Батуринський канцелярський курінь повернувся до Батурина!

За гетьмана Івана Мазепи в Батурині був заснований перший спеціальний навчальний заклад - канцелярський курінь, який функціонував при Генеральній військовій канцелярії. Він був покликаний готувати службовців для державних, адміністративно-судових і фінансових органів Гетьманщини.

До куреня приймали переважно вихідців із знатних козацько-старшинських родів. Кандидати на навчання повинні були добре знати граматику, риторику, основи філософії, логіку. Часто до канцелярського куреня вступали і випускники Києво-Могилянської Академії. Навчання військових канцеляристів тісно поєднувалося із практикою. Їм доручали вести окремі справи, а також призначали до складу різних комісій, що виїжджали для розгляду справ у полки і сотні. З великою повагою ставився до канцеляристів сам гетьман. За освіченість та вишукані манери слухачів Батуринського канцелярського куреня часто запрошували до гетьманського двору взяти участь у різних урочистостях. Після закінчення навчання у курені канцеляристи займали вищі державні посади, ставали відомими дипломатами, юристами і адміністраторами.

НІКЗ «Гетьманська столиця» довго  працював  над  організацією  історичного гуртка  і  ось у квітні 2015 р. проект  «Батуринський курінь»  стратував! Його учасниками є учні 6 — 10 класів Батуринської загальноосвітньої школи І -ІІІ ступенів, а керує їх роботою  завідуюча відділом  археології заповідника  Наталія Саєнко. Робота гуртка ставить метою виховання в учнівської молоді патріотизму та національної свідомості, популяризацію високих здобутків доби Гетьманщини, які були реалізовані на теренах гетьманської столиці Батурина. Використання різноманітних методів гурткової роботи та цікавих форм дозвілля дають дітям можливість реалізовувати творчий потенціал у практичній діяльності.

З нагоди 70-ї річниці перемоги над нацизмом у Другій світовій війні було проведено цикл засідань гуртка, об'єднаних темою “Наш край в роки Другої світової війни (1939-1945)”. Ознайомлення  з темами  про оборонні бої за Батурин, окупаційний період та визволення міста, гуртківці поєднали з  вивченням  речей часів війни із фондового зібрання заповідника. Переконливою  для  всіх була  розповідь про життя та подвиг  уродженця Батурина Героя  Радянського Союзу Миколи Васильовича Кадуна (1919-1944), у образ якого перевтілився науковий співробітник заповідника Федір Юхно. Біля  Кургану Слави юні батуринці у шанобі схилили свої голови в знак пам’яті про загиблих земляків. 9 травня гуртківці зустрілися на братському цвинтарі у парку Кочубеївський. Після покладання квітів на могили  захисників Антон Койдан, Анастасія Шматок, Дарина Олефіренко, Євгенія Біліченко, Максим Нескуба та Каріна Паращенко розповіли про своїх родичів, які жили у часи Другої світової війни. Ось деякі із розповідей, які  підготували  на  засідання  історичного куреня  діти.  

Біліченко Євгенія, 13 років

Проміжок часу 1939-1945 рр. людство запам’ятає на все життя. Багато наших родичів та близьких людей загинули під час війни. Кожного року 9 травня  ми вшановуємо пам'ять загиблих під час Другої світової війни, а цього року і тих, хто загинув в зоні АТО на сході нашої країни.

У кожного з нас є рідні люди, які були на фронті. Мій прадід Михайло пішов на війну, мав бойові нагороди, був контужений. Його двоюрідний брат Федір також був на фронті та був нагороджений двома медалями. Згодом він потрапляє до Англії, де його взяли в полон. Як же він сумував на чужині за своєю родиною, а найбільше за двоюрідною сестрою Євдокією! Та повернутися на рідну землю йому не судилося через хворобу та смерть. Сестра про цю страшну звістку дізналася з листа, якого прислав їй товариш Федора із Канади.

Євдокія зустрічалася з хлопцем Василем, який також був призваний на фронт. На згадку про себе він прислав фото з підписом: «На долгую память Дусе от Васи на память, потому  что люблю». Також Євдокія отримала листа, в якому було два фото товаришів Василя.

Бережімо пам'ять про загиблих солдатів, які воювали за мирне небо над землею! Нехай кожна людина пам’ятає про всіх, хто загинув заради своєї Батьківщини та заради миру в Україні.

