ЧАРОДІЙНИЦЯ ГЛИНЯНОЇ ІГРАШКИ

Автор: Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному | 07 травня 2017 02:08 |



«Чародійниця глиняної іграшки»
– так називають видатну мисткиню Олександру Селюченко зі славетного гончарного осередку – Опішного, що в Полтавщині. 6 травня 2017 року гончарці, заслуженому майстру народної творчості України, виповнилося б 96 літ. Художниця вважається одним з продовжувачів традиції творення образу української народної іграшки й одночасно оригінальним імпровізатором.


Першою вчителькою гончарного ремесла Олександри Селюченко була мама – найкраща подруга й порадниця. У своєму щоденнику майстриня писала: «Багато горя вона хльоснула, але ліпниця була гарна, хоч ніхто її не згадував з оцих останніх гончарів. Було, прийде Поросний, сяде і так любується, як вона ліпила і говоре, люблю Петровна, як ви ліпите. Пам’ятаю я його вуса і швидкі очі». Після закінчення семирічки, дівчина навчалася у дворічній Опішненській школі майстрів художньої кераміки. «Опішня мала тоді школу майстрів художньої кераміки, от туди я пішла. Був це 1937 рік. Була ця школа двохрічна, давали стипендію по 100 крб. це були гроші в той час. Багато вчилося із заводу. Це була молодь і середні. Школа була серйозна і настояща. Була в неї своя майстерня. Випалювали гуртом. Гончарувати вчив Сакун Хома Мосійович. Технологію вів Каша Артем Савич. Була композиція – Літовченко і декілька предметів… казалося, що то були люди серйозні. Не всім та наука вдавалася. Хто прийшов із заводу, це були майстри непогані, а ті, що ніде не вчилися слабші були. Коли закінчили школу, 1939 рік був це, багато відсіялося пішли по різних шляхах. Декілька чоловік посвятили життя кераміці. Назарчук Мотрона Савична, Омеляненко Марія, ну і я». Саме як малювальниця в промартілі «Ленінські дні» села Воскресінька в Запоріжжі Олександра Селюченко розпочала свою роботу. Пізніше, вже будучи на пенсії, вона створила значну кількість ескізів декоративної мальовки. Вони вражають своєю безпосередністю, легкістю виконання.  Про Селюченко-малювальницю пригадувала  її колега – теж малювальниця Марія Бондаренко: «Вона дуже гарно ліпила від природи, а малювала само собою. Малювала так, шо ніхто не намалює. В неї свій почерк був, якесь усе покручене і все до ладу. Гарною вона була жінкою». Гончарка Ніна Дубинка розповідала: «Мені дуже сильно подобалися її розписи. Вони такі унікальні, незвичайні. Зараз так ніхто не розмальовує. Воно в неї живе, дихає, все незвичайне якесь. Я теж починала з розпису, брала вазу і питала в малювальниць, як правильно розписувати. Я пам’ятаю, що в неї багато виробів було, але вона їх дарувала в музеї».


Родина Селюченків. Опішне, Полтавщина. 1930. Автор фото невідомий.

Гончар, заслужений майстер народної творчості України, лауреат Премії імені Данила Щербаківського, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка Михайло Китриш згадував: «Я познайомився з Шурою, як став робити в заводі з 1954 року. Вона малювала в заводі, а я вчився гончарювати. Можна сказати, що добре познайомились у процесі роботи, в процесі всього цього життя. Потім вже з 70-х років нас прийняли в Союз художників. Були постійні виставки: обласні, республіканські, всесоюзні, і життя йшло в такому скорому темпі. Роки просто не відчувалися, день за днем проходив. Було багато всяких дат, якщо обласна виставка присвячена якійсь даті, то через місяць – через два ще якась дата». Дружина гончаря – малювальниця Галина Китриш теж пригадувала Олександру Селюченко: «Я товаришувала з Шурою. Це дуже гарна була жінка, чуйна, сердечна, добра, вразлива. Дуже хороший вчитель, у цеху малювали, то вона навчила багатьох. Приємна людина була, приходила до нас. Ми про все з нею, було, поговоримо. Мій чоловік випалював їй іграшку…».


Гончарка, заслужений майстер народної творчості України Олександра Селюченко. Початок 1970-х. Місце зйомки та автор фото невідомі.

