Хрещатик, Майдан, Європа і Музей. Думки мистецтвознавця

«Крєщатік, Крєщатік, я по тєбє іду на дєло…»

З відомого шлягера.

Бажаючи відповісти на питання, що треба для поліпшення Хрещатика і Майдану, як осмислити історичну пам’ять міського простору, з чого виходити у стратегії розвитку центру Києва, пропоную свої міркування та ідеї у формі образів одного композиційного цілого. 

Хрещатик

Хрещатик з часів свого формування був орієнтований на комерційно-комунікаційну функцію і набував сили головної міської артерії впродовж усього 19 століття. Близько 1914, до початку 1-ї світової, він сформувався, як серце нового київського даунтауну, вузький, щільно забудований проспект, що втягував та виштовхував «міську кров» - потоки людей і транспорту, живлячи енергією увесь міський організм. У регуляції кровообігу допомагала система клапанів – площ. Європейська і Бессарабська забезпечували стратегічні напрямки комунікацій, відповідно, Північ та Схід, Південь та Захід. Думська площа, натомість, отримувала суто міську функцію, про що мова піде нижче.

Отже, доволі вправно вулиця-серце працювала до вересня 1941 року, коли, як відомо, була підпалена і вщент згоріла разом з прилеглими кварталами. Сьогодні на цю колись заборонену тему видано не одну книжку, є в доступі численні фотоматеріали, можна побачити навіть відео фрагменти страшної пожежі. Навіть побіжне знайомство з цими матеріалами приводить до висновків: окрім спланованого енкаведистами руйнування центру Києва в 1941-му була свідомо відкинута можливість відновлення Хрещатика в кінці 1940-х років. На момент повернення Червоної армії близько 50-ти відсотків забудови вулиці лишалося у вигорілих остовах-коробках, які можна було полагодити. Як, приміром, будинок на Бессарабській площі 5, в якому довелося прожити багато років авторові цього тексту. На відміну від Варшави, де у стислі терміни відновили зруйнований історичний центр, Київ змушений був піти шляхом, окресленим вже у 1930-і, щоправда, поле для новацій зі Старого міста перемістилося до Хрещатика.

У результаті ґрунтовної реконструкції 1950-х, попри деякі питомо українські мотиви оздоблення, постав радянський Хрещатик зі значно погіршеними «кардіологічними»  параметрами.

Нова планувальна структура та оздоблення повоєнного Хрещатика були реалізовані ефектно: у завершеннях перспектив, у надлишку зелені курдонерів та алей, в урочистому стилі колонад, аркад, балюстрад та скульптур. Втім, за фасадною пишністю, ховалася згубна внутрішня суть перетворень щільної міської структури на розріджену садибно-провінційну. Паралельно зазначу – ця проблема актуальна не лише для Києва, а й для  більшості середніх та великих міст Центральної та Східної України.

Отже, Хрещатик став розлогим та млявим, послабилася його функція серцевого м’яза: у розширеній артерії вповільнився рух крові й значно впала напруга міського життя. Радянський Хрещатик став вагомим фактором занепаду всього історичного ядра Києва, оскільки функція движка поступово переходила до віддалених периферійних центрів – пл. Перемоги, Дзержинського (Либідська), Ленінградська, згодом такі ж виникли на Оболоні, Троєщині, Осокорках, Петрівці.

Виглядає так, що Хрещатик 1950-х – 1980-х працював як механічне серце, штучно підтримуване ідеологічною батарейкою – регулярними багатотисячними парадами і демонстраціями. Від цього й прискіплива увага до Хрещатика  радянського лікаря-архітектора, що обережно впроваджував новації: фонтани та монументи, окремі кафе і ресторани (в часи відлиги), зручні підземні переходи, навіть окремі споруди, що блискуче завершували його ансамблеву композицію. У наступний період дикого капіталізму та корупції, 1990-і та 2000-і роки, для Хрещатика почалися екстремальні випробування, ледь не фатальні для слабкого серця Києва.

Майдан

Варто зазначити, що радянська концепція Хрещатика, вплинула і на функції його площ, зокрема пл. Калініна (Думська), що втративши муніципальне призначення, мала особливий розвиток. Її просторова трансформація крокувала разом із переміною назв:  Думська-Калініна-Жовтневої революції-Майдан Незалежності.