 Олефіренко Дарина, 11 років

Під час Другої світової війни у моїй родині загинув рідний брат моєї прабабусі Русак Ольги Іванівни - Русак Іван Іванович 1924 р. н. Його призвали в армію 17 вересня 1943 р., на війні був кулеметником. В останньому листі до родини він писав, що знаходиться на території Естонії, в лісі: “спимо на білій м'якій постелі — в снігу”. Згодом прийшов лист від його побратима, який написав, що як ішли в бій, то давали адреси один одному і прохали, щоб повідомили рідним на випадок смерті. Тож він і повідомляє, що Русак Іван Іванович загинув, визволяючи місто Нарву в Естонії. Йому тоді було 20 років. На запити про місце поховання родині прийшла відповідь, що Іван Русак вважається зниклим безвісти у липні 1944 р. Де його могила - невідомо. У кінці липня 1944 р. в Естонії йшли великі бої, які тепер історики називають четвертим етапом Нарвської операції. У ньому загинуло і зникло безвісти 4685 радянських солдатів, серед них і мій прадід.

 Шматок Анастасія, 12 років

Мій прадід, Олефіренко Іван Устимович, народився 16 січня 1913 р. Навчався у Мринській школі механізаторів. Був направлений у Батуринську МТС. Очолював молодіжну тракторну бригаду. Був мобілізований на захист своєї Батьківщини в 1941 р. Воював у складі Білоруського фронту та був нагороджений медалями та орденами. Після закінчення війни працював до виходу на заслужений відпочинок у Батуринському відділенні Сільгосптехніки на різних посадах та був відзначений медаллю «За трудову доблесть». Помер мій прадідусь 1-го березня 1989 р.

Моя прабабуся, Олефіренко Федора Петрівна, народилася 23 травня 1913 р. Вона також пережила всі негоди, які випали на долю жінок у роки війни. Коли її чоловіка Івана Устимовича забрали на війну, вона залишилася з двома маленькими синочками 1938 та 1939 року народження. Довелося їй дуже тяжко працювати. Померла вона 2-го лютого 1980 р.

Ще одна моя бабуся, Шматок Марія Семенівна, народилася 27 грудня 1930 р. Зазнала в дитинстві ця жінка і холоду, і голоду. Дуже тяжко їй було у роки війни. Померла вона 16 жовтня 2014 р.

 Койдан Антон, 13 років

Мій прадідусь, Хітаєнко Петро Степанович, народився 28 червня 1910 р. Помер 23 грудня 1995 р. Уродженець Батурина Бахмацького району Чернігівської області.

Призвали на війну літом 1943 р. у віці тридцяти трьох років. Потрапив в 108-у стрілкову дивізію під командуванням Рокосовського. Був бронебійником. Відправили за Глухів, далі під Новгород-Сіверський, звідти відправили на Гомель, де тримали оборону. Потім пішли далі: на Пінські болота та Жлобин. Був у Барановичах, потім у Бобруйську. Після сильних боїв пізніше пішли на Гомель.

Перший раз був легко поранений в ногу влітку 1944 р. Через місяць дозволили повернутися, але вже в 444-й полк кулеметником. З великими втратами форсували річку Нарев. Дійшли до Східної Прусії. Там німці вдарили термітними снарядами, люди горіли навколо. Отримав ще два поранення: одне в обличчя, а друге, тяжке, в ногу. Було це 14 січня 1945 р. Автобусом його перевезли в Польщу, потім санітарним поїздом в м. Горький. Там лікувався і виписався в кінці 1946 р.

На війні загинув його старший брат, Хітаєнко Григорій Степанович, 1900 р.н. Він служив у 155-й стрілецькій дивізії, загинув 14 лютого 1944 р. на Вінничині і був похований у с. Люпинці Плисківського району Вінницької області.

Мій другий прадідусь, Сенько Олексій Юхимович, народився 16 березня 1918 р. Помер 30 липня 1999 р.. Житель села Бурімка Ічнянського району Чернігівської області. Пішов на війну добровольцем в 1941 р. у віці 23 років. Був водієм та стрілком протитанкової рушниці. Пройшов всю війну. Поранень не мав.

Вшановуючи загиблих у тій далекій війні гуртківці згадували і про наших захисників сьогодні, які також здобувають перемогу над окупантами, як здобули її наші діди і прадіди 70 років тому. Пам’ятаємо і перемагаємо!