Як Будда «помстився» Леніну

Українське Поділля належить, мабуть, до найбільш мальовничих регіонів нашої країни. Щоправда, коли йдеться про цей край, найперше  спадає на думку Кам’янець-Подільский та його історично-ахітектурний комплекс під відкритим небом. Між тим тут вистачає не менш визначних  пам’яток, на жаль, мало відомих широкому загалові. Й передусім – це палацово-парковий ансамбль «Самчики» з  музеєм-садибою в однойменному селі  на схід від  райцентру Старокостянтинів.  До того ж, як виявляється, Самчики, як не дивно -  є «батьківщиною» українського «ленінопаду».

Саме тут поблизу неквапної річки Іква, між вкритих лататтям озерець і ставків чудом збереглась майже в первозданному вигляді перлина архітектурного стилю ампір, напевно, єдина така в Україні. Цим дивом подоляни завдячують полковникові Петру Чечелю (1754 — 1843 р. р.), гайсинському старості, котрий наприкінці XVIII століття придбав у Старокостянтинівському повіті кільканадцять сіл (зокрема і Самчики), де й облаштував свою резиденцію. Чечель вирішив не лише збудувати тут палац, але й вписати його у ландшафт за всіма правилами паркової архітектури. Для розбудови маєтку він запросив у глушину Подільського краю найкращих тогочасних скульпторів, зодчих, художників, паркетників, столярів. А згодом стараннями грошовитих наступників Чечеля Самчиківський парковий ансамбль перетворився на маленький український Версаль.

    За задумом архітекторів, окрім палацу із білокам'яними колонами порталів,  тут постали вишукані будівлі китайського павільйону та, прибрамних будиночків. Чималу територію (нині близько 18 гектарів) було обгороджено кам'яним муром. При в'їзді гостей маєтку зустрічала скульптура — усміхнений лев. Інша скульптура - сумний лев - проводжала їх, коли вони полишали садибу. У музейних залах палацу, здається, ще панує витончена атмосфера минувшини, коли під склепінням Круглої,  Великої і  Грецької зал господарі  влаштовували багаті прийоми й учти.  Всі зали тут розмішені таким чином, що гості, самі того не помічаючи, неквапом переходили з однієї в іншу, аж поки не опинялися на повітрі біля озера. Тут Чечель наказав  спорудити дерев'яного моста із перилами аж до його середини, щоб, прогулюючись, гості могли зривати річкові лілії.

       А  в багатому скульптурному вбранні  палацу чільне місце обіймає винятковий за художньою цінністю «Японський» кабінет,  фресковий живопис якого віддзеркалює орієнталістську (східну) течію в мистецтві Європи того часу. Це, до речі єдиний, що повністю зберігся, інтер’єр такого роду в архітектурній спадщині України. Сьогодні мало хто відає, що автором унікального фрескового розпису палацу був наш геніальний співвітчизник Михайло Врубель. До того   тоді вже 28-річний художник п'ять років жив у Києві, де працював над ескізами розписів Володимирського собору. З роботою не пощастило (церковна влада відхилила його бачення, віддавши перевагу «руськоправославному» богомазу Васнєцову). Відтак молодий майстер за пристойну платню спочатку саме в Самчиках почав   втілювати у життя свої майбутні  задуми. Нижню частину так званої японської кімнати  він розписав яскраво-жовтими хризантемами, а купол цієї незвичайної кімнати вінчає блакитне небо.

    Нині синьо-жовта гама цих розписів дає чималу поживу для всіляких аналогій для тих, хто добре знається на історії садиби. Адже  на початках радянських часів маєток, звісно, не уникнув занепаду та плюндрування. А місцеві мешканці й донині в переказах від дідів - прадідів згадують,  як за це блюзнірство Будда «помстився» … Леніну. Справа в тому, що, облаштовуючи тут після жовтневого перевороту  сільську комуну, більшовики по-варварські втопили у місцевому озері статую Будди, котра в числі інших надавала маєткові східного колориту. Вона, до речі, на дні  й понині. Потім перед парадним входом місцеві партійці вста­новили гіпсовий  бюст Леніна, та через кілька мі­сяців на нього впала реліктова ялина й розтрощила на друзки. Мабуть, це був перший в Україні  з випадків «ленінопаду», котрі сьогодні вже ні для не дивина, а заледве не буденне явище. Тодішня влада не полінувалася замовити другий пам’ятник вождю, але на нього теж впала ще одна рідкісна ялина — вже з іншого боку.  Тому видали наказ: зрубати весь ряд «буржуазно-націоналістичних» дерев, що утворювали алею, яка  прямувала до приміщень маєтку.

      На щастя, під сокиру тоді не потрапила й решта насаджень – адже й донині парк нараховує понад 167 порід і різновидів дерев та кущів, серед яких - унікуми, релікти, екзоти, породи нині  занесені до Червоної книги України. В паркові  збереглася й скромна, але дуже рідкісна в Україні споруда - відкрита теплиця «Сад в мурах», для вирощування теплолюбних й екзотичних рослин та кущів. І тут треба віддати належне більш поміркованим наступникам принципових «комісарів». Рослини збереглись тому, що 1956 року на території парку розмістилася обласна науково-дослідна сільськогосподарська станція з відділами у будівлях садиби. Частину заповідника перетворили на дослідне поле, де й нині вирощують агрокультури. Й лише у 90-х роках вже  за часів незалежної України тут створили  музей — філію обласного краєзнавчого музею. А, враховуючи її історичну, наукову та мистецьку цінність, держава взяла садибу під охорону (номер 1704 особливого реєстру пам’яток історії).

   Зауважимо натомість, що започаткована ще Чечелем продумана ставкова культура дозволяє мешканцям цього мальовничого куточка Поділля якось виживати сьогодні. З місцевих плес вони живляться не лише коропами й товстолобами, яких самі й розводять –в хазяйстві придається все. Літом тут можна побачити, як тамтешні селяни збирають із заплав буйне латаття, що йде на корм чисельним качкам і гускам. Проте рибалити на таких ставках приїжджим не раджу. Скажімо, один з самчиківських «підприємців» спокушує туристів, котрих тут з кожним роком таки більшає, впіймати в його власному ставку здоровенного коропа. А вони дійсно досягають там ваги до 10 кілограмів! Коштує таке «задоволення»  близько ста гривень за годину, проте навряд чи що впіймаєте: рибини в ставку настільки перегодовані, що на вудку просто не йдуть.

Краще просто милуйтесь цим диво-музеєм, створених талантами й працею наших предків.


Ігор Галущак
Львів