселівський, глина Часов`ярська. Збуту продукції сприяла розташована поряд із територією заводу залізнична станція.

Розрахункова проектна потужність підприємства складала 3 млн. одиниць на рік. У 1966 році воно вийшло на випуск 7,5 млн. фарфорових виробів на рік, а в 1973 році – на 14 млн. В 1990-х роках цей показник вже сягав 13,5 млн. одиниць на рік.

Протягом своєї 38-річної історії підприємство неодноразово змінювало свої назву та форму власності. В 1964 – 1976 – «Полтавський фарфоровий завод». В 1976 – 1988 – «Полтавський фарфоровий завод імені XXV з’їзду КПРС». В 1993 році він став відкритим акціонерним товариством ВАТ «Полтавафарфор».

Спочатку завод випускав лише тарілки. У 1970-ті роки відбулося його технічне переоснащення, побудовано дільницю для лиття, що дозволило розширити асортимент та виготовляти столовий посуд, чайно-кавові сервізи і скульптуру. Після модернізації обладнання, якість продукції покращилася, її відмінними ознаками стали висока білизна черепка та глазурі, тому багато виробів йшло з превалюванням білого тла та мінімальним оздобленням живописним декором фарбами або золотом.

Розвиток скульптури на ПФЗ розподіляється на два етапи: «радянський» (1970 – 1980-ті) та «пострадянський» (1990-ті). Поки що виявлено біля трьох десятків моделей малої пластики ПФЗ. Її розробкою для тиражування на заводі займалися: Володимир Білоус [8], Євгенія Гулько (в заміжжі – Андрєєва) [9] та Ніна Ромашова [10]. Скульптуру для виставок створив Іван Віцько, сувенірні мініатюри – Ніна Луганько [11].

В 1964 – 1984 роках провідним художником ПФЗ був видатний український фарфорист Іван Віцько. З його ім’ям пов’язане формування стилістики виробів ПФЗ: він розробляв переважну кількість асортиментних форм: сервізів, наборів, кухлів, ваз. Протягом його праці на заводі мала пластика не входила у коло його творчих інтересів. Ті кілька виставкових творів, що увійшли до каталогу його персональної виставки 1983 року: «Лтава», «Енейці», «Сестрички», «Дівчина з куманцем» (всі – Полтавський краєзнавчий музей) [12], виготовлені з кераміки, тому залишилися поза нашим оглядом.

Одним з провідних майстрів підприємства був В. Білоус. Уперше в якості художника творчої лабораторії він працював на заводі в 1975 – 1977 роках. Саме тоді він розпочав активну виставкову діяльність, відбувся, за визначенням В. Зінченко, розквіт його таланту. У ці роки він створив свої найкращі твори у фарфорі – парні скульптури «Псьол» та «Ворскла» (1977). Потім В. Білоус полишив підприємство задля роботи над монументальною скульптурою на Полтавському художньо-виробничому комбінаті. Однак в 1991 році він знову повернувся на завод, де працював ще сім років (по 1998 рік), протягом яких займав посаду головного художника. В тогочасному доробку митця такі твори малої пластики: «Віночок» (1992), «Іванна-Купала» (1992), «Пісня» (1992). В літературі зустрічається ще твір під назвою «Журавка». На нашу думку, – ним є вказана композиція «Пісня», яка зображає дівчину з лелекою. Всі композиції розвивають фольклорну та краєзнавчу теми.

Алегоричні фігури «Псла» та «Ворскли», що уособлюють головні річки Полтавської області, можна вважати візитівкою скульптури ПФЗ. Вони вражають довершеною, декоративною, суто фарфоровою пластикою. Скульптури пов’язані між собою сюжетно та пластично... В цих мелодійних образах яскраво виражене притаманне художнику гостре відчуття специфіки роботи із фарфоровою масою, здатної плавно відливатися у форму. Заокруглені хвилясті ритми фігур, неквапливі та обережні рухи персонажів добре узгоджуються із матеріалом та відповідають обраній темі.

Зазначена особливість фігур В. Білоуса – зображення персонажів в уповільненому, ніби мрійливому русі, властива і композиціям «Віночок» та «Івана-Купала», присвяченим стародавньому народному обряду... Щоправда стилізована дівоча пластика в цих композиціях сприймається менш органічно, ніж в парній композиції – вдаються взнаки анатомічні огріхи. Мелодійність пластичних ритмів ми спостерігаємо і в скульптурній композиції «Пісня», де інтерпретовано традиційний для українського фольклору образ журавля-лелеки – символ журби за рідною землею.