Історично формування площі має зв'язок із прокладанням нової житомирської дороги від Бессарабки та занепадом старого житомирського шляху, що починався якраз від неї. У середині 19 ст. площа являла собою видовжену ділянку, від західного краю якої віялом розходилися вулиці до Софійської та Михайлівської площ. Західний бік площі замикався кварталом Хрещатика, забудованим по червоній лінії. У 1870-і частину вільного простору ділянки зайняла будівля Міської думи, від чого простір зменшився і отримав циркульну форму, в центрі якого пізніше був встановлений фонтан. Така просторова організація площі надала їй рис суто міського вузла-зупинки на вісі Старе Місто-Печерськ, а також (важливо!) декларувала необхідну легітимацію муніципалітету-Думи, що своїм розташуванням ніби апелював до святинь – Софіївського, Михайлівського монастирів, Лаври, Олександрівського костьолу. Після пожежі Хрещатика в 1941-му згаданий квартал на непарному боці зазнав нищівних руйнувань і дав можливість планувальникам «нової епохи» розширити площу на схід від вулиці. Для тієї ж мети поступилися й коробкою будівлі Думи, що могла бути відновлена. Візуальний ефект від розкриття площі потребував нових домінант і пропорцій. У якості першої виріс готель Москва, будинок-стіна, що мав за первісним задумом нагадувати Спаську вежу Московського кремля. Будівля готелю стала важливим елементом створюваної декорації, що  натякала на московські «архетипи». Важливим було і впровадження класицистичних форм, шанованих у Кремлі та поблизу нього: праворуч будівля готелю фланкована колонадою Консерваторії, а ліворуч – корпусом колишнього Інституту шляхетних дівчат, що своїм розташуванням на пагорбі віддалено нагадує московський Дом Пашкова. Під час його реконструкції у концертний зал (Жовтневий палац) були збільшені пропорції: до невеличкого напівкруглого центрального ризаліту було прибудовано велетенську коринфську колонаду. Образ будівлі кардинально змінив свою стать з тендітної жіночої на кремезну чоловічу. Нова східна частина, таким чином, отримала ряд елементів, що уподібнювали її образу Червоної площі в Москві. Так була втілена нова функція центральної київської площі – бути ідеологічним центром, завжди апелювати до метрополії (Москви) і тримати дистанцію від міського життя.

У 1970-і ідеологічна складова була доопрацьована встановленням монументу Жовтневої революції та відповідним перейменуванням. Слід визнати якість архітектурно-мистецького рішення. Пілон-прапор червоного граніту з фігурою Вождя мав безпосередній зв'язок зі своїм тлом – фасадом готелю «Москва». Гранітний монумент напружено «виростав» з тієї стіни – джерела своєї непорушності й сили. Трохи нижче, як пам’ятаємо, стояли фігури металевих бійців революції, які ощерилися зброєю в бік західної частини площі – у постійному докорі київським святиням, а також із посередницькою місією між гранітним «світом ідей», трибуною партійного керівництва та колонами живих демонстрантів.

У 1980-і роки з наближенням радянського декадансу площа Жовтневої революції ненадовго отримала завершеність – оновлений фонтан «Рулетку» та Будинок профспілок, вільну алюзію на флорентійський Палаццо Веккіо.

До 1990-х – 2000-х років площа Жовтневої революції  підійшла в усій завершеній ідеологічній красі, як кульмінація хрещатицького архітектурно-монументально-пропагандистського комплексу. На додаток, той комплекс навіть просторово орієнтувався в напрямку згадуваної метрополії – на вихід за дніпрові кручі, красномовно позначений аркою Дружби народів. Щоправда, планувалося ще більше. Зокрема, мала бути знищена будівля Філармонії, що заважала сприйняттю «дружньої» арки, вул. Челюскінців (Костьольна) мала бути розширена в нижній частині, мала бути розширена частина парного боку вулиці Кірова (Грушевського) біля Музею українського мистецтва.

Відчувши майбутнє лихоліття, Хрещатик та його центральна площа самостійно почали процес деструкції падінням у 1988-му порталу Київського Поштамту. За тим послідувала Революція на граніті та непомітний демонтаж ідеологічного ядра – монументу Жовтневої революції. Площа вкотре змінила назву на Майдан Незалежності, отримавши альтернативне ідеологічне значення національного форуму, де вирішується доля всієї країни. З часової перспективи стає очевидним – грандіозна реконструкція Майдану початку 2000-х, критикована ще підчас проектування, закладала конфлікт між урбаністичним та ідеологічним началом, поєднаними в одному, нехай і великому просторі. Виразно проявилася повна суголосність тих «новацій» корупційній деструкції соціуму. Новітній Майдан став пам’ятником корупції, починаючи від неякісного облицювання і замощення та завершуючи водка-баром в підґрунті монумента Незалежності. І саме тому він щоразу ставав місцем громадського НЕ-сприйняття, незгоди, простором конфлікту та боротьби: у «помаранчевому» 2004-му, «європейському» 2014-му, не рахуючи малих майданів. Гадаю, так останні роки проявляє себе  рух до повернення природньої функції площі, як міського громадського центру, урбаністичного ядра Києва.

