З роси і води Вам, дорога моя вчителько!

Автор: Леся Гасиджак | 07 липня 2015 13:44 |



Господь Бог ніколи не посилає нам випадкових людей. Кожна людина має якусь свою місію, свою роль в нашому житті. Є й такі, які визначають все майбутнє. Коли я вступила на навчання до Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на "чоловічому" історичному факультеті вона була єдиною завідувачкою кафедри, кафедри, яка досліджувала українську культуру і традиції. Тому вибір було робити досить легко. А перше правило, яке вона озвучила нам і довела на першій лекції , стосувалася основ етнології - "Вони не гірші. Вони просто інші". Сьогодні вона, моя та ще сотень науковців, вчителька, відзначає свій ювілей.

Сьогодні Валентина Кирилівна Борисенко (в дівоцтві – Ільченко) (відомий далеко поза межами України етнолог, доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, кавалер ордену княгині Ольги ІІІ ступеня, є науковцем, педагогом, чий науковий доробок є визнаним та високошанованим в інтелектуальній історії сучасної України) відзначає свій ювілей. Впевнена, що кожен відділ етнографії кожного краєзнавчого чи історичного музею України має її монографії - бо вони становлять основу української етнології як науки. Саме тому й прийшла ідея цієї статті - на пошану і з вдячності до мого Вчителя!

Подільське дитинство

1945-й рік для родини Ільченків був скоріше складним і сумним, ніж радісним. Березнева «похоронка» констатувала той факт, що дівчинка, яка прийшла в світ на Івана Купала, ніколи не побачить свого батька, життя якого забрала круговерть Другої світової. «Я ще не народилася, а мама вже плакала. Мабуть тому я така не дуже весела», - каже з гіркотою в голосі Валентина Кирилівна, хоча причина «невеселості», насправді, мабуть в іншому. Доктор історичних наук, професор, етнолог – вона дослідила понад 500 сіл, почула тисячі людських історій, через які пізнавала історію і культуру українців, і всі ті долі, страждання, весь чужий біль назавжди оселився в її голові. Бо той, хто вивчає людину, бути безсердечним не може.

«За спогадами мами я народжувалася вдома, бо тоді ще не було акушерських пунктів, але акушерка вже в селі була. Її Броніславою звали. Я народжувалася вранці, коли сонце сходило. В той час в нас в хаті ночувала жінка, жебрачка (яка йшла від села до села), і коли почались пологи, її попросили вийти з хати. Вона вийшла, лягла під вікном на сіні і каже: «Цікаво, куди це вони так поспішають? Чи на поїзд поспішають…». І мама тоді весь час казала мені, що мабуть вона в такий час це сказала, що я тепер постійно кудись їду».

Слова жінки виявилися пророчими, бо сотні експедицій, лекцій в Україні та закордоном, тисячі годин роботи в архівах (і цей процес не спиняється й сьогодні ні на хвильку) вимагали і вимагають темпу, бо лише той, хто працює, не покладаючи рук, знає справжню ціну часу.

Вдова Кирила Ільченка – Марія – по війні залишилась з двома дітьми на руках: крім Валі (так назвали дівчинку) був ще на 3 роки старший хлопчик. Життя в селі було надзвичайно складним. Робота за «трудодні» на колгоспній панщині забирала людське здоров’я і сили. Діти ж весь час росли з бабусею. Свекруха (мати покійного чоловіка) і невістка майже 30 років прожили під одним дахом у мирі і злагоді, що не може не бути прикладом для нас сьогодні. З 10-річного віку донька допомагала мамі, часто ходила замість неї на роботу в колгоспний сад збирати полуниці, рвати яблука, працювала на рівні з дорослими жінками. Окрім всього іншого, це виховувало витривалість і життєву стійкість, яка потім стала помічною у бурхливому життєвому морі.