Євгенія Гулько, яка деякий час була головним художником заводу, є автором сувенірів до визначних культурних подій, що відбулися у Москві: XXII літніх олімпійських ігор (1980) та XII Всесвітнього фестивалю молоді та студентів (1985). До Олімпіади-80 вона розробила декор подарункових чайних пар (автор форми І. Віцько) [14], двох голубок – символів миру і талісманів московської олімпіади – ведмедиків [15], створених за відомим малюнком Віктора Чижикова (1977). Полтавський ведмідь відзначається від сувенірів інших заводів червоним ремінцем із п’ятьма олімпійськими кільцями. Олімпійських ведмедиків завод випустив 26 тисяч у двох розмірах: 13 і 22 см. Оригінальними полтавськими сувенірами до олімпіади, що на відміну від ведмедиків не повторювали інші фарфорові заводи, є дві голубки (самець та самочка). Авторка творчо підійшла до розкриття теми спортивних змагань: звернулася до їх стародавньої історії. Вона ототожнила традиційний публіцистичний образ голуба як символу миру на землі із олімпійськими іграми, під час проведення яких, згідно давньогрецьких правил, всі війни мали зупинитися. Незважаючи на використання прийомів стилізації у відображенні форми породистих білих голубок, художниця підкреслила притаманні їх зовнішності рисі: чубчик, оперення на лапах, широкий пишний хвіст. Водночас вона змоделювала фігурки пташок у притаманній заводським виробам естетиці: підкреслила чіткість силуету та ліній крил, лаконічно позначила характерні елементи золотом, додавши їм остаточної декоративності. Враховуючи те, що в 1985 році Іван Віцько вже не працював на заводі, а автор найбільш відомих полтавських скульптур – В. Білоус ще не повернувся на завод, можна припустити, що Є. Гулько розробила для втілення у фарфорі модель фігурки «Катюши» із голубом – емблеми XII фестивалю молоді та студентів (за ескізом автора ідеї – Михайла Веременко, 1985). Вирішення статуетки лаконічне: на відміну від традиційного для її образу яскравого поліхромного розпису із застосуванням червоного, жовтого, синього, зеленого кольорів, полтавську розписано лише блакитним (голубка) та золотом (кокошник).

Ніна Луганько (в заміжжі – Місюна) працювала на ПФЗ в 1969 – 1992 роках. Маючи досвід створення мініатюрної пластики на Довбиському фарфоровому заводі (Житомирська обл.), в 1974 році до 800-річчя Полтави вона створила мініатюрні сувеніри у вигляді антропоморфних вазочок-куманців, розписаних характерними для народного мистецтва Полтавщини барвистими орнаментами [16].

У 1990-х роках великим попитом користувалися фігурки у вигляді тварин – символів року за Східним календарем. На ПФЗ автором малої пластики на дану тему була Ніна Ромашова, що працювала на заводі з перервою в 1980 – 2002 роках. Вироби створювалися у якості подарунків для людей, що народилися певного року, якому відповідає одна із дванадцяти тварин - символів Східного гороскопу. Для втілення міфічних персонажів автор обрала умовне моделювання та яскравий розпис, уподібнюючи їх до мальованих героїв дитячих мультфільмів. На нашу думку, авторству Н. Ромашовой належать також фігурки олюднених (зайнятих людськими справами) Містера та Місіс Миші (кінець 1990-х років). Ці шаржовані, виконані лаконічно, елегантно, з тонким гумором персонажі є чудовими зразками настільної малої пластики.

Із виробів ПФЗ суто анімалістичного жанру відоме реалістичне зображення трясогузки [17], авторство якого встановлюється.

Випуск малої пластики на ПФЗ здійснювався протягом двох періодів: наприкінці 1970-х – у 1980-ті та в другій половині 1990-х – на початку 2000-х років. Асортимент робіт першого періоду був досить вузьким, їх призначенням були презентаційні функції. Частина з них була покликана представити своєрідність місцевого полтавського колориту. Жанрово вони підрозділяються на тематичні композиції та анімалістику. У художньому відношенні полтавська фарфорова скульптура характеризується пошуком засобів втілення найбільшої пластичної виразності матеріалу, прагненням підкреслити його декоративні можливості і властивості. Призначенням іншої частини було задовольнити потребу в сувенірах-емблемах до резонансних культурних подій часу, що мали типовий для епохи суспільно-політичний, ідеологізований підтекст. У наступний період зламу радянської епохи, коли мала пластика звільнилася від ідеологічних нашарувань, її асортимент пристосовувався до відкритих всьому новому тенденцій часу, з’явилися речі розважального плану, щоправда пластичні пошуки припинилися, моделювання скульптури стало невиразним та млявим.

Резюмуючи викладене, відзначимо, що скульптура малих форм на ПФЗ розвивалася в руслі пластичних пошуків, що велися художниками на інших фарфорових підприємствах країни в означені періоди. Пошук нових зразків та їх атрибуція мають бути продовжені задля створення більш об’єктивної картини розвитку фарфорової пластики полтавського регіону.