Європа

Якщо ми сьогодні говоримо про місця пам’яті, які потребують візуалізації – вочевидь треба починати з трагедії Хрещатика 1941–1943 років. Для здійснення першого кроку можна було б скористатися прийомом трасування червоної лінії вулиці у тих місцях, де вона була розширена та змінена. Такий проект «Хрещатик – місце пам’яті: 1941–2014» охоплював би простір від Бессарабки до колонади стадіону Динамо із залученням вул. Прорізної, Лютеранської, Інститутської. Трасування можна робити смугою близько метра завширшки світлою «київською» цеглою з вставками інформаційних металевих (кам’яних) табличок. У парковій зоні на Прорізній можна було б об’ємнше акцентувати ріг зниклого Музичного провулка за допомогою, скажімо, фрагментарного відновлення цокольних частин будинків. У подібний спосіб можна позначити барикади та кордони Майдану на Хрещатику 2013-2014 років.

Основна проблема сучасного Хрещатика і Майдану Незалежності – стихійна торгівля і паркінг на хідниках – також є результатом повернення вулиці до своєї первісної функції головної міської артерії. Однак, парадне архітектурне середовище радянських часів нездатне було адаптуватися до нових реалій, що засвідчує феномен «комерційного андеграунду», тобто появи «Глобусу» і «Метрограду». Тому, по-перше, очевидним і нагальним завданням є трансформація наявних підземель Майдану (також і Вел. Васильківської) в те, чого той потребує найбільше – у паркінг. Для в’їзду-виїзду з кількарівневого паркінгу в західній частині площі можна було б «зафрахтувати» цілу вулицю Б. Грінченка. Це хоча б частково розвантажило зони, прилеглі до Майдану Незалежності. По-друге, перспективну спеціалізацію для альтернативи стандартним бутікам торговельного центру підказує скупчення сувенірної торгівлі у підземному переході Майдану Незалежності (Трубі). Тобто потрібен сувенірний мол. Прикладом є велика крамниця сувенірів на львівській Площі Ринок – свого роду супермаркет львівських цікавинок з постійним аншлагом. Київський варіант міг би отримати власну споруду на Майдані. Назвемо його умовно сувенірний мол «Дума». Він потребує проектування 3–5-и поверхової споруди в сучасних формах і матеріалах (скло, метал),  що постала б на місці зруйнованої Міської думи та віддалено (наприклад, овальним планом) нагадувала б свого історичного попередника.

Отже, паркінг та відновлення об’єму думського будинку в новій якості стали б другим  кроком у контексті відновлення природньої функції Майдану, його західної частини.

Протилежна східна частина площі з Монументом Незалежності потребує ґрунтовніших перетворень, але прагматичній стратегії заважає (і ще довго заважатиме) фактор новітньої сакралізації місця. Парадоксальним чином банальний і вторинний з монументальної точки зору пам’ятник сьогодні освячений подвигами та життями багатьох людей. Саме навколо Монумента Незалежності (помилково названого стелою) гуртувалися перші майданівці, під нею палали намети і свистіли смертоносні кулі, до її підніжжя текла кров героїчних захисників Революції Гідності. Утім, якщо дивитися на півстоліття вперед, очевидно,  що слід планувати зміни у цій частині Майдану вже зараз.

Основна проблема в цій ситуації – пошук нового місця для Монумента Незалежності.

У київській традиції монумент-колона – явище рідкісне, але не унікальне. Одразу ж перед очима постає один з найдавніших пам’ятників – так звана Колонна Магдебурзького права (пам’ятник хрещення Русі). Він був поставлений біля підніжжя дніпрових схилів, увінчаний золоченою кулею і виринав серед зелені подібно до храмів на печерських пагорбах. Спробуйте уявно помістити колону з Майдана в простір пагорбів над Дніпром і одразу матимете відчуття, що там її місце буде набагато органічнішим. Тому що видно колону буде звіддаля, стоятиме вона символічно на межі Сходу і Заходу, водночас у столиці і над нею. Зміст монумента буде збагачений ідеєю єднання усіх частин країни навколо Києва. Звернений до сходу він зичитиме добро, на противагу фігурі Батьківщини-матері, озброєної мечем і конституцією СРСР. Логічно було б запроектувати цілий комплекс із домінуючим посеред нього монументом. Він мав би бути включений в рекреаційне середовище сходів до Дніпра від площі перед Маріїнським палацом, що спускалися б аж до набережної, а в перспективі вели б до нового пішохідного мосту через річку. Колона мала б бути поставлена на ділянці у рівні Паркової дороги, нахабно зайнятій сьогодні вертолітною площадкою. Тому проблема ускладнюється перенесенням діючих там сьогодні закладів і установ. Ділянка навколо монумента могла б бути використана подвійно. Угорі літні кафе, сувенірна торгівля, під землею паркінг для Верховної ради з відповідним підземним сполученням.

Тож, якщо реалізувати стратегічне завдання – вертолітна площадