Лінії творчості Олексія Коваля

Автор: Kateryna Mamaieva | 26 грудня 2016 15:40 |

В Музеї українського живопису в м. Дніпро до 18 січня 2017 року триває виставка емалей Олексія Коваля «Зимовий сад».


…Peintre, fuis l'aquarelle, 

Et fixe la couleur

Trop frêle

Au four de l'émailleur

Т. Готьє

     Дівчинка тримає півня. В душі знаходить відклик перед усім те, що бачив сам; пошук точки стикання – це перший крок на шляху знайомства з художником. Дівчинка ця далека від тієї, що вже кілька століть визирає з-за спин озброєних вояків на постійному місці в Рейксмузеї. І неважливо, що та біжить, точніше лине сяючою хмаркою серед мороку, а ця – позує застиглою клімтівською юдитою, але цнотливою і юною; та – в дивних золотистих одежах, а ця – в пишному вінку і плахті, у тієї приторочений до пояса мертвий півень, а у цієї в руках – жива куріпка; зрештою, в останньому випадку перед глядачем відколок українського, а не нідерландського міфу і факт побуту, хоча і в низинних землях нелегко далися боротьба за незалежність, формування національної школи та вихід на міжнародну сцену мистецтва. Та й взагалі, найдивніша думка дипломованого професіонала, посилена широким асоціативним рядом, має право на існування, як і будь-який твір мистецтва. Тому ось ця дівчинка ввижається ще одним перевтіленням тієї; самої ідеї дівчинки з півнем, півнем, що прикликає світанок нового дня. І неважливо, що Рембрандт у свій час віддав перевагу не ідеалісту Платону, а його учню матеріалісту Аристотелю (під такими детермінованими визначеннями, що виникли певно не без впливу метафори точно знайдених жестів в рафаелевій афінській школі, обох філософів досі завчають у «вишах»).

 

  Важливо, що «Дівчинка з куріпкою» – твір з серії Олексія Коваля «Українські портрети» (експоновано в галереї «Триптих», 2016). Виконаний, як і більшість робіт художника, у техніці гарячої емалі, що наводить смуту на деяких мистецтвознавців, які досі визначають притаманні твору якості живописності або графічності, декоративності або утилітарності, застарілості або актуальності, виходячи з техніки виконання. Хоча відомий критик, поет і письменник Теофіль Готьє канонізував техніку емалі, перетворивши на жанр, ще за часів «романтичної революції» (не плутати з французькою липневою, що стала на заваді успіху першої збірки його віршів).


  Емалі Олексія Коваля не літературні, справжні, матеріальні, формату доброї картини, і власне, краще за все називати їх панно. Протравлений рисунком мідний лист розрізається на кластери, що випікаються у печі, – а далі, наклеєний на основу, знову набуває втраченої цілісності. В портретах монохромні, оцифровані і потόму переведені на левкас фотообрази сучасників і предків Олексій одягає в пишні шати – на зразок барокових одеж з тонкими нитями цировки в українській іконі, – але мідно-емалеві, як оклади старовинних манускриптів. Поверх художник накладає сріблення чи золочення, вплавляючи замість ліможських кабошонів справжні дукачі і фібули. На відміну від майстрів ассамбляжу, Олексій «реанімує» куплені на барахолках предмети, намагаючись дати їм нове життя, а не експлуатуючи їх «списаність». Під тими ризами «тілесність» відсутня: «фотовідбиток», інколи підведений аквареллю, з'являється як діюча особа у дзеркалі сцени на заздалегідь залишеному для нього місці, ніби в ехнатоновому «вікні появ». «Мій костюм – моя рама», як казала Фріда, квітчастим різнобарв’ям обгороджуючи свою тендітну і понівечену сутність від жорстокості зовнішнього світу. До речі, автопортрет «Рама» 1937 року першим не тільки серед творів художниці, але й усіх латиноамериканців був закуплений до колекції Лувра. 

 

  В серіях емалей, таких як «Ляльки», художник нібито ховається за надлишковою барвистістю та опуклістю форми, як автор за декораціями та маріонетками, нібито підсовує мудровані вироби-іграшки ласому до усього блискучого простакуватому глядачеві, підігруючи його наївності, забавляючи наче дитину. Яскрава обгортка нав’язує себе як самоцінність, відволікає від роздумів, зачаровує і присипляє. А насправді як та казка про чарівну чорну курку в грайливій формі оповідає про вічні цінності.

 

  Серед інших творів вирізняється «Неаполь. Тераса» (2015).  Вилинялий пейзаж колишньої столиці Королівства обох Сицилій з абрисами Везувію –  спорохнявілий як паволок під левкас, але реставрований гобелен випинає емалевий натюрморт, стиглий, переливчастий: збризнута яскравими відблисками, ніби жива, плоть – фрукти, солодощі і вино – нагадування про дарунки південної італійської природи, про заморські товари зі Сходу, звідтіля – від арабів, персів та індусів. В київський мистецький контекст колажність як принцип композиції вкорінена С. Параджановим. Але тут стикаємося зовсім з іншим різновидом, який ніби ушляхетнює «сміттєву естетику» класичного колажу. Контрастне співставлення двох матеріалів, що власною фактурою і кольором імітують особливості освітлення різнопланових предметів. Витканий краєвид, що втратив фарби і перетворився на грізайль, – це і тло, і основа, і місце дії, можливо цілком удаване, на противагу «реальним» соковитим плодам у вазах. Емалі окрім фруктів відтворюють предмети вжитку – багаторівневі вази, для яких в житті часто слугують лише прикрасою.     

 

  Емаль відзначається не тільки трудомісткістю – в цілому, процес складається з близько 24 етапів, для оволодіння цією технікою потрібно оволодіти собою, а це, в свою чергу, потребує мужності, постійного тренування, впевненості та правильного розрахунку власних сил, гострого ока та твердої руки, спостережливості, швидкості реакції, досвіду задля прогнозування часто непередбаченого результату. Ці риси притаманні Олексію Ковалю. А щоб вивести давньоруську (читай «українську») традицію із закріпачення штампом «декоративно-ужиткова» необхідні не тільки історичні чи технічні знання, але й неабияка фантазія. Взагалі, в мистецтві набагато важливіший рівень опанування матеріалом та інструментом, аніж вони як такі, хоча і вибір останніх накладає певний відбиток на вихідний результат.   

  Чи варто також зайвий раз нагадувати, що новизна полягає не в сюжеті, але у виконанні. Більшою мірою «як», а не «що» зображено і є сюжетом твору візуального мистецтва, інакше б Рафаеля досі вважали лише блідою тінню його вчителя («Шлюб Діви Марії»), хоча і останній залишився закарбованим в історії мистецтва як попередник титану. 

Лілеї Олексія Коваля викликають першу асоціацію з лататтям Моне. Але якщо зазирнути в товщу ріки часу, звідки вони проростають, згадується, що європейська традиція від імпресіонізму і до модерну склалася не без впливу мистецтва шинуазрі, в якому поверхневе захоплення формальною стороною мистецтва Сходу перетворилось на пізнаваний стиль. «Німфеї» Моне – парафраз плавучих лотосів східного саду з японських естампів. В основі серії Олексія «Час для лілей» – безпосереднє враження від подорожі по Індії, від міста озер та садів Удайпуру. Сім офортів – як поле для експериментальної апробації задуму, і три емалі – як заключний акорд в цій симфонії кольору.  

  В наскрізній цитатності мистецтва XXI ст. таке вправне жонглювання прийомами, матеріалами, техніками, стилями; виплавка з тих «інгрідієнтів» у горнилі власної фантазії шматочків пазлу майбутнього міфу, який має точки дотику з усім існуючим і разом з тим наділений власною іманентністю, скоріше заслуговує на комплімент, аніж на критику.

  А ще Олексій наголошує на тому, що не намагається слідувати моді в мистецтві, і дійсно, важко запідозрити його в зворотному; судячи з виставок у провідних мистецьких інституціях України модні тенденції коливаються десь між «жлобартом» та квазі-концептуалізмом (в його українському прочитанні), «паркомуною» та шістдесятниками, – фактично представники цих напрямків зайняли нішу сучасного українського салону (як синонім мистецтва офіційно визнаного, дозволеного та модного).

Якщо і проводити якісь паралелі – які можуть розташовуватись далі або ближче одна від одної, але ніколи не перетнуться – мистецтва Олексія з традицією contemporary art (останнє звучить оксюмороном), на думку спадає Сол Левітт, а саме його проект «Lines in Four Directions in Flowers». Але у вирішенні теми саду (проект О. Коваля «Зимовий сад» експоновано в 2016 р. в Дніпровському музеї) холодній модульності батька американського мінімалізму протистоїть невичерпна надлишковість української ментальності, а концептуалістській програмній (удаваній) байдужості до виконання – «реміснича» у найкращих традиціях київських майстрів, довершена «зробленість» речі. «Поменше медитацій, марнослів’я та синтетичних міркувань; потрібна тільки річ, річ і ще раз річ!», писав Готьє. Кожний художник вимріває свій сад. Та завжди преференційно, коли автор самостійно доводить свій витвір від ідеї до втілення. Не викликає сумнівів, що митець, який власноруч підкорив своїй волі тугоплавкий матеріал, а значить – саму природу, зможе втілити будь-який проект.    

  Якщо вірити Джозефу Геллеру, фраза «Критоне, я позичив у Асклепія півня», якою він розпочинає свій роман, була останньою для Сократа, щоправда, це не змінило ні історію Сократа, ні Рембрандта. В усякому разі, іронічному геллеровому «Портрету художника в старості» йметься більше віри, та краще дожити до того віку, навіть з його острахом культурних рефренів, долаючи «смерть автора» в буквальному та переносному сенсі. Тож, многії літа Олексію Ковалю.

 

Теги

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Червень 2017

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  
Травень | Липень