ТИМУР ПРОТИ КОМАНДИ…

Автор: Катерина Романова | 09 травня 2015 07:14 |

Останніми днями в музейному середовищі — принаймні столичному — обговорюється потенційне звільнення співробітника заповідника «Софія Київська» археолога Тимура Бобровського. Офіційна підстава для звільнення — ліквідація посади в результаті введення нового штатного розкладу. Неофіційна — відомий всім відкритий лист Т.А. Бобровського із закликом до віце-прем'єра з гуманітарних питань та за сумісництвом міністра культури пана В'ячеслава Кириленка добровільно піти у відставку через провальну політику у сфері культури.

Знаю, що зазвичай кожен подібний матеріал врешті-решт зводиться до обговорення особистостей. Навіть з коментарів на «Музейному просторі» можна побачити, що музейна спільнота по-різному ставиться як до пана Бобровського, так і до пана Кириленка. Але в тому-то й біда, що всі негаразди музеїв звужуються до зведення особистих стосунків замість обговорення системних проблем, яких у нас чимало та наявність яких багато хто усвідомлює. Хочу коротко зупинитися лише на двох, не нових, останнім часом обговорюваних, але тісно пов'язаних з ситуацією, що її окреслено у першому абзаці.

Проблема перша. В культурній сфері (припускаю, що не лише у ній, а взагалі усюди) досі діє директивно-репресивна система управління. Висловлювання іншої думки, невиконання розпорядження чи так званих «рекомендацій» керуючої установи, якими б іноді, м'яко кажучи, нерозумними вони не були, призводять у кращому випадку до вказівки винести догану непокірному співробітникові, у гіршому — до тиску на керівника установи, аби той звільнив бунтаря. Незгодний з такою політикою керівник теж може бути звільнений та замінений на більш лояльного. Тут, на жаль, нічого не змінилося. За часів Ющенка діяв принцип кумовства, за Януковича — земляцтва, нині принцип — «ми стояли разом на Майдані». Хоча українці йшли на Майдан не для того, щоб урвати шмат влади, а щоб змінити систему, яка приводить до влади «своїх» і для якої неважливо — чи є вони фахівцями, чи ні.

Останнім часом у головних музеях України прокотилася хвиля нових (а іноді й старих, відверто реваншистських) кадрових призначень, навколо яких точаться дискусії, а всередині колективів виникають конфлікти, що аж ніяк не сприяє розвиткові музеїв. Не знаю напевне — на благо ці зміни, чи ні. Можливо, нові/старі очільники більш досвідчені, фахові, мислять сучасними категоріями. Останнє, однак, іноді викликає сумнів, бо відчуття викликів часу мало б спричинити й усвідомлення того, що конкурс на зайняття керівної посади є вкрай необхідним – і перш за все для самого керівника. Тільки тоді, коли людина представляє на конкурс програму, яку реалізовуватиме на посаді, вона матиме надійний аргумент проти «злопихателів» як у середині колективу, так і ззовні – бо програма ця пройшла конкурс і була визнана найкращою експертами. Є, звичайно, певний скепсис стосовно незаангажованості експертів, але не думаю, що по всій Україні не знайдеться фахівців, які б мали достатній авторитет і довіру своїх колег. А крім іншого, до конкурсної комісії варто запрошувати і представників близьких за профілем установ. Скажімо, якщо йдеться про історичні музеї – науковців з академічних інститутів.

І тільки невиконання запропонованої та прийнятої програми – але не зведення особистих рахунків, не ступінь слухняності владі – може бути підставою для розірвання контракту з директором.

Хоча б у цьому питанні Міністерство, здається, нарешті відреагувало на заклики музейників, затвердивши порядок роботи Комісії для проведення конкурсу на заміщення вакантних посад керівників держпідприємств сфери управління Міністерства. Питання тільки у тому, що Міністерство саме визначатиме персональний склад комісії. Цікаво, якими принципами воно керуватиметься у цьому випадку…

Утім, втручання у внутрішню діяльність музеїв спостерігається не лише на рівні кадрових питань, але й суто музеєзнавчих — пов'язаних з експозиційною та виставковою роботою. Варто якомусь ентузіасту з народу звернутися з листом до представників влади з ідеєю доповнити експозицію музею матеріалами, присвяченими, скажімо, його дідусеві, одразу ж з'являється директива — негайно виконати. І неважливо — чи відповідає експонування цих матеріалів концепції експозиції та чи є вони у музейній колекції взагалі. Зате відзвітували, що прислухаються до ініціатив громадськості.

