Музейно-екскурсійний Київ для незрячої гості

Нещодавно, з 2 до 6 вересня, до мене приїздила чудова молода гостя – журналіст з Санкт-Петербурга Алія Нурулліна. Ця поїздка мала велике значення як для неї, так і для мене. Алія – незряча, отже, її самостійна подорож поїздами з Петербурга до Києва з пересадкою у Москві була подією непересічною. Вона потребувала від мене певної фахової підготовки та рівня знань з комунікації, які б дозволили показати Київ, в тому числі, низку музеїв, невізуально, зробивши ці відвідини насиченими різноманітними враженнями і цікавими як для гості, так і для мене.

Низка теоретичних знань про те, що самостійні подорожі незрячих можливі й були поширеними, у мене була з прикладу Василя Єрошенка, який здійснив свою першу самостійну подорож на навчання до Англії ще 1912 року. Не були дивиною й кількасот незрячих есперантистів, які збиралися самостійно на світові щорічні конгреси у різних країнах у ХІХ – ХХ століттях, втім їхні конгреси проводять і тепер. Якщо ж згадати кобзарську традицію, то виявиться, що у давнину незрячі були однією з наймобільніших груп традиційного українського суспільства. Але спробувати самій прийняти незрячу гостю на декілька днів і вибудувати не лише непересічний екскурсійний маршрут у сучасному мегаполісі, а й щоденне спілкування та побут – стало цілковито новим особистим і практичним досвідом.

Наше спілкування тривало чотири дні і включало відвідання низки музеїв, концерту карильйонної музики у Софії Київській, тривалі піші прогулянки до Дніпра, парками та вулицями Києва. Основою їх побудови було відчуття руху, простору, звукової тканини нашого міста і навіть нічного його освітлення – ілюмінації центру та світломузичного фонтану біля оперного театру. Отже, я намагалася показати звук, рух, відстань, простір, рельєф, фактури предметів. Обов’язковою умовою цікавого спілкування є розлога розповідь про довкілля, предмети, події, явища.

День перший – Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара». У музеї, де я працюю, ми познайомилися з традиційними українськими народними інструментами незрячих виконавців – кобзою та бандурою, які показав науковець та кобзар Русалім Козленко. Алія родом з Казані (Татарстан) і наші традиційні музичні інструменти, зокрема кобза та бандура, були для неї цілковито незнайомими. Далі ми влаштували костюмовану фотосесію у моєму власному українському народному строї с. Мельниця-Подільська на Тернопільщині, у фондах тактильно роздивилися велику ступу з товкачем та плетеного з соломи коника.









Я підготувала й провела екскурсію залами експозиції, особливо наголошуючи на темі кобзарства, незрячих виконавців епосу та носіїв сліпецької цехової традиції, світлини яких представлено в залах музею, про кобзаря Остапа Вересая, про перенесення Тарасом Шевченком образу мандрівного сліпця-кобзаря на себе і на власну творчість, а також на тому, як це геніальне мистецьке перенесення та «Кобзар» Шевченка відбилися у культурі України надалі.



На жаль, саме наш музей переважно візуального характеру, а більшість музейних предметів в експозиції – під склом, тому недоступні для тактильного огляду незрячими. В рамках реалізації програм з доступності музеїв ми працювали з глухими та слабкочуючими дітками. Доступною на дотик є композиція з жорен і частково – відтворення хатньої стіни з копіями давніх світлин у рамках у залі «Буття». Однак науковець-екскурсовод за домовленістю з колегами має можливість взяти речі з реквізиту, які можна дати в руки відвідувачам для ознайомлення – брязкальце, плетене з лози, свищик-окарину, зразок домотканого вишитого рушника, предмети з виразно рельєфною або різьбленою поверхнею тощо. Це четвертий випадок у моїй практиці з 2004 року, коли я проводжу для незрячих екскурсії музеєм: тут була група незрячих есперантистів декілька років тому, а також ще двоє моїх знайомих з Москви та Києва, за попередньою домовленістю.

Несподіваним і приємним сюрпризом стало перебування в музеї одночасно з нами делегації представників кількох буддійських миротворчих організацій. Особливо бурхливе емоційне захоплення як у наших гостей, так і нас з Алією викликала тимчасова виставка традиційної яворівської іграшки майстрів зі Львівщини Оксани Когут та Остапа Сойки (проект «Грайся!»), де були представлені, зокрема, іграшки рухомі, а також звукові з широким спектром звуків: брязкальця, деркачі, тарахкальця, іграшкові скрипочки тощо.



Цей величезний пізнавально-емоційний потенціал саме для особливої екскурсії став для мене надзвичайно приємним відкриттям і дозволив розв’язати гостре питання щодо екскурсії – що і як показувати в експозиції, переважно орієнтованій на візуальне сприйняття кольорів, зображень та фактур музейних предметів з традиційного народного побуту. Для гостей-буддистів після огляду музею був влаштований концерт жіночого вокального тріо «Рідна пісня» під орудою Василя Триліса, який послухали й ми, по закінченні оглянувши виставку «Шедеври української народної вишивки» та комплекси народного вбрання, багато з технік вишиття та оздоблення якого є рельєфними.

Другий день у Києві розпочався з поїздки до Дніпра: станція метро «Дніпро» з оглядовим майданчиком над набережною, де ми подихали свіжим дніпровським вітром та простором і привітали ранкове сонце, а також Труханів острів, звідки відкривається чудовий краєвид на правобережний Київ з його святинями. Ми з Алією вийшли до води, де сфотографувалися, погодували качок біля берега, а на зворотному шляху зустріли біля Поклінного хреста мешканцям Передмостової Слобідки справжнього козацького вороного коня і повернулися до історичного Києва.







Нашою метою була Києво-Печерська лавра. Я розглядала підйом на Велику лаврську дзвіницю як один із запасних варіантів, але, порадившись, ми вирішили таки втілити цей задум у життя. Пішки пройшовши повз Парк Слави та Меморіал жертвам Голодомору, ми дісталися Києво-Печерської лаври. Зі співробітниками музею-заповідника я мала попередні домовленості, що в разі появи нам сприятимуть, оскільки на сайті справедливо вказані обмеження за станом здоров’я відвідувачів: людям з інвалідністю відвідання дзвіниці не рекомендоване. Велика вдячність колегам за гостинність – нам вдалося випробувати себе і сфотографуватися на згадку під дзвонами на колишній найвищій точці стародавнього Києва.



Після обіду та невеликого відпочинку на Майдані Незалежності нам ще вдалося оглянути концертну бандуру у привітних молодих кобзарів зі Стрітівської кобзарської школи. А увечері на нас чекав унікальний концерт «Містерія карильйона» під відкритим небом на території Софії Київської за участю карильйоністки Ірини Рябчун, струнної групи Національного президентського оркестру України та співачки Антоніни Матвієнко.



Після концерту по вулиці Володимирській ми вийшли до Національної опери України, де до Дня Незалежності України щойно відкрито світломузичний фонтан.

День третій був переважно присвячений зустрічі з друзями у Алії і відпочинку -  у мене. Але з’ясувалося, що зранку ми маємо кілька вільних годин, які годилося б якось творчо використати. Одним із запасних варіантів на випадок накладок і негоди у мене було відвідання Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини, куди ми й вирушили у неділю вранці. Однак відмінністю цього «візиту вихідного дня» було те, що я не домовлялася про нього попередньо, не попереджала і навіть не зателефонувала колегам, вирушаючи до них. Це було досить спонтанним рішенням, обумовленим, однак, тим, що Музей-квартира Павла Тичини одним з перших в Україні з 2013 року реалізує проект «Доступний музей», ведучи роботу саме з незрячими відвідувачами, співпрацюючи з Всеукраїнською громадською організацією людей з інвалідністю по зору «Генерація успішної дії», школою-інтернатом для сліпих дітей ім. В. Батюка тощо. У цьому музеї вже було проведено декілька навчальних семінарів та тренінгів щодо методики музейного спілкування з особливими групами відвідувачів. Наші відвідини цього гостинного музею виявилися надзвичайно вдалими: музейники були готові раптово прийняти несподіваних гостей, до того ж зранку ми були єдиними відвідувачами, і науковець Богдана Тараніна провела для Алії тактильну екскурсію, під час якої можна було ознайомитися з інтер’єром квартири та меморіальними речами Павла Григоровича Тичини. Особливу увагу привернули музичні інструменти – меморіальна бандура, виготовлена 1940 року майстром Володимиром Тузиченком в єдиному екземплярі (55 струн, 16 клавішів для басів на грифі), та рояль, на якому гості дозволили награти декілька нот. Та й мені, як музейному фахівцю, який деколи працює з незрячими відвідувачами, було цікаво перейняти досвід музею іншого типу – меморіальної квартири. Слід додати, що особливістю роботи Музею Павла Тичини є широке інформування про власні заходи у соцмережах, зокрема у Фейсбуці, що значно полегшило мені формування екскурсійної програми. Хоча програми і проекти для незрячих втілюються, зокрема, у Національному музеї історії України, який очолила колишній директор Музею Павла Тичини Тетяна Сосновська, та в Національному художньому музеї України, – найкращим чином інформування широкого загалу та колег веде саме Літературно-меморіальний музей-квартира Павла Тичини, тому й наш вибір був відданий саме йому.







Завершили день ми пізньою поїздкою на Майдан Незалежності, де послухали караоке (за словами Алії, в Казані та Петербурзі такого немає), а потім піднялися вулицею Богдана Хмельницького знову до Національної опери зі світломузикальним фонтаном. Світлова композиція була включена, але, на жаль, без музикального супроводу – можливо, через пізній вже час.

Четвертий, останній день перебування Алії Нурулліної у Києві був єдиним «не музейним», зокрема, тому, що понеділок (музейники зрозуміють!). Ми відвідали Центральну спеціалізовану бібліотеку для сліпих ім. Миколи Островського, що на Печерському узвозі, потім зустрілися з технічним директором центру «Безбар’єрне cередовище» Русланом Рубелем, який показав нам втілювані в життя проекти щодо доступності міста для незрячих. Це рельєфні схеми вестибюлів Головпоштамту та опис брайлівським шрифтом краєвиду, що відкривається з оглядового майданчика під аркою Дружби народів. Такі інформаційні таблички з брайлівським текстом рік тому було встановлено, крім названої, на Володимирській гірці, на Пейзажній алеї, у Парку Вічної Слави, на Пішохідному мосту. Вони позначають пішохідний маршрут для людей з вадами зору. Однак їх часто псують і доводиться міняти, виконуючи щораз із стійкіших матеріалів, а опуклі рельєфні крапки брайлівського шрифту для незрячих зривають з основи.

Говорити про цілком доступне середовище для інвалідів у Києві, на мою думку, передчасно, але воно активно формується. Над цим працює велика кількість державних та громадських організацій та активістів. Підсумую, що цього разу з відвіданням низки музеїв не виникло жодних проблем ні щодо оплати, ні щодо обслуговування. Почати це пов’язане із тим, що я сама є музейним фахівцем, але навіть без солідарності і підтримки музейної спільноти відчутні зміни на краще щодо відкритості, розуміння, прийняття інших відвідувачів, ніж ми щоденно звикли.

Це є великим досягненням як музейників, – від вахтерів та охоронців до дирекції, – так і різних категорій відвідувачів, які не втомлюються пояснювати, що для розвитку особистості є важливими практика, спілкування, обмін досвідом та інформацією. Цей досвід буде різним, іноді принципово відмінним для усіх сторін комунікації, але він важливий і необхідний. На майбутнє я вже формую маршрути наступних екскурсій Києвом, куди, з урахуванням доступності та транспорту, імовірно, увійдуть Національний художній музей України та Національний музей історії України, Музей народної архітектури та побуту у с. Пирогів або «Мамаєва слобода», парк макетів визначних споруд Києва у Гідропарку тощо.

Юлія Патлань,
провідний науковий співробітник відділу архівів НЦНК «Музей Івана Гончара»,
керівник Міжнародної науково-дослідної групи «Василь Єрошенко та його доба»