«Бабця, було, сідає мак терти до куті, ти просиш в неї дозволу макогін облизати, а вона каже: «Не дам, бо чоловік буде лисий!». І хоч ти мала, і не знаєш ще, що таке чоловік, але якийсь острах все рівно був…

Бабця давала багато побутових знань. Була віруюча. За кілька днів до Різдва ми робили ковбасу. Я завжди допомогла: за допомогою скельця від гасової лампи начиняла ту кишку. Це, як правило, було ввечері. Ось їх садять на солому в піч, потім чуєш – пахне, а рано встаєш – нема ковбаси. «Де ковбаса?», - питаю. «Нема! Бо поки ти спала, вона через комин вилетіла і там сидить на Золотій вербі». (В нас на ставку була величезна верба і чогось її всі називали «золотою».) Ну, взуваю валянки і відправляюся на пошуки. В результаті – повні валянки снігу і ніякої ковбаси. Але потім, коли вже вносили її таку холодну на Різдво, то казали, що вона знову через комин прилетіла…

Кутя на Святу вечерю у нас обов’язково була. І колядували ми, хоч в школі й забороняли. Такого вже жорсткого терору не було, бо вчителі самі були сільські і в них вдома теж варили кутю, але поза тим настанови вони нам були зобов’язані дати. Але ми по сусідах, по родичах ходили з колядкою. То я за двоюрідним братом і  рідним «вчеплюсь» - і собі йду. Дарунки тоді були нехитрі… Хто варениками пригощав, сухофруктами, а вже як хтось дасть 15 копійок, то це були величезні гроші, бо це можна було сто грамів «подушечок» купити».


Потім було 11-річне навчання в школі. Література, географія, історія, мова – були улюбленими науками. За досконалі твори вчитель ставив Валентину Ільченко в приклад іншим. Викладач історії не лише вкладав кожному в голову знання, а ще й вчив логічному мисленню, вмінню і силі висловлювати свою думку, аргументувати її перед всіма. Випуск 1962-1963 рр. був першим, що навчався за 11-річною системою шкільної освіти. Недосконалість системи управління вилилась в те, що наказ був, але нову навчальну програму адаптувати не встигли. Відтак класичного навчання у випускників Хижинецької школи протягом останнього року практично не було. Але його заміняло навчання виробниче. На рівні з дорослими колгоспниками школярі навчались керуванню трактором, вивозили гній в поле, о 6-й ранку були на полі і сапали кукурудзу і соняшник (норма була 4 га на людину), виконували іншу дрібну й не дуже роботу, брали участь у соцзмаганнях тощо. Ланкова Валентина Ільченко тоді не лише заробила собі весь достатній для вступу до вишу мінімум трудоднів, а й показала себе як лідер, відповідальна і організована людина. Наставником в цей період була агроном Любов Афанасіївна Власенко. Її любов до роботи, доброта стали тим формуючим чинником, що вплинув на вибір майбутньої професії Валентини Ільченко. Вона планувала стати агрономом і готувалася до вступу в Уманський сільськогосподарський інститут.

Але й тут в життя Валентини Кирилівни втрутилася доля в особі ще однієї мудрої і виваженої людини. В селі Хижинці головою колгоспу на той час був Костенко Іван Кузьмич, юрист за професією, який за дивних обставин опинився в селі. Тоді для вступу до вишу необхідно було мати рекомендацію з колгоспу. Це полегшувало вступ і гарантувало наявність стипендії, яка була чи не єдиним засобом до існування всіх студентів. «Ти будеш в селі все життя матюки слухати. Я б тобі порадив вступати на юридичний», - почула випускниця, коли прийшла до голови колгоспу за довідкою. Сьогодні ми навіть уявити не можемо, що тоді, у 1960-ті, необхідною умовою для вступу на навчання була наявність виробничого стажу. І Валентина Кирилівна ті 120 трудоднів мала. Почуті слова, сказані в добрий час поважною людиною, щирі і турботливі, змінили її життя. І вона поїхала до Києва – здавати документи на юридичний факультет Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка.