Інший аспект цієї проблеми — ступінь покірності музеїв. Поясню, про що йдеться. Минулого літа у Міністерстві культури — ще за головування ним Євгена Нищука — обговорювалися питання розвитку музеїв після Революції гідності. Тодішній виконуючий обов'язки директора Департаменту культури КМДА Ростислав Карандєєв — нинішній заступник В.А. Кириленка — виступаючи, наголосив, що музеї зобов'язані бути провідниками державної політики та чітко виконувати всі настанови керівних закладів... Ніби все вірно. Але тільки якщо йдеться про політику, спрямовану на національний розвиток. Під час тієї наради я запитала: а що робити музеям, коли уряд проводить антидержавницьку політику, як це робив уряд Януковича? Як їм, усвідомлюючи, що політика держави спрямована на нищення національної культури, національної пам'яті, залишатися її провідниками? Які мають бути механізми опору антиукраїнській політиці?

І тут ми наближаємося до другої проблеми. Незважаючи на функціонування у нас ICOM, Музейної ради при Міністерстві культури, наявності Всеукраїнської асоціації музеїв, які б нібито мають представляти та захищати інтереси всіх музеїв і врешті-решт музейників України, музейна спільнота не є згуртованою, дозволяючи владі час від часу тихенько «пожирати» незручних співробітників, позбавляти музеї власних приміщень, ставити зручних для себе керівників, диктувати, які експозиції та виставки треба створювати і як саме. Звичайно, важко говорити про якусь синергію в музейному середовищі, коли навіть в межах одного колективу не буває одностайності, а часто просто роками точиться відкрита ворожнеча. Але ж слід визнати, що й ці внутрішні негаразди є наслідком системних проблем і, зокрема, непрозорих призначень керівників, навколо яких одразу гуртуються їхні симпатики, а поряд не менш швидко формується опозиція. І допоки конфлікт зводиться до обговорення персони, а не її програми – він невичерпний.

Висновок, звичайно, очевидний. Музейникам треба, нарешті, виступити єдиною силою та забути про міжусобиці, які на тлі більш глобальних проблем виглядають нікчемними. І справа тут не лише у конкретному міністрі, не в конкретних очільниках департаментів і управлінь, а у самих нас, бо це ми дозволяємо міністрам та іншим керівникам вчиняти так, як вони вчиняють. А коли з’являється хтось, хто насмілюється виступити з критикою влади – правий він чи ні – дозволяємо його позбутися, не замислюючися, що, в принципі, можемо бути наступними.

Не хочеться вкотре спекулювати темою Майдану, але ж, здається, люди виходили за право мати і висловлювати свою думку, не будучи за це покараними. Чи не так, панове очільники?

Катерина Романова

Схожі публікації

Коментарі (17)

музейник з Софії | 09 травня 2015 14:43:18

Балачки ні про що. Автор абсолютно не орієнтується в ситуації (чи не хоче цього), яка склалася в музейній сфері після погрому Кулиняка-Толочка та їже з ними. Знищено цілі колективи, передусім ті, які були справді науковими і креативними, бо такі минулій владі були не потрібні.А саме її ставлеником є Тимур Бобровський - права рука регіоналки Сердюк, який активно долучився до лав погромників.

Пн	Вт	Ср	Чт	Пт	Сб	Нд
				1	2	3
4	5	6	7	8	9	10
11	12	13	14	15	16	17
18	19	20	21	22	23	24
25	26	27	28	29	30

ТИМУР ПРОТИ КОМАНДИ…

Теги

Схожі публікації

Коментарі (17)

Новини

Події

Журнал«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

Рейтинг

Календар

Журнал
«Музейний простір»