«ІВАНА РИЛЬСЬКОГО ХОТІЛИ РОЗСТРІЛЯТИ ДЕНІКІНЦІ…»

Автор: Музей Максима Рильського | 19 січня 2016 11:54 |

14 січня в Літературно-меморіальному музеї Максима Рильського було презентовано проект «Родинний альбом української історії". Тема першого засідання «Іван Рильський. Нездійсненна доля».


 ВІД ГОЛОВИ УПРАВИ ДО СІЛЬСЬКОГО ВЧИТЕЛЯ

Життєвий шлях Івана Тадейовича Рильського (1880 – 1933) був характерний для багатьох представників української інтелігенції тієї пори. Закінчив юридичний факультет Київського університету Св.Володимира. Після смерті в 1902 році Тадея Розеславовича Рильського по суті замінив молодшому на 15 років брату Максиму батька. Відіграв важливу роль у формуванні поглядів та мистецьких смаків майбутнього поета. Саме завдяки старшому брату Івану Максим Рильський блискуче опанував польську мову. В 1917-1918 роках Іван Тадейович активно долучився до державного будівництва новопосталої України: за часів Центральної Ради був головою Сквирської народної управи, а за правління гетьмана Скоропадського очолював Сквирську земську управу. В 20-х жив із сім’єю в родовому селі Романівка Сквирського повіту (сьогодні Попільнянський район Житомирської області). Щоправда, не в просторому батьківському будинку, який радвлада конфіскувала, а в скромній невеличкій хатинці. Вчителював. З ініціативи молодшого брата – Максима Рильського – захопився перекладацтвом. В 20-ті роки в його перекладах українською виходять друком твори Джека Лондона, Проспера Меріме і Гі де Мопассана. В роки Голодомору розділив трагічну долю мільйонів українців. Власне, і смерть його в 1933-му була спричиненою цією трагедією…

«НА СТІНІ ПОРТРЕТ СТАЛІНА, ЗА ВІКНОМ КОНВОЇРИ ВЕДУТЬ МОГО БАТЬКА…»

В ролі основного спікера цього разу виступав Анатолій Петрович Рильський, онук Івана Тадейовича. Саме цього дня він відзначав свій 75-річний ювілей. З його слів присутні дізналися про цікавий епізод з життя діда. Якось його заарештували денікінці. Хотіли розстріляти. В останній момент врятувало… дворянське походження. Також пан Анатолій розповів про долю всіх п’яти дітей Івана Тадейовича. Найстарша донька Марія (1910 року народження) майже все своє життя прожила в Романівці. Перед 2-ю Світовою вийшла заміж. Її чоловіка, Григорія Федоровича Мартинюка, мобілізували до війська. З війни не повернувся - пропав безвісти. Саме Марія Іванівна закопала в саду під деревом найцінніші реліквії роду Рильських. Анатолію Петровичу так і не вдалося їх розшукати…

Павло Іванович Рильський (1919 року народження) закінчив ремісниче училище. З початком війни мобілізований до армії. Восени 1941-го під час запеклих боїв під Наро-Фомінськом пропав безвісти.
Максим Іванович Рильський (1924 року народження) після закінчення військового училища воював. Загинув 1943-го, в дев’ятнадцять років, в званні лейтенанта. Похоронка на його ім’я і орден Червоної зірки зберігаються в фондах Музею М.Рильського. Там же знаходяться і декілька його листів з фронту. В одному з них він дякує за надіслану йому махорку…

- Мій батько Петро Іванович Рильський, - продовжує розповідь Анатолій Петрович, - народився в 1911 році. Під час навчання в Київському технікумі легкої промисловості жив у родині дядька – Максима Тадейовича. В одному з листів того періоду Катерина Миколаївна (дружина М.Т. Рильського – В.Ц.) пише про мого батька своїй свекрусі (Меланії Федорівній Рильській – В.Ц.) наступне: «Что-то наш Петя загулял…». Здобувши освіту, батько працював головним інженером на Жашківському молокозаводі. В цьому ж містечку на Київщині, в 1941-му році, народився і я. 1947-го батька арештували. До сих пір в пам’яті картина: на столі коптить саморобний світильник з гільзи від снаряду, на стіні копія картини «Утро нашей родіни», де батька народів Сталіна намальовано в білому кітелі на фоні тракторів, що орють безкрайні колгоспні поля, а за вікном озброєні конвоїри ведуть мого батька… Менше року просидів у допрі (дом принудительных работ – В.Ц.), а потім його відпустили…

- Не в останню чергу, - доповнює свого родича Максим Георгійович Рильський, голова фонду «Троянди й виноград», - завдяки клопотанням діда (Максима Тадейовича Рильського – В.Ц.), якому й самому в ті часи непереливки було…

«БІЛЯ РАЙВІДДІЛУ МІЛІЦІЇ ЛЕЖАЛО ТІЛО ВБИТОГО ВОЯКА УПА…»