Та вже за кілька днів була перша образа і перше розчарування. Дівчина у приймальній комісії не повірила довідці про наявність трудового стажу, мовляв, «ви тільки школу закінчили, коли ви могли працювати». І документи не прийняла. Городянка, вона очевидно уявити не могла, що сільські діти за перші 16 років ті трудодні на все життя наперед виробляли…

«І що робити? В чужому місті, сама-одна. Я ж приїхала без мами… З косичками, сукня з «ліхтариками», - пригадує вже тепер з посмішкою Валентина Кирилівна. – Що робити? Вийшла я в коридор і заплакала. А повз йшов вже покійний Порфирій Макарович Овчаренко, декан історичного факультету. Побачив «село» (його було добре видно) і каже: «А чого ти, дєточка, плачеш?».

Вона розказала свою історію, він подивився документи і почав переконувати вступати на історичний. Аргументи були задіяні ті ж самі, які використовуються викладачами й сьогодні: «в нас такий факультет хороший, у нас буде історія, англійська і французька мова». І треба сказати, що встояти перед ними неможливо і сьогодні, а тоді й поготів. Іспити згодом були здані на «відмінно» і Валентина Ільченко стала студенткою першого курсу історичного факультету.

Київ

Перший рік видався надзвичайно важким. Було нелегко звикати до великого міста, до натовпу людей, і один час були думки щоб покинути навчання. Відкинути їх змусив настановчий лист тітки, маминої сестри. А згодом, на другому курсі, все переломилося. Викладачі, які були фахівцями високого рівня – Володимир Горленко, Анатолій Поріцький – не залишали байдужими до етнології студентів. А оголошення-дозвіл про можливість писати курсову роботу на прикладі свого села зародив у студентці Валентині Ільченко розуміння і відчуття бути корисною своєму краю і своїм землякам. Приїжджаючи до мами в село, вона почала записувати свідчення, збирати матеріал. За дослідницький напрямок було обрано взаємовпливи в культурі українців і поляків Поділля. І робота почалася з Хижинців, де ще тоді була окрема вулиця, Копичена, на якій жило зо 7 польських родин, які мали свій цвинтар, по-інакшому святкували Різдво тощо.

Тоді ж була й перша повноцінна етнографічна експедиція в рамках проекту Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії імені М.Т. Рильського, що передбачав формування етнографічного історико-регіонального атласу по землеробських знаряддях, житлу і одягу. Керівником експедиції був В.Ф. Горленко. Студенти-практиканти записували оповіді, описували все довкола, робили замальовки. Володимир Федорович щовечора вчив студентів заповнювати експедиційний щоденник, правильно фіксувати почуте, адже важко уявити – та диктофонів тоді ще не було. Етнографам-початківцям доводилося спати коли в школі, коли в хаті, інколи намети простонеба ставили. Їжу готували самостійно. Продукти тоді купували в селян і найчастіше цю місію покладали на Валентину Кирилівну. «Така біленька, худенька, може й моїй хтось дасть, бо моя теж так вчиться», - казали жінки і давали молоко безоплатно. Та перша експедиція на Чернігівщину визначила долю і все подальше життя Валентини Ільченко як майбутнього етнолога.

На 5-му курсі той же авторитетний Володимир Федорович Горленко порадив випускниці вступати до аспірантури. Склавши іспити, але не будучи впевненою, чи зможе подолати конкурс, який завжди був високим, Валентина Борисенко взяла направлення на роботу в село Непедівка Козятинського району Вінницької області (щоб ближче до мами) і, майже ні на що не сподіваючись, поїхала вчителювати.