Виставкова діяльність Олександри Селюченко почалася 1946 року, коли вона відіслала свої вироби (композиції «Свиня з поросятами» та «Лев з левеням») на Всеукраїнську виставку іграшки в Київ, де їх було відзначено премією. Майстриня була експонентом близько ста виставок, у тому числі й всесвітніх «Експо-67» у Монреалі, «Експо-70» в Осака, міжнародних виставок-ярмарків у Брюсселі (1958), Лейпцігу (1959), Велико-Тирново (1976) тощо. Були в Олександри Селюченко й персональні виставки. Одна з них відбулася наприкінці 1985 року в Полтавському краєзнавчому музеї, іншу було організовано в Санкт-Петербурзі (на той час Ленінграді). Провідний науковий співробітник Російського етнографічного музею, кандидат історичних наук Ольга Карпова поділилася спогадами про знайомство з Олександрою Селюченко та організацію цієї виставки:
«С Александрой Фёдоровной Селюченко я познакомилась в 1982 году. Это была моя первая командировка как научного сотрудника… решали, куда меня определить с жильём. Ну, и сказали: вот у нас есть мастерица, одинокая, живёт одна в доме. Такая интересная женщина меня встретила. Очень скромная, даже до стиснения какого-то. Дом одинокого человека, чувствовалось сразу же. Мы с ней много разговаривали. Сдружились сразу же, и когда я уезжала, я её приглашала к себе в Ленинград. А я уезжала, увозила её работы с тем, что мы должны обязательно сделать её выставку у нас в музее. Потом она приехала и привезла часть вещей, в том числе и глину, чтобы одновременно с выставкой показывать процесс изготовления. Её выставка была потрясающей, очень много посещений, много отзывов. Открытие было настоящим, таким праздничным, торжественным. Потом мы пришли в отдел к нам, где был праздник, поздравление, чествование её. Она была философ – с простой человеческой философией, и она нас назвала волшебниками, которые зажигают «зирочки» на небе. Это такая коллекция, около 100 работ, неповторяющаяся, образная, из рук в руки переданная буквально. И вот недавно мы снова делали выставку «Не боги горшки лепят» на нашем украинском собрании коллекции, и там конечно были представлены и её работы. Они просто такие образные, что на них можно хоть Гоголя иллюстрировать, хоть любую тематику из народной жизни украинской. Благодаря работам Селюченко всё это можно воспроизвести, это будет прочитано, понято людьми».


Олександра Селюченко. Композиція «Колядники». Глина, ангоби, мальовка, ліплення, вдавлювання. Опішне, Полтавщина. 1985. Фото Тараса Пошивайла.


Олександра Селюченко. Композиція «На ярмарок». Глина, ангоби, мальовка, ліплення, ритування, вдавлювання. Опішне, Полтавщина. 1970-ті. Фото Тараса Пошивайла.

Олександра Селюченко зверталася до звичних для народної пластики сюжетів. Але головною рисою її творчості була варіативність. Серед різноманітних її коників, баранців, пташок, вершників тощо не знайдеш двох однакових. Теми складніших багатофігурних композицій шукала в улюблених письменників-класиків, передусім Івана Котляревського й Миколи Гоголя, які писали про Полтавщину. До її глиняного світу увійшли персонажі п’єси «Наталка Полтавка», композиції на теми «Сорочинського ярмарку» та «Ночі перед Різдвом». Олександра Селюченко неодноразово приїжджала до Києва, в Музей народної архітектури та побуту, куди її запрошували на майстер-класи. Саме в цьому музеї вона мала можливість творити, не дивлячись на норму, оточена увагою з боку співробітників музею, а головне – вона мала змогу спілкуватися з людьми, які захоплювалися її майстерністю. Голова Полтавського обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України Віктор Фурман так згадував про її творчість: «…Іграшки її були наділені теплом, приємні, гарні. Коли працювала у Пирогово, вона завжди була у вишитій сорочці, у хусточці. Біля неї завжди стовпища людей та дітей. Дещо вона могла продати, а то ліпить – ліпить і дарує, так біля неї прямо стояли черги».

Ескізи декоративної мальовки зі збірки Олександри Селюченко. Папір, гуаш, акварелі, олівець. Опішне, Полтавщина. 1920-ті – 1930-ті.

Гончарка Любов Іванова, колишня сусідка Олександри Селюченко (нині мешкає в селі Попівка, що поряд з Опішним), з приємністю згадує спілкування з майстринею: «З Олександрою Федорівною ми жили поряд. Було, приїздить з Києва, відпочине і біжить до мене, розповідає свої враження. Жалілася, що виморюється дуже. А ще любила послухати, як я співаю. Народні любила, свої, українські. «На городі верба рясна. Там стояла дівка красна. Хорошая та вродлива. Її доля нещаслива»оце вона дуже любила цю пісню. Вона за свою долю ніколи не розповідала, але видно цією піснею хотіла сказати. Після першого цеху мене перевели на третій. Її смерть була для нас несподіванкою і незрозумілою. Але ж вона тяжко працювала так і згоріла в роботі».

Олександра Селюченко на власному дворищі. Опішне, Полтавщина. Лютий 1985. Фото Олеся Пошивайла.

23 червня 1987 року Олександра Федорівна Селюченко відійшла в інші світи. За свій творчий вік майстриня здобула славу справжньої легенди народного мистецтва. В її роботах знайшли відображення прадавні традиції. Витвори цієї тендітної жінки є проявом життєвої мудрості й досвіду поколінь. Глина стала для Олександри Селюченко  джерелом мистецьких пошуків, філософських роздумів і тим світочем, що впродовж усього життя спонукав до невпинного руху вперед, самовдосконалення й навчання інших. Для своїх численних послідовників й учнів, дослідників і знавців творчості вона завжди буде не просто вчителем і мистцем, а й прикладом мужності та незламності, доброти та щиросердності.

На фото 1: Гончарка,заслужений майстер народної творчості України Олексадра Селюченко в Музеї народної архітектури і побуту України. Пирогово. Початок 1980-х. Автор фото невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства.

 

Наталя Ібрагімова,
завідувач Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Травень 2017

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    
Квітень | Червень