Для чого я прийшов у музей?

 

Оригінальні та цікаві ідеї для музею з’являються не одразу. Цьому процесу передує значне вивчення та дослідження матеріалів з окремої теми, переймання досвіду інших музейних установ. Важливим елементом покращення музейної роботи є дослідження вподобань відвідувачів.

Читаючи літературу, пов’язану з музейною справою, я зрозумів, що музейна аудиторія потр...ебує вивчення та аналізу. Мною було розпочато роботу над анкетою “Музей та відвідувач”. За мету було поставлено зібрати побажання та пропозиції для покращення іміджу музейного закладу, пошук проблемних питань, які бачать відвідувачі у нашому музеї. Окремим пунктом представлена графа, у якій кожен відвідувач має змогу залишити власну електронну адресу та отримувати новини про музейні події. Таким чином було поставлено завдання формування сталої музейної аудиторії. Здавалося б беззатратна та цікава ідея. Ґрунтовне музейне соціологічне дослідження. Проте не усі наукові співробітники сприйняти цю ідею серйозно. Пропонувати відвідувачу аркуш паперу та просити його вказати власні побажання та пропозиції виявилось непросто. Одні це виконували, інші просто ігнорували. На сьогоднішній день уже опрацьовано понад 100 анкет, про які можна розповісти у окремій публікації. Пропоную ознайомитись із декількома найцікавішими відгуками:
- в музеї прохолодно, наглядачі мають бути добрішими;
- побільше реклами. «Вибити» більше фінансування;
- бажаю Вам успіхів у реалізації нових креативних ідей, у пошуках цікавого.

Музейні заходи сьогодні повинні відповідати тенденціям, що є популярними у сучасному суспільстві. Як це б не звучало банально, проте відвідувачі прагнуть побачити в історичній ретроспективі явища та предмети, які привели до становлення певних подій та речей. Сучасне інформаційне суспільство є вибагливим до усього, що його оточує. Музею необхідно зважати на думки та побажання відвідувача, оскільки це єдиний шлях формування громадської думки, позитивного іміджу установи та зв’язку з громадськістю.

Згадуючи попередній досвід роботи, я розпочав пошук актуальних ідей, які не потребують коштів для практичної реалізації. Думаєте, що це нереально? У Волинському краєзнавчому музеї реально все!

У березні 2016 року розпочато роботу над проектом «Музейний клуб», який мав на меті зібрати зацікавлених у музейній діяльності відвідувачів та волонтерів, що цікавляться історією, мистецтвом, культурою. За завдання було поставлено показати музей для відвідувача не лише з боку екскурсій та масових заходів, а й як майданчик для обговорення ідей, які стосуються проблем сучасної культури. Планувалося створити дискусійний простір для актуалізації найбільш проблемних питань для українців.

Робота «Музейного клубу» мала на меті здійснюватись через інтерактивні заходи, зустрічі, мистецькі події, майстер-класи, бесіди тощо.

У цьому ж місяці була проведена літературна акція «Поетичний простір», присвячена Всесвітньому дню поезії, у рамках «Музейного клубу». Подальша діяльність цього проекту переросла у створення громадської організації, проте про це пізніше.

Весною 2016 року мною було розпочато роботу над аудіогідом. Було вибрано платформу, на базі якої можна безкоштовно створити аудіоекскурсію будь-яким музеєм. Ця інформація була озвучена музейним працівникам, та вони розпочали збір цікавого матеріалу по експозиції нашого музею, який триває по сьогоднішній день…

Чи не найцікавішим заходом, який відбувся у Волинському краєзнавчому музеї з моєї ініціативи, є “Ніч у музеї. Тут живе історія…”. Це перший захід такого формату, проведений у стінах обласного музею. Проте хочу зауважити, що це колективна робота музейних співробітників разом із студентським профкомом СНУ ім. Лесі Українки. Над цією ідеєю працювали декілька музейних працівників та група ініціативних студентів на чолі із Вадимом Кирилюком. Власне, кожен з організаторів займався окремою роботою, яка вилилась у цікавий музейний продукт. З атмосферою, яка панувала у музеї в цей день, можна ознайомитись у відеоролику представленому нижче.