«Одного ранку (а це був листопад 1968 року) я прокинулась і побачила, що на мене на павутинці зі стелі спускається павук. За народними прикметами це була «звістка». От і не вір в них тепер, - згадує в розмові з автором Валентина Кирилівна. –  Через 5 хв. у двері господині, в якої на квартирі я мешкала, постукав чоловік. Він був німий. Нічого не сказав, тільки дав листа. То було повідомлення про зарахування до аспірантури до Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнографії імені М.Т. Рильського».

Тема кандидатської стала продовженням студентських робіт – «Взаємовпливи в культурі та побуті українців і поляків Поділля в кінці ХІХ – на початку ХХ ст». Оскільки тоді в інституті (зрештою, як і тепер) експедиції оплачували мало, то «спонсором» дисертації стала… мама Марія. Вона продала півкорови, щоб донька могла займатися наукою.

Спогади про Валентини Кирилівни про маму сьогодні є більш ніж промовистими: «Моя мама була надзвичайною людиною. Хоч й закінчила тільки 3 класи (бо це була війна, революція, вона 1908 року народження була), вона була талановита і обдарована людина. Знала напам’ять дуже багато віршів Степана Руданського, Олександра Олеся. Мама час від часу, обережно, згадувала про Голодомор. Вона вижила в той час, бо варила в школі дітям так звану «шліхту». Говорила якісь епізоди. Спеціально не розказувала, очевидно оберігала нас. Пригадую, вона говорила, що у 1920-х ходили люди по селу і носили якийсь календар, де було написано, що в 1932-1933 роках буде великий голод, який буде «пущено від власті». Коли я вчилася в школі і в нас були якісь поїздки в театр, культпоходи, інших дітей батьки могли не пустити, а моя мама ніколи не сказала «ні».  Завжди вона давала ті 5 чи 10 рублів, і завжди підтримувала мене. І я знаю, що в душі вона не хотіла, щоб я йшла від неї з села, бо вона залишалася сама, але вона ніколи не сказала мені «не йди, не вчись». Тому заслуга матері в тому, що я відбулася, є найбільшою».


Три роки навчання в аспірантурі пройшли швидко, станом на 1971-й рік дисертація у Валентини Кирилівни була готова. Але прикрий випадок, що трапився в тоталітарній державі, змусив відтермінувати захист на 3 роки. Формуючи збірник наукової конференції, співробітники ІМФЕ недогледіли і пустили до друку статтю з посиланнями на Сергія Єфремова і Володимира Кубійовича. Наявність імен «буржуазно-націоналістичних» діячів коштувала посад директору інституту, заступнику, кільком іншим співробітникам, було ліквідовано Вчену Раду, науковцям змінили планові теми, спрямовуючи увагу з Карпат на Схід і робітниче середовище. Час був тривожний і про жоден захист не могло бути й мови. Валентина Борисенко тоді також переформатовує свої наукові інтереси на Південь і Південний Схід України. А в 1974 році в Мінську нарешті відбувся захист кандидатської дисертації. Це був історичний рік, останній в СРСР, коли наукові роботи ще було дозволено писати українською (чи іншими мовами союзних республік). З 1975 року російська мова стала єдиною офіційною.

Довгих і плідних 20 років Валентина Кирилівна пропрацювала в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнографії імені М.Т. Рильського. Спочатку у Відділі етнографії, потім - у Відділі радянських свят і обрядів, згодом, до 1995 року – у Відділі рукописних фондів. За цей час було не лише написано десятки статей, видано фундаментальні монографії, а й проведено сотні етнографічних експедицій, захищено докторську дисертацію на тему «Весільні звичаї та обряди на Україні».

 

Поле як життєвий простір

«Пам’ятаю село Скаржинці Хмельницького району. В ньому жило переважно польське населення. Я їздила туди зимою і зупинялася в хаті, де жінка була полька, а чоловік – українець. І оскільки зимою день малий, то я цілий день ходжу по селі, а ввечері опитую того дідуся. А він такий розумний був… І я йому різні запитання задаю, то про одяг, то про житло, і він одного разу каже: «Яка у вас оце важка робота! Це ж мені треба подумати що відповісти, а вам же треба подумати, про що мене спитати». Це було так мудро, філософськи… Були люди, які прислів’ями розмовляли. Кожна експедиція давала знайомство з цікавими людьми, мудрецями…», - пригадує сьогодні Валентина Кирилівна.

