З приводу "декомунізації" Музею історії Великої Вітчизняної війни у Києві

Відомо, що наказом Міністерства культури України від 16 липня 2015 р. № 494 Меморіальний комплекс «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років» перейменовано на Національний музей історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс. Фактично всі ЗМІ та Інтернет-ресурси новину про зміну назви подали в контексті «декомунізації музею». Таке трактування події, на наш погляд, не відповідає його суті, є упередженим та певною мірою образливим щодо колективу Музею.

Варто підкреслити, що пропагування тоталітарних режимів не перебувало в об’єктиві музейних інтерпретаційних та експозиційних нарацій від початку 1990-х рр., адже основна місія Музею – максимально зважено та об’єктивно донести до відвідувачів інформацію про воєнну минувшину, спираючись на різновидові історичні джерела, спонукати аудиторію до аналізу, формулювання винятково власних суджень і висновків.

Нагадаємо, що процес «декомунізації» розпочався в Україні не з травня 2015 р., а набагато раніше. Від кінця 1980-х рр. і до сьогодні побачили світ абсолютно «піонерські» історичні публікації, відбулося оприлюднення колись таємних документів, на суд читача потрапила ціла низка раніше неопублікованих спогадів, листів і щоденників, які спонукали українське суспільство до глибокого переосмислення суті комуністичного режиму та його наслідків для нашого народу і країни. У цьому процесі не залишилися осторонь і музейники. Упродовж усіх років діяльності Меморіалу, у процесі роботи з дослідження й комплектування науковці виявляли різного роду свідчення про складні та неоднозначні події, «білі плями» в історії війни, її «український» сегмент. Колективом було розгорнуто широку комплексну діяльність: здійснено низку відряджень з метою комплектування тем, що раніше вилучалися з музейного розгляду; проведено потужну роботу в архівах, акцентовано усну історію. У 1994 р. створено нову експозицію, концептуальною основою якої стала теза про те, що народ України в період Другої світової війни став одним із суб’єктів історичного дійства і зробив визнаний світовим співтовариством внесок у перемогу над нацизмом і фашизмом, сплативши її величезними жертвами. Стрижневим змістовим наповненням експозиції стали: Україна і український народ у Другій світовій війні; «українська» тематика доленосних воєнно-політичних подій; соборизація етнічних теренів України тощо. Уперше на експозиційних площах Музею з’явилися документи про Голодомор 1932 – 1933 рр., радянсько-німецьку співпрацю 1939 – 1941 рр., сталінські репресії 1937 – 1941 рр. (у тому числі на території Західної України), реалії нацистської окупації та багато інших раніше недостатньо відомих широкому загалу матеріалів. Компаративно розкривалася подібність державних елементів та методів управління двох тоталітарних режимів, між якими опинилася Україна. Матеріали учасників українського національно-визвольного руху (ОУН та УПА), які експонуються в Музеї з 1994 р., стали об’єктом різкої критики, а іноді й великого тиску з боку окремих державних функціонерів, представників заангажованих громадських організацій, партій та політичних «спекулянтів».

У 1996 р. Музей отримав статус Національного і, без сумніву, це було б неможливим, якби переконання його працівників та експозиція залишалися конформістськими та заідеологізованими. То ж першу власну сторінку «декомунізації» Музей перегорнув ще 20 років тому.

Проте цей процес безперервно тривав і надалі. У міру наукового дослідження «білих плям» історії Другої світової війни та її українського виміру продовжували збиратися й експонуватися на численних виставках нові матеріали, присвячені, зокрема, історії Карпатської України, долям військовополонених, остарбайтерам, втраченим родам України, депортації кримських татар, українським в’язням Аушвіцу тощо. Крім того, акумульований у фондових зібраннях Музею вдокументований наратив став основою для багатьох видавничих проектів, зокрема видавничого серіалу «Дослідження, документи, свідчення». Ці видання, й особливо останнє – «Україна. Війна. Власна пам’ять», базуючись переважно на музейних матеріалах, незаангажовано й неупереджено розкривають маловідомі лакуни історії Другої світової війни, акцентують строкатість історичної пам’яті, виокремлюють найбільш рельєфні вузли пам’яттєвого відображення та її наукового студіювання; виводять «заретушовану» радянським тоталітаризмом і офіційною пропагандою воєнну історію на новий рівень історико-пам’яттєвих конструктів, зрештою, бережуть Пам’ять від однолінійного та спрощеного трактування історії найбільшого мілітарного конфлікту ХХ ст.

З часом апробований матеріал усе важче ставало презентувати під брендом «Велика Вітчизняна війна», адже він потребував розширення часових меж та тематичних напрямів. І тоді цілком слушно постало питання щодо доцільності перейменування Музею. У зв’язку з цим було вирішено звернутися насамперед до вітчизняних науковців та музейних відвідувачів. Соціологічне опитування, яке проводилося з жовтня 2014 р. до травня 2015 р. (500 осіб, у тому числі 130 дослідників військової історії) засвідчило, що майже 59 % респондентів схвалюють нову назву – Музей історії України у Другій світовій війні.

Таким чином, зміна назви є логічним наслідком багаторічної науково-дослідної, науково-експозиційної та освітньо-комунікативної роботи працівників Музею, а не лише результатом виконання пакету «декомунізаційних» законів. Більше того, перейменування установи не обмежує його подальшу діяльність лише в річище «декомунізації». Музейний простір синхронізується і все більше наближається до гуманітарного виміру світової воєнної трагедії, що є набагато ширшою від будь-яких її політичних та ідеологічних іпостасей. На черзі розширення науково-дослідних парадигм та грунтовна реекспозиція.

Вчена рада Національного музею історії України у Другій світовій війні