Афера століття: як міжнародний аферист видурив у колекціонерів 20 млн доларів

На сьогодні це, мабуть, наймасштабніша афера з антикваріатом за всю історію незалежної України. Рідкісні експонати, якими міг би пишатися будь-який музей світу – в основному це старовинні книги, ікони і зброя, скіфське золото – осіли в приватній колекції Tamoikin Inc. І сталося це все за допомоги і безпосередньої участі колишнього жителя Севастополя Михайла Тамойкіна.

Під приводом організації міжнародної виставки він виманив у колекціонерів предмети старовини, вивозячи їх контрабандним шляхом, оминаючи всі закони на ввіз і вивіз антикваріату. І з тих пір власники колекцій їх не бачили.

Експонати, які було офіційно вивезено на виставку в Литву, попередньо оцінюють у 8 млн доларів. Приблизно стільки ж коштує нелегально вивезена з України частина експонатів, які належали й українським колекціонерам. А загальна страхова сума виставки склала 30 млн доларів. Про це свідчить інформація в каталозі, виданому фірмою Тамойкіна у 2007 році.

Початок полювання

На початку двотисячних у Києві з'явився інтелігентного вигляду чоловік років сорока в стоптаних туфлях на босу ногу, який називався науковим співробітником. З огляду на його вигляд, грошей у нього не було, як і якогось постійного заняття. Проте були гарні знайомства серед чиновників та київської професури. Варто відзначити, що знайомства він заводив швидко – обіцяючи «золоті гори».

До того часу за спиною у нього були закордонні відрядження до Африки як радянського фахівця-вченого і зароблені там 20 тис. доларів, які він вклав у розведення коней в Криму і невеликий готель з рестораном в горах.

Потім, в пік бандитських розборок на півострові в середині 90-х, була нагла втеча в Канаду, але й там для нього все склалося не дуже гладко. Через сімейний конфлікт ним зацікавилася поліція, і він змушений був знову податися на терени СНД, курсуючи між Литвою, Росією та Україною, намагаючись заробити, на кому тільки можна.

Саме у цьому стані «де і на кому заробити» він і з'явився в Києві.

Тамойкін запевняв нових знайомих, що у нього власна ювелірна фабрика, хоча близько знайомі з ним люди знали: все «підприємство» складалося з гаража, одного пильщика і одного огранщика.

У цей період у Тамойкіна й з'явився інтерес до ринку антикваріату. За збігом обставин, один з відомих на той час академіків в галузі мистецтв, з яким Тамойкін познайомився, був завзятим збирачем предметів старовини.

З подачі академіка він і отримав доступ у коло київських колекціонерів, інакше б з ним ніхто не мав справи, аж надто суперечлива була персона: має український паспорт, але представлявся громадянином то України, то Росії, який ніби як емігрував до Канади, але проживав чомусь у Литві.

Тамойкін позичав гроші на майбутні проекти, які успішно витрачав на свої потреби. Скуповуючи дешево ікони, холодну зброю, книги, скіфське і трипільське золото, започаткував так звану «сімейну колекцію».

Активне поповнення колекції почалося після сумнівної оборудки з австрійським музеєм Альбертіна. Купивши в Україні шість старих книг за ціною 100 доларів за штуку, Тамойкін зміг продати їх найбільшому музею Відня більш ніж за 6 мільйонів доларів.

Все це зі слів самого Тамойкіна. По-перше, чи законним способом книги було вивезено з України та ввезено в Австрію? А по-друге, чи знає влада Австрії, насамперед, фіскальна, про цю оборудку? Адже фактично музей переплатив за книги величезну суму. Також не зрозуміло, як цю суму було вивезено з країни і чи було сплачено податки.

До того часу Тамойкін остаточно визначився із заняттям на найближчий час – торгівля антикваріатом. Але не просто так, а за чітко налагодженою схемою: купив дешево, самостійно оцінив втридорога, і продав ще дорожче.

Пізніше в одному з інтерв'ю, які він один час щедро роздавав, захопився і розкрив деталі такого роду операцій.

Адже за його словами, запорука успіху в тому, щоб пропіарити антикваріат на виставці. Навколо самої виставки підняти ажіотаж шляхом прогнозної оцінки експонатів, коли певна річ подається в ЗМІ як надзвичайно коштовний і унікальний раритет, вартістю в мільйони доларів. Протиставити цій думці нічого, тому що порівняти ні з чим.