«На Поліссі в першу чергу, якщо ти заходиш в хату, намагалися нагодувати. І от я найбільше запам’ятала випадок, який мене змусив написати цілу книжку [«Така житка. Культура повсякдення українців Чорнобильського Полісся» - ЛГ]. Це був 1994-й рік. Хата, де жила мати десь за 70 років і син 53-х років. І я так зайшла і сіла навпроти печі. А вона одразу кинулась до неї, щоб пригостити мене – бо я ж з дороги. Вони там людям дуже раді були. І я побачила, що в тій печі нічого немає – один горщечок з кашею пшоняною стояв. І вона одразу мені насипала тієї каші. Дивлюся, а на столі накритий рушничком невеличкий шматочок хліба, четвертинка. І це все, що в них тоді було. Це мене дуже зворушило, бо людина поділилася останнім, що в них є. Я той горщик каші пам’ятатиму мабуть завжди…»

 

«Мої найщасливіші роки були в час роботи в університеті»

В історію української етнографічної науки ХХ і ХХІ ст. Валентина Борисенко увійшла як будівнича першої в історії незалежної України кафедри етнології, яка прийняла своїх перших студентів у 1995 році, на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Ця ідея не була новою: ще Кость Гуслистий неодноразово звертався до ЦК КПУ з відповідним проханням. Кафедра етнології в СРСР була тільки в Москві і Ленінграді, а в союзних республіках її мати було заборонено. Тому коли в Україні було прийнято це рішення, розуміючи важливість цієї дисципліни та маючи неабиякий практичний стаж, Валентина Кирилівна пристала на пропозицію тодішнього декана історичного факультету, Анатолія Гнатовича Слюсаренка, і взялася до роботи.

Колектив кафедри етнології і краєзнавства історичного факультету КНУ імені Т. Шевченка. Фото з приватного архіву Наталі Громової.

Перші роки не були легкими, бо кафедра створювалась за рахунок внутрішніх резервів і викладачам, історикам партії за фахом, треба було ставати етнологами. Проте з роками сформувався хороший колектив, з часом вдалося виростити науковців з вчорашніх студентів. Наталя Громова (Розинка), Геннадій Казакевич сьогодні успішно продовжують педагогічну роботу Валентини Кирилівни.  

Під її керівництвом докторами наук стали Володимир Скляр, Марина Гримич, Лідія Мельничук, Ірина Пономарьова. Своїм долученням до науки на початковому етапі через здобуття ступеня кандидатів історичних наук Валентині Кирилівні завдячують Алла Дмитренко, Олена Брайченко, Леся Гасиджак, Наталя Громова, Олеся Стасюк, Ірина Батирєва, Умебаясі Масакі, Людмила Метка, Мандебура Олеся, Ситник Світлана, Юлія Крикун, Оксана Родінова та ще близько десяти молодих науковців. 

«Якщо брати мій величезний стаж роботи, то мої найщасливіші роки були в час роботи в університеті. Академія – це школа життя. Але оцей контакт з молоддю, студентами – він неоціненний і приносить велику радість, - ділиться найсокровеннішим Валентина Кирилівна сьогодні. - Я люблю студентів. Я багато вчуся в них. Інколи переосмислюю свою позицію».

У 2002 році Валентина Борисенко розробила програму для записування студентами усних свідчень про Голодомор 1932 - 1933 років та масовий голод 1946 - 1947 рр. Близько 2-х тисяч свідчень з різних областей України стали основою архіву усної історії, що зберігається нині в Національному музеї «Меморіал жертв Голодомору» в Києві.