Працюючи у цьому музеї, я зрозумів одну надзвичайно важливу проблему – це неорганізованість у єдину команду музейного колективу. Як приклад цього є робота у соціальних мережах. До весни 2016 року у соціальній мережі Facebook було декілька сторінок нашого музею, які поширювали інформацію окремих відділів. Це було проблемно як для музею, так й для потенційних відвідувачів. Досить проблематично було слідкувати за новинами однієї організації з різних сторінок. У травні я зареєстрував персональну сторінку нашого музею, об’єднав усі створені сторінки в єдину та створив доступ до керування сторінкою для усіх завідуючих музейними відділами. Таким чином на сьогоднішній уся інформація про роботу музейного колективу поширюється з єдиної сторінки.

За період моєї робити у музеї виникала велика кількість ідей та пропозицій. Окремі із них були реалізовані, а деякі залишились на папері. До прикладу, потреба в рекламній продукції музею. Неодноразово доводилось слухати про низьку відвідуваність обласного музею. Загалом, цією проблемою повинен займатись відділ науково-освітньої роботи, у якому, зокрема, я й працював. Мною було розроблено макет рекламного щита з розписаним на нього кошторисом. Погодьтесь, людина, яка прийшла у музей, не надто загострює увагу на афіші, котрі розміщені у коридорі музею. Інформацію про заходи та виставки вона може отримати у касі музею чи в чергового наукового співробітника. Таким чином, планувалось створити окремий рекламний щит із музейними афішами, який би розміщувався на вулиці. Усі, хто проходить вулицею біля музею, мали б змогу ознайомитись із музейними виставками та запланованими заходами. Ця ідея була озвучена дирекції нашого музею, проте, як і слід було очікувати, коштів для цього не знайшлось.

Проблема у тому, що немає відвідувачів, а вирішити її проблемно тому, що немає коштів. Тобто постає завдання заохотити відвідувачів прийти до музею, вирішити яке потрібно не витрачаючи музейних коштів. Складно, чи не так? Власне, дилема у тому, що ідей достатньо, проте їх реалізація повинна бути беззатратною, або ж кошти мають бути залучені не з музею.

Давайте проаналізуємо, що призводить до незацікавленості аудиторії музейним продуктом. Безперечно, музей проводить масові заходи, на які «заганяють» аудиторію із університетів та коледжів, серед яких є одиниці, що дійсно зацікавлені почути та побачити для себе щось нове. У музеї і сьогодні можна почути веселі історії про популярність цієї установи у минулому столітті, як автобусами приїжджали діти, які ставали у черги, щоб побачити музейну експозицію. Проте серед музейних «професіоналів» немає розуміння, що час змінився, а з ним змінилась і потенційна музейна аудиторія та методи подачі інформації.

Важливим є розуміння, що цьому напрямку потрібно завжди удосконалюватись, а зі старшим поколінням це важко, оскільки у їхній пам’яті засіли примусові черги до музею. Чому сьогодні не так? На мою думку музей не працює із своєю аудиторією. Він не має уявлення про смаки та уподобання потенційних відвідувачів, а на сьогоднішній день це надзвичайно важливо. Музею час задуматись над тим, що, якщо він втратить аудиторію, то кому він буде потрібний. Музейний заклад просто перетвориться на склад старовинних предметів. Що ж варто зробити, щоб дізнатись чого прагне аудиторія від музейної установи? Перш за все, проаналізувати пропозиції, що висловлюють відвідувачі, які оглянули музейну експозицію. В обласному музеї для цього мною були розроблені анкети “Музей та відвідувач”. Це був маленький початок великої справи. Таким чином музей може визначити у якому напрямку потрібно розвиватись. На сьогоднішній день уже вдалось проаналізувати більшість заповнених анкет та створити загальне уявлення про проблеми музею, які бачать відвідувачі.

Актуальним залишається питання – кому цікаві музейні проблеми? Навіть не так, яким чином їх можна та чи потрібно вирішувати? Чи музей знає у якому напрямку йому необхідно працювати та вдосконалюватись? Проблеми залишаються у питанні коштів, проте у сучасному світі є ініціативні люди, які зацікавлені у розвитку культури у власному місті. Загалом їх можемо назвати волонтерами. Власне, саме завдяки таким людям був проведений захід «Ніч у музеї». Зокрема, це були студенти та зацікавлені у цій події учасники. З метою пошуку музейних волонтерів і був створений проект «Музейний клуб», на меті якого постало завдання створення цікавого та інтерактивного музейного продукту.

Отже, питання – яким чином об’єднати музейний колектив, який має значну різницю у віці та поглядах, для створення креативних та цікавих проектів та заходів? Адже старшому поколінню добре й так працювати, проводити «масові заходи», а для молодого покоління немає підтримки музейної дирекції для реалізації інтерактивних заходів. Про підтримку дирекції щодо реалізації «цікавого» у музеї я розповім у наступній частині.

Фото рівненського лірника Андрія Ляшука у експозиції Волинського краєзнавчого музею під час заходу «Ніч у музеї. Тут живе історія…» 17 травня 2016 року. Студентське телебачення "SNU LIFE" представили репортаж про перший спільний захід Волинського краєзнавчого музею та студентського профкому СНУ ім. Лесі Українки «Ніч у музеї. Тут живе історія…». 

P.S. Сьогодні під час підготовки виставки, в.о. директора Волинського краєзнавчого музею «попросив» мене залишити приміщення музею у зв’язку з тим, що я не є науковим співробітником цієї установи. Тому завтра я повернусь у музей, придбавши вхідний квиток у касі.

Для чого я прийшов у музей? Це ще не кінець...

Що може залишити приємний спогад про відвідування музею у пересічного відвідувача? Не акцентуючи на цьому питанні достатньої уваги, я знайшов його вирішення.

Отримавши «неймовірні» враження від знайомства з обласним музеєм, відвідувачі хочуть зберегти спогади якимось маленьким сувеніром з цього закладу. Такого у нашій установі ще не було. З моєї ініціативи розпочалась активна робота з виготовлення глиняних сувенірів із логотипом Волинського краєзнавчого музею разом з луцьким майстром Анатолий Филозоф. Я був приємно здивований, коли когорта музейних наукових співробітників долучилась до цієї нехитрої ідеї. Одні розкачували глину, другі робили різноманітні форми, інші ставили штампи-логотипи ВКМ та декорували майбутній сувенір. Таким чином, у музеї з’явилась виставка сувенірів від музейних працівників. З часом від реалізації музейного сувенірного продукту вдалось накопичити незначні кошти та домовитись про співпрацю з іншим майстром, Сергієм Костєловим, який займається виготовленням дерев’яних сувенірів методом випалення лазером. Так у музеї почали з’являтися кошти на розвиток сувенірної продукції. Це був новий крок у музейній роботі. Для реалізації цієї ідеї музейна дирекція дозволила мені використати одну вітрину-тумбочку. Проте, коли відкривалась музейна виставка, її забрали, і музейні сувеніри перестали бути доступними.

Актуальним для мене у музейній роботі залишалось питання: якщо відвідувачі не мають зайвих коштів на музейний сувенір, що ми можемо їм запропонувати натомість на згадку? Варіант «нічого» мене не влаштовував, тому я вирішив покращити свої навички у графічному дизайні і макетуванні та зробити музейний буклет. Адже погодьтесь, у відвідувача викликає як мінімум здивування те, що обласний музей на сьогоднішній день з друкованої продукції не має навіть буклету. Після тривалої роботи та поправок від дирекції у мене вийшов готовий продукт. З допомогою колеги по роботі буклет вийшов також й на англійській мові.