- Так, звісно, - погоджується Анатолій Петрович. – А потім батька направили в Західну Україну, в місто Стрий. Там він працював директором місцевого маслозаводу. Кілька разів уночі на нас нападали повстанці, приїжджали з лісу на конях. В такі моменти мати ховала мене під периною. Батько хоча й був безпартійним, але бандерівці вважали його представником ворожої радянської влади (для місцевого населення, безумовно, окупаційної – В.Ц.). Пам’ятаю, на буфеті у нас завжди стояла напоготові бойова граната. Згодом батька перевели в Станіславську область (нині Івано-Франківську - В.Ц.). Пригадую, як впродовж кількох діб, біля районного відділення міліції, лежало тіло вбитого вояка УПА. Радянська влада практикувала такі й подібні акції залякування… Моя мама, Марія Варфоломіївна (в дівоцтві Яремова), була родом з Полонного Хмельницької області. Після закінчення Бердичівського педтехнікуму працювала шкрабом (похідне від «школьный работник» - В.Ц.), викладала співи. У мене є дві сестри: Галина (1939 р.н.) живе в Росії, а Валентина (1944 р.н.) – в Києві. Також маю двох доньок (старша з чоловіком і дітьми живе в Німеччині, а молодша з сім’єю в Києві). Сам я після закінчення політехнічного все життя пропрацював на заводі «Арсенал», у відділі головного енергетика. Усі чоловіки в нашому роду (окрім хіба що діда Івана) були затятими рибалками, і я не виключення. Ось на цій світлині мій батько, Микола Глєбов (водій М.Т.Рильського – В.Ц.) і я розглядаємо щойновпійману рибу. Пам’ятаю, як ще малим плив у одному човні з Максимом Тадейовичем і дядьком Богданом (сином М.Т.Рильського – В.Ц.). Аж раптом дядько Богдан підхоплює мене на руки й мерщій кидає в річку. Води я, звичайно, наковтався вдосталь, але заодно й плавати навчився. По-собачому, звісно…

«МІЙ БАТЬКО – АВТОР ДВОХ ПАМ’ЯТНИКІВ МАКСИМУ РИЛЬСЬКОМУ»

Про Любов Іванівну Рильську (1921 р.н.) розповіла її донька Тамара Петрівна Остапенко:
- Змалку мама виховувалася в родині Максима Тадейовича. Навіть в евакуацію разом з поетовою родиною виїхала в Уфу. Максим Тадейович влаштував її працювати там друкаркою-машиністкою. В 1944-му вийшла заміж за Петра Пилиповича Остапенка, мого батька. Він служив у Васильківському військовому авіаційному училищі інструктором. Мав схильність до малювання, але здобути професійну художню освіту не зміг. Опановував фах самостійно. Влаштувався помічником в майстерню відомого скульптора-монументаліста Еліуса Фрідмана. Згодом почав працювати самостійно. Став Заслуженим художником України. Серед його робіт відомий всім киянам пам’ятник Максиму Рильському біля центрального входу в Голосіївський парк…

- А ще пам’ятник на могилі Максима Тадейовича на Байковому цвинтарі, - додає Максим Рильський-молодший. – Пригадую, як пристрасно він наполягав, аби все в меморіальному Голосіївському музеї було таким, як і за життя Максима Тадейовича. В цьому питанні для нього не існувало дрібниць: все було важливим – і колір стін в кабінеті, і фіранки на вікнах…
- Звісно, - погоджується пані Тамара, - адже наша сім’я на початку 60-х жила в Голосіївському мануарі, а до цього – в квартирі Максима Тадейовича на Леніна, (сьогодні Б.Хмельницкього – В.Ц.) 68. Лише в середині 60-х батько добудував третій поверх в будинку на Саперному полі, і ми перебралися туди…

Також брали слово в ході засідання Тетяна Морітко, старший науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею М.Рильського, 91-річна Галина Рубай (впродовж 17 років працювала пліч-о-пліч з Максимом Тадейовичем в очолюваному ним ІМФЕ ), а ще гості з музею-садиби родини Рильських в Романівці. До речі, в минулому році директором романівського музею став Василь Когут, який до цього впродовж 19 років очолював тамтешню сільраду.

- Зараз сільрада в наш музей перемістилася, - сміється пан Василь, - всі найгостріші питання села тут вирішуються. Коли захотіли частину Романівського лісу на дрова пустити, то я їм такого прочухана дав: «Ще Тадей Рильский цей ліс садовив, а ви його під сокиру хочете?! Не буде цього!..».

Бойовий характер Василя Когута передався і його 19-річному синові, який добровольцем пішов захищати Батьківщину в зоні АТО. Зараз боронить наш спокій під Маріуполем, служить мінометником в полку «Азов»…



На фото 1: Сидять зліва направо: Ганна Кирилівна Рильська, Марія Іванівна Рильська, Меланія Федорівна Рильська; Стоять зліва направо: Іван Тадейович Рильський, невідомий, Максим Тадейович Рильський, Богдан Тадейович Рильський. с.Романівка, 1911 р.


Віктор Ціон

Схожі публікації

Коментарі (2)

 

Віктор Ціон | 19 січня 2016 13:37:42

Підпис під родинною світлиною 1911 року з фондів Київського літературно-меморіального музею М

Відповісти

Віктор Ціон | 19 січня 2016 13:39:26

Сидять зліва направо: Ганна Кирилівна Рильська, Марія Іванівна Рильська, Меланія Федорівна Рильська; Стоять зліва направо: Іван Тадейович Рильський, невідомий, Максим Тадейович Рильський, Богдан Тадейович Рильський. с.Романівка, 1911 рік

Відповісти

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Березень 2024

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
       
Лютий | Квітень