Від липня 2006 по 2013-й рік В.К. Борисенко працювала провідним науковим співробітником Відділу національної культури Національного науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України. Сьогодні продовжує наукову роботу у стінах рідного Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського.

В. Борисенко організувала і провела ряд міжнародних конференцій (Київ, 1999, 2000, 2001). Прочитала лекції про українську культуру у містах Тампере (університет, Фінляндія), Сарасота, Гарвард, Філадельфія, Нью-Йорк, Вашингтон (США), Прага (Чехія), Варшава (Польща). Вона є автором понад 200 наукових праць. З-поміж них – монографії «Нова весільна обрядовість у сучасному селі (на матеріалах південно-східних регіонів України)» (Київ, 1979), «Весільні звичаї та обряди на Україні» (Київ, 1988), «Традиції і життєдіяльність етносу: на матеріалах святково-обрядової культури українців» (Київ, 2000), «Нариси з історії української етнології 1920-1930-х років» (Київ, 2002), «Свіча памяті: Усна історія про геноцид українців у 1932-1933 роках» (Київ, 2007), «Українське весілля: традиції і сучасність» (Київ, 2010), «Така житка. Культура повсякдення українців Чорнобильського Полісся» (Київ, 2011), «Етнокультурні зв’язки українців та поляків Східного Поділля (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)» (Київ, 2014).  Валентина Кирилівна є науковим редактором і автором текстів у колективному дослідженні «Холмщина і Підляшшя» (К., 1997), в навчальному посібнику «Українська етнологія» (К., 2007), у тритомному проекті «Українки в історії» (2004, 2006, 2012). Довгих 13 років вона була редактором заснованого нею фахового наукового збірника «Етнічна історія народів Європи», що видається на кафедрі етнології та краєзнавства КНУ імені Тараса Шевченка. 





Мама

Мудрість, фаховість, фундаментальний підхід до науки Валентини Кирилівни знайшов продовження у її дітях. Донька Ольга сьогодні є одним з кращих філологів в Україні. Її бездоганна майстерність неодноразово застосовувалась в багатьох іміджевих проектах, що формували культурний простір України. Син Мирослав – історик, має звання доктора наук, викладач, фахівець з історії міста в першій половині ХХ ст. в умовах тоталітарної доби. Сьогодні він ще й Герой-доброволець, що захищає право України на державну незалежність в умовах російської агресії на Сході України. 

«Вони росли в хаті, де не було нічого окрім книг, відтак вони й визначили їхню подальшу долю», - резюмує Мама. І додає: «Я пишаюся своїми дітьми».  

______

Валентина Кирилівна Борисенко найбільше цінує в людях чесність і відвертість. З посмішкою згадує свою бабусю, яка на означення хитрих людей говорила «Не люблю, коли вмре і дивиться». Шляхетність, порядність, прямота та високий рівень педагогіки – це ті характеристики, які скаже про неї кожен, хто знає ближче. В її голові зріє ще досить багато науково-видавничих проектів: чекають свого часу і фінансової підтримки монографії з історії обрядового печива в Україні, родинної обрядовості ХХІ століття та весільної обрядовості 1920-х років. Болить її серце за культуру і науку, через нерозуміння чиновників важливості цієї галузі і ролі в успішному державотворенні, через молодь, яка часто боїться бути собою, втрачає своє коріння, цураючись мови батьків піддається асиміляції. Проте віра в краще є сильнішою – за умови, що всі ми разом будемо працювати за одну спільну ідею і кожен з нас буде самим собою і на своєму місці.

Хочеться вірити, що все так і буде.

А ще від щирого серця і з невимовною вдячністю додати: «З роси і води Вам, Валентино Кирилівно, – на многії і благії літа!»

 
Леся Гасиджак, к.і.н., етнолог,
редактор веб-порталу "Музейний простір"

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Лютий 2020

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
242526272829 
Січень | Березень