ПІД ЗНАКОМ ВОЗНИЦЬКОГО – ВО СЛАВУ МУЗЕЮ

Автор: Леся Гасиджак | 10 травня 2017 02:58 |



Якби мене хтось попросив написати найвизначніші події в музейній справі України періоду останніх 10 років, то, безперечно, своє місце в ТОП-10 зайняло б заснування першої і єдиної (на сьогодні) премії, що відзначає професіоналів саме музейної галузі.


В країні, де музейні працівники й досі отримують ордени і звання до державних свят за ще радянською рознарядкою «1-2 в списку на свято, 1 з села, 1 з міста, 1 чоловік, 1 жінка», вона стала логічним, підсиленим, продовженням Програми підтримки музейних працівників, яку з 2005 року реалізовував Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000», відзначаючи тих працівників музеїв, робота яких виходила далеко поза рамки посадових інструкцій. Тільки прикро, що підставою для заснування премії у 2013 році стала данина пам`яті на роковини Героя України, музеєтворця Бориса Возницького.

В історії Премії імені Бориса Возницького «За вагомий особистий внесок у розвиток музейної справи» назавжди залишаться імена Наталі Заболотної (тоді – директорки «Мистецького Арсеналу», завжди – людини, яка вміє будь-яку ідею, навіть вузьку, підняти на найвищий рівень і зробити її медійною), Ольги Вієру (директорки Благодійного Фонду «Мистецького Арсеналу», який від першого року бере на себе фандрайзинг на користь премії, хоча в 2013-му Міністр культури України Л. Новохатько й обіцяв переведення премії у статус державної з приховим фондом у 100 тис. грн.), Лариси Разінкової (на той момент – директорки Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького, по життю – фахівця-реставратора і педагога високого рівня, і назавжди – доньки Бориса Григоровича), а також завжди невидимих «мурашок» музейного відділу «Мистецького Арсеналу» - Ольги Мельник, Вікторії Величко та Ігора Оксаметного (на плечах яких як перший раз, так і кожен наступний була організація відзнаки на тому рівні, який є сьогодні).


З приходом до керма управління найвідомішою і однією з найбільших культурних інституцій України нового менеджменту одні з перших побоювань професійної спільноти стосувалися того, чи буде жити Премія імені Бориса Возницького. Але вона таки була оголошена і 4 травня 2017 року директорка "Мистецького Арсеналу" Олеся Островська-Люта вручила статуетку-відзнаку авторства Олексія Золотарьова третьому в історії лауреату.

Ним став Олександр Пажимський, якого Експертна рада обрала з-поміж 11 претендентів. Відзнаки фіналістів 2017-го року отримали Ярослава Ткачук, директорка Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття (м. Коломия) і Дмитро Кобалія, завідувач відділу охорони пам’яток історії, археології та природи Національного заповідника «Хортиця» (м. Запоріжжя).

Олександр Пажимський вже був на відстані витягнутої руки від Премії, ставши фіналістом  у 2015-му році. Та за 2 роки нагорода справедливо знайшла/дочекалася свого героя. Старший науковий співробітник Державного історико-культурного заповідника «Самчики» (сьогодні) – від все своє життя працював на те, щоб ми могли говорити про Олександра Матвійовича як музейника, пам`яткоохоронця, краєзнавця, історика, етнолога і… художника. Він є прикладом того, що можна народитися музейником, бути музейником «від Бога», і навіть не задумуватися про якийсь папірець-диплом з номінальним формулюванням «музеєзнавець». Якби не його наполегливість і працьовитість, цілком ймовірно, що Самчиківський палац на Хмельниччині спіткала б доля багатьох українських замків – поступова руйнація та занепад. Він писав листи, в облдержадміністрацію, в Міністерство культури, в Кабінет міністрів України, у відповідь на які спочатку музей став відділом обласного краєзнавчого музею, а згодом – заповідником, який Олександр Матвійович певний час очолював, а згодом, на пенсії, перейшов працювати на меншу посаду, навіть і тут показуючи свою відданість справі, а не полювання за званнями. Він працював і працює практично без вихідних і відпусток, він не цурається коси чи іншого інструмента простого робітника, він вкладав і вкладає власні кошти у розвиток того, чим сьогодні милується 80 000  туристів щороку. Його стараннями було відремонтовано класицистичну садибу-резиденцію, наповнено інтер’єри історичними речами, за допомогою фахівців відреставровано унікальну японську залу, повністю відновлено китайський павільйон, і бездоганно доглянутими залишаються 16 га парку навколо палацу.  За своє життя Олександр Пажимський доклався до створення і облаштування експозицій у понад 10 районних та сільських музеях області, збирав спогади жителів села і опрацював всі архіви, що стосуються історії Поділля, написав понад 100 наукових статей та розвідок, серед яких є й кілька монографій, та неодноразово відкрито виступав проти руйнування комуністичною владою старовинних дерев'яних церков, зокрема, відома його боротьба за церкви в Губині, Деркачах, Решнівці, Іршиках, Киселях, за що він завжди перебував у сфері «особливої уваги» КДБ. А також Олександр Матвійович відомий на всю Україну як майстер, що повернув славу знаменитому «Самчиківському розпису», працюючи в цьому стилі як художник і як педагог у заснованій ним школі народної творчості у Самчиках. 


ДІКЗ "Самчики", світлина з сайту Відкривай Україну

На нагородженні у Києві Олександр Пажимський розказав, що з Борисом Возницьким знайомий був, але бачились вони тільки раз в житті, коли й провели разом за роботою майже цілий день в Палаці Потоцьких. До «Самчиків» Борис Григорович обіцяв, але так і не доїхав… Але несвідомо і без будь-яких думок Пажимський живе за тими ж заповідями, що й Возницький. Бо вони не належать комусь одному – вони втілюють в життя і пропагують вічні людські і професійні цінності, вони для тих, хто як клятви Гіппократа дотримується Кодексу музейної етики, закону, хто живе в музеї і музеєм, хто віддає і не думає про «дивіденди» від своїх пожертв, хто має честь і совість.

І хай у нашій музейній галузі не все бездоганно, бо вона й справді потребує лікування, адже ми маємо багато проблем – від кадрової і до питання безпеки, від відсутності електронного обліку експонатів і до експонування та інтерпретації. І хай держава і чиновники не завжди розуміють, для чого країні культура, і ми самі не завжди впевнені у своєму життєвому виборі – але попри все ми ще маємо стовпи, професійні орієнтири, за якими можемо звіряти градус сьогодення. Ці орієнтири – це цьогорічні і фіналісти минулих сезонів, це все ж іще десятки тих, про кого можна знімати фільм і писати книги, хто вже давно обрав не гроші, а улюблену роботу, але так само як завжди потребує доброго слова вдячності від нас, тих, хто навколо. Вдячності, якою є ця єдина в Україні Премія імені Бориса Возницького  «За вагомий особистий внесок у розвиток музейної справи». Для професіоналів, що працюють во славу музею.










Світлини Богдана Пошивайла зі сторінки "Мистецького Арсеналу" у Facebook



Леся Гасиджак,
для "Музейного Простору"



Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Травень 2017

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    
Квітень | Червень