Проте відвідувачу сьогодні його складно отримати, адже він не надрукований. Дирекція стверджує, що для цього немає коштів. Усе, що я зумів зробити зі своєї сторони готове, для подальшої реалізації буклету потрібна лише згода музейної дирекції.

У силу певних обставин я не мав змоги бути присутнім на одному цікавому заході у Центрі туристичної інформації міста Луцька, на якому обговорювали питання: «Як заманити у місто туристів?». ВКМ був одним із співорганізаторів, тому я попросив представити нашу установу колег по роботі. Усе б нічого, проте погляд журналіста на висловлені моїми колегами думки викликав хвилю критики у музеї. Адже музейні співробітники розказали студентам-музейникам про реалії сьогодення у Волинському краєзнавчому музеї, зокрема, що він морально і візуально застарілий, і ним досі опікуються ще зачинателі музейної справи в області, які побоюються нововведень. У краєзнавчому музеї ці слова були прийняті деякими співробітниками, які уже тривалий час працюють у музеї, як виклик. У них виникла величезна критика та намагання довести власну необхідність. Такий хід речей мені сподобався. Критика спонукає до руху, а рух, яким би він не був, є корисним; якщо він позитивний для установи – це очевидна користь, якщо ж негативний – це можливість усвідомити помилки та навчитись на них. Я вирішив провести ще один захід подібного формату, тобто обговорити з цими ж студентами питання: «Для чого нам музей?». Обговорення супроводжувалось короткими відеороликами про музейну справу в Україні та за її межами.

У жовтні 2016 року до мене зателефонував колега зі Львова Eugene Chervony та запропонував у рамках одного із проектів провести оцифрувування колекцій із фондів Волинського краєзнавчого музею. Це був би великий крок для відкритості музею перед суспільством та збереження музейної колекції у цифровому варіанті. Усе, що було потрібно, із музейної сторони це підібрати цікаві матеріали та надати можливість їх фотографувати. Оцифровування проводиться на безоплатній основі, а оброблені фото повертаються у музей для використання на власний розсуд. Цей проект також був підтриманий Центром музейного розвитку. Невже в обласному музеї з’явиться змога безкоштовно оцифрувати окремі колекції та поділитись ними з суспільством?.. Проте усі мої починання обрізались в корінь, тому що дирекція, обдумавши пропозицію, вирішила, що це не на часі. Я задумався, чи не повинен сучасний музей бути доступним для суспільства. Чи важливо це музейним співробітникам?

На мою думку, значну частину музейних наукових співробітників, які досить тривалий час пропрацювали у Волинському краєзнавчому музеї, цілком та повністю влаштовує їх теперішня робота. Можна приходити на роботу, попити чаю, походити по відділах, поговорити про політику, соціальні проблеми, ціни на базарі, особисте життя, а робити щось для музею фактично не потрібно. Деякі із них відпрацювали свою музейну кар’єру до посади провідного наукового співробітника і тепер спокійно можуть «відпочивати на роботі». Хоча серед провідних наукових співробітників є деякі котрі прагнуть, щось зробити для музею, вони не завжди отримують підтримку від дирекції.

У січні 2017 року в період різдвяних святкувань в обласному музеї був проведений захід «Різдвяний вечір у музеї». Усі витрати, виготовлення рекламної продукції та поширення інформації про цей захід було здійснено мною особисто. Декілька слів про захід. Технічне вирішення цього проекту відбулось під час моєї відпустки. Я розробив афішу, запрошення, текст та матеріали для публікації у соціальних мережах тощо. Усі кошти на захід були використані з реалізації музейних сувенірів. Зокрема, було здійснено оплату за участь у заході рівненського лірника Андрій Ляшук та придбано чай та печиво для відвідувачів. До проведення заходу долучились кілька музейних працівників (з відділу етнографії та науково-освітнього відділу). Значна кількість журналістської уваги дозволила поширити інформацію про таку музейну подію в Інтернет просторі. На наступний день я слухав схвальні слова від директора та зрозумів одну цікаву річ…

Можна придумувати креативні заходи, розробляти їх формат та власний макет афіш, не бігаючи до дирекції з приводу затвердження сценарію та плану заходу, форми та формату афіші. Маючи цілісну ідею, варто подати її до уваги керівництва та розпочати її реалізацію.

Протягом власної відпустки я прагнув знайти вирішення актуальних для мене музейних питань. Мені до мого звільнення важливим питанням було підписання договору про співпрацю між нещодавно створеною громадською організацією «Креативний музей» та Волинським краєзнавчим музеєм, тобто між мною як головою громадської організації та директором обласного музею. Це питання залишається актуальним і по сьогоднішній день, і схоже на те, що у найближчий час воно не вирішиться. Для музейної дирекції воно знову ж таки не на часі…

У світлі останніх подій у мене народилось декілька думок, які спонукають сприймати звичні речі під дещо іншим кутом. Я натрапив на статтю «Вища освіта в Україні мертва – Тримайтесь від неї подалі!». Цікавий заголовок змусив мене ознайомитись. У статті чітко розповідають про проблеми сучасної вищої української школи, яка залишилась функціонувати без значних змін на тлі радянської вищої школи, зокрема: зазубрення тексту, жодного критичного мислення чи аналізу, предмети викладають люди, які від них далекі, тощо… Я провів паралелі із доволі знайомим мені музеєм… Чому він не популярний серед населення?

Шкода це визнавати, проте ми також пережитки радянської системи. Що я хочу цим сказати? До прикладу, будь-який відвідувач, приходячи у музей (на прикладі ВКМ), купує квиток на виставку чи постійно діючу експозицію та одразу ж потрапляє у інший світ – «радянський» світ. Мінімум привітності, сервісу чи поваги. Музеї звикли працювати в умовах відсутності зацікавленої аудиторії.

Чому музей перебуває у такому становищі? Ви скажете, що це проблеми держави, законодавства, фінансів, чи ще чогось. Безумовно! Проте основна проблема виключно одна, це проблема кадрів. Зверніть увагу на працівників обласного чи районного краєзнавчого музею. Яка кількість серед них саме фахових співробітників? При тому, що у СНУ ім. Лесі Українки на історичному факультеті уже не перший рік функціонує кафедра «Документознавства і музейної справи», яка навчає музеєзнавців-експертів.

Кому потрібний краєзнавчий музей? Здавалось, це нескладне та однозначне питання – суспільству, кому ж іще? Проте не усе так просто, потрібно змиритись з тим фактом, що краєзнавчий музей як заклад для місцевого та туристичного населення віджив себе років 20-ть тому. Чому? Та тому, що такий музей є майже у кожному більш-менш великому населеному пункті України. Він у загальних рисах розповідає про конкретний регіон. Проте це нецікаво, таку ж інформацію можна сьогодні отримати у мережі Інтернет, не виходячи із дому. Не зважаючи на те, що місія музею полягає у збереженні та дослідженні матеріальної та духовної культури людства, він не знає яким чином популяризувати її у сучасному суспільстві.

Одного разу відвідавши музей краєзнавчого профілю, не виникає бажання та потреби заходити у нього знову. Там усе статично. Там формується «музей в музеї».

Музеям такого типу бракує креативності. Пошуку цікавих ідей, думок, заходів, проектів. Такі задуми реалізуються в стінах музею після тривалого пошуку партнерів та однодумців, котрий своєю чергою вимагає праці. Якщо музею вдасться показати себе для аудиторії як креативний та цікавий заклад, тоді він стане популярним, а якщо ні…

Отже, маємо цікаву картину. Щоб її змінити потрібні свіжі люди, думки та ідеї. Особисто я спробую бути корисним для музею, який у моїх поглядах повинен служити розвитку сучасного суспільства.

P.S. Дані публікації є виключно моїми особистими думками та поглядами на проблеми Волинського краєзнавчого музею та окремі спроби їх вирішення.