Власний метод оцінки цінностей у нього вже був – ТЕС (Тамойкін Експерт Скул). Вірніше, не зовсім власний, а розроблений колективом київських учених. Тамойкін просто приписав своє ім'я до чужої наукової роботи. Залишалося зовсім мало: отримати доступ до основного ресурсу – обширних колекцій антикваріату. І він його майже отримав, уміло скориставшись ситуацією.

Тамойкін сам стверджував, що так розкручують авангардний живопис аферисти високого польоту. І по суті, діяв тими ж методами.

Завдяки знайомствам і наявному компромату на співробітників ВНЗ, йому з часом вдалося влаштуватися на роботу в якості директора НДІ стандартизації атестації та ліцензування при Мінкульті. А потім зайнятися викладацькою діяльністю і навіть отримати свідоцтво професора-викладача міжнародного класу з оцінки культурних цінностей.

«Це людина з відмінною пам'яттю, дуже гарний психолог, який вміє красиво піднести і нав'язати все що завгодно, – характеризує його київський колекціонер Вадим Веренько, який через Тамойкіна позбувся частини своєї колекції та інвестиційних грошей. – А ще це розумний і грамотний аферист міжнародного масштабу».

Промоутер старовини

Потрапивши в середовище, де люди володіли колекціями вартістю в сотні тисяч доларів, Тамойкін швидко зметикував, що це і є шлях до його добробуту та успіху. І він входить в роль своєрідного промоутера старовинних речей, «розкручуючи» їх, підвищуючи тим самим їх кінцеву вартість.

Один зі способів такої «розкрутки» – участь експоната в якійсь антикварній виставці. Тамойкін прекрасно розумів, що з колекціонерів можна отримувати подвійну вигоду: по-перше, брати з них гроші за нібито підготовку та організацію таких заходів, по-друге, отримувати відсоток від майбутніх продажів.

Ось як цю схему описує колекціонер Валерій Адамович, у якого Тамойкін виманив частину колекції старовинних книг, незабаром присвоївши їх собі, як, втім, і дуже дорогі речі інших колекціонерів.

«Я йому показав свої книги, він подивився, каже: класно, давай зробимо виставку, але для цього потрібно внести певну суму, – згадує Адамович. – Він назвав і написав мені цілий перелік попередніх витрат на організацію, говорив, що виставка коштує 250 тис. доларів. І ці гроші він, на жаль, отримав. Вже пізніше я зрозумів, що цих грошей було дуже багато – можна було зробити п'ять таких виставок у різних країнах. Причому витрати нічим не підтверджувалися – моїми грошима просто смітилося направо-наліво».

Далі Тамойкін знайшов ще з десяток людей, які були зацікавлені у проведенні виставки і могли надати йому речі зі своїх колекцій. Їм він розповів, що завдяки зв'язкам у Литві може організувати експозицію антикваріату з подальшою її демонстрацією в країнах ЄС, Канади та США.

«Це був його головний козир, – згадує Веренько. – Він говорив: я з нічого зробив статок, продавши шість дешевих книг в Австрії. І я можу те ж саме зробити з вашими експонатами».

«У ході цього турне вартість виставкових примірників виросте, і їх можна буде вигідно продати на американському аукціоні, яким і закінчиться виставка», – стверджував Тамойкін.

Ще одним потужним аргументом того, що він може з нічого зробити щось, став продаж так званого Соловецького іконостасу, який Тамойкін після оцінки власною методикою ТЕС (накрутки ціни), успішно продав за 5 млн доларів в Росію.

Це була друга велика міжнародна афера Тамойкіна. Адже мало хто знав, що продаж був «брудним» як у плані податкових відрахувань від угоди, так і в плані розрахунку з власником іконостасу.

Так само Тамойкін «забув» заплатити за роботу групи вчених і реставраторів з Києва, котрі засвідчили, що це і є той самий Соловецький іконостас. А саме це й дало можливість продати його одній із дочірніх компаній російського «Газпрому», під керівництвом сина нині покійного Черномирдіна.

Тамойкін йшов ва-банк, починаючи з незаконного вивезення іконостасу з території Литви, ввезення в Росію та продажу за готівку.

Власником раритету Тамойкін завжди називав литовця Кароліса Ціемініса, але UA1 вдалося з'ясувати, що реальним власником іконостасу була зовсім інша людина – літній професор-мистецтвознавець Олександр Толчан, що жив у Литві.

За даними нашого джерела в середовищі колекціонерів, після продажу іконостасу Тамойкін заплатив Толчану всього 450 тис. доларів. Але одразу ж виманив їх назад під приводом того, що гроші будуть ефективно працювати в Tamoikin Inc, а Толчан за цей внесок щомісячно отримуватиме 5 тис. доларів на лікування.

Забравши гроші, Тамойкін зник, а важко хворий професор марно намагався з ним зв'язатися, щоб отримати хоч щось, необхідне на лікування.

У результаті Толчан незабаром помер, що цілком влаштовувало Тамойкіна – найбільше він боявся, аби історія з цією угодою не стала відомою спадкоємцям професора – дружині й дітям. Тому для нього було важливо, щоб сама історія появи іконостасу на ринку антикваріату та інформація про його істинного власника загубилася.

І йому це вдалося, про що свідчить інформація на канадському сайті Музею Тамойкіних: «Ми змогли знайти, легалізувати, публічно продемонструвати і продати Соловецький іконостас XVI століття за 5 мільйонів доларів США».

Щоправда, з легалізацією Тамойкін лукавить: ця реліквія була власністю Литви, але для продажу якимось чином опинилася в Москві. Водночас ані литовська митниця, ані Міністерство культури, ані податкова інспекція Литви нічого про цей продаж не знають: немає ні документів про саму операцію, ні сплати податків, не кажучи вже про найголовніше – легальний перетин кордону.

Ми вирішили дізнатися, чи розслідувала литовська поліція вказані незаконні дії, але виявилося, що Тамойкіним поки ніхто з правоохоронних органів Литви не зацікавився, хоча можна припустити, що це питання часу.

«У відповідь на Ваш запит повідомляємо, що досудового розслідування наведених фактів або пред'явлених звинувачень з цього приводу стосовно Михайла Тамонькіна немає», – повідомила UA1 глава служби зв'язків з громадськістю Генпрокуратури Литви Рита Стундіене.

На жаль, на той момент у українських колекціонерів, яких «обробляв» Тамойкін, усієї цієї інформації не було, і вони довірили йому раритети, якими володіли.

З життя контрабандистів

Тамойкін обіцяв власникам самостійно зайнятися оформленням всіх дозволів на тимчасове вивезення колекцій з України та організацією виставки.

Пізніше виявилося, що лише невелику частину всієї експозиції було вивезено офіційно. Решта потрапила в Литву нелегально – на особистому транспорті Тамойкіна.

Адамович, який віз свої експонати для виставки, оформивши всі необхідні документи, підтверджує, що не бачив документів з оформленням на вивезення другої половини експозиції. Імовірність того, що вона залишила країну контрабандою, не виключається.

«Ось ці речі вивезти легально з України неможливо, – пояснює він, показуючи UA1 фото золотих брошок, скіфський кубок та інші експонати виставкового каталогу. – Це досить дорогі золоті вироби, їх би просто не дали вивезти з країни».

Втім, на контрабанді Тамойкін розумівся давно. Ще працюючи в Африці, він знаходив можливість переправляти в Радянський Союз алмази, де їх підпільно обробляли і продавали.

Колишні навички контрабандиста зіграли йому на руку і в перевезенні антикваріату. Серед київських колекціонерів відома історія, розказана самим Тамойкіним, про те, як у Польщі в нього ледь не конфіскували партію контрабандного антикваріату. Тоді його врятувало тільки посвідчення Міжнародної поліцейської асоціації.

Зараз вже ніхто точно не скаже, як йому в 2007 році все-таки вдалося вивезти антикваріат з України в Литву. Здогадуватися можна лиш за необережними висловлюваннями в одному з інтерв'ю: «Маючи фальшиву довідку з магазину, ви теж можете, наприклад, перевезти цінну річ під виглядом сувеніра з Андріївського узвозу або Арбата».

Ще одна схема – вивезення власних нібито фамільних цінностей. Він часто розповідав історію про те, що після переїзду до Канади отримав у спадок велике зібрання антикваріату.

Але професійні збирачі старовини стверджують – все, що Тамойкін називає фамільними цінностями, він купив в Україні в період 2005-2006 років. І це легко перевірити, простеживши ланцюжок купівлі-продажу кожної речі, яку Тамойкін називає сімейною реліквією.

Так чи інакше, експонати було вивезено до Литви, і почалася підготовка до виставки.

Гарна обгортка

На початку березня 2007 року у литовських інформаційних ресурсах пройшов анонс: 5 березня в посольстві України відбудеться прес-конференція з приводу відкриття виставки старовинної зброї, ікон і книг, наданих колекціонерами з України, Канади, Росії та ЄС.

Анонси рясніли закличними «Вперше у Литві та ЄС». Організатором виставки виступила компанія Tamoikin Inc і сімейний музей Тамойкіних з Канади.

До слова, ці дві структури існують і донині. На офіційному сайті компанії зазначено: «Наш художній фонд є одним зі світових фондів мистецтва, які швидко розвиваються і гарно керуються».

Очолює ці структури син Тамойкіна Дмитро – затятий прихильник передачі Криму Росії. Офіційно він є президентом Tamoikin Inc. і співвласником Музею Тамойкіних.

Правда, «музею в Галіфаксі», про який розповідає сам Тамойкін у всіх інтерв'ю, UA1 не знайшов у жодному місті Канади. Діючого музею з такою назвою просто немає. Існує він виключно на сайті Tamoikin Inc.

Там же на сайті зазначено, що основні активи становлять антикваріат, предмети колекціонування та картини. А інвестує компанія переважно в старовинні ювелірні вироби.

Водночас, сайт музею, який, за словами його організаторів, управляє багатомільйонним майном, за даними аналітичної компанії Webstatsdomain коштує аж цілих 311 доларів.

Але повернемося до виставки. Вона відкрилася у литовському місті Тракай в середньовічному замку-музеї 27 квітня 2007 року. Відкривав її колишній тоді глава Верховної Ради Олександр Мороз. Був присутній посол України в Литві та безліч інших високопоставлених чиновників.

Тамойкін був на вершині успіху – щедро годував і напував гостей, розповідав про експонати й перебував у центрі уваги. Але кілька місяців потому, коли виставка закінчилася, він зник. Причому з усіма експонатами.

«Це дуже цікаве питання, де зараз мої книги, тому що я не бачив їх вже майже 10 років, – констатує Адамович. – Знаю тільки, що до запланованого виїзду виставки з Литви в Голландію вони зберігалися в гаражі Тамойкіна у Вільнюсі. Подальша їх доля невідома».

І тут починається справжній детектив з аферою вартістю в десятки мільйонів доларів.

Слідами зниклої колекції

Виставка виїхала з Тракайського замку, але більше ніде так і не з'явилася. В адміністрації цього музею UA1 підтвердили, що виставку таку пам'ятають, закінчилася вона в серпні 2007 року, але подальша доля експонатів керівництву музею не відома.

За легендою Тамойкіна, далі експозиція мала відправитися до Голландії. А оскільки в ЄС діє строгий контроль над переміщенням антикваріату, організатору необхідно отримати дозвіл від Мінкультури Литви. Туди ми й звернулися з офіційним запитом.

І тут з'ясувалося, що представники Tamoikin Inc. навіть на етапі підготовки виставки не зверталися до міністерства за дозволом на ввезення культурних цінностей на територію Литви.

Також Tamoikin Inc. не просили дозволу на вивезення експонатів після закінчення виставки. І жодних документів з цього приводу профільне відомство не виписувало.

Ось що відповіла радник міністра культури Литви Даля Вянцявічене:

«Організатор виставки Tamoikin Inc. не надавала Міністерству культури жодних документів, пов'язаних із ввезенням культурних цінностей на територію Литовської Республіки.

Tamoikin Inc. не зверталася в Міністерство культури Литовської Республіки з проханням вивезти експонати виставки в Нідерланди або інші країни ЄС, Канаду і Сполучені Штати.

Міністерство культури Литви не давало Tamoikin Inc. жодних офіційних дозволів на вивіз виставкових експонатів».

Це означає, що колекцію або заховано десь у Литві, або вивезено контрабандою в інші країни, або просто розпродано.

UA1 зробив ще одну спробу дізнатися, чи перетинала колекція кордон Литви, звернувшись до Митної служби цієї країни. Але там також не знайшли жодних документів, які могли б цей факт підтвердити.

Таким чином, витягнувши з учасників виставки кілька сотень тисяч доларів на організацію «розкрутки» предметів старовини, Тамойкін ще й заволодів чужими колекціями, вартістю в кілька десятків мільйонів доларів. Слід афериста губиться десь у Вільнюсі.

Залишається сподіватися, що литовське і австрійське МВС зацікавиться цією історією, а також несплатою податків та контрабандою, пов'язаних з ім'ям Михайла Тамойкіна. Принаймні, всі дані з цього приводу UA1 вже відправив профільному відомству Литви.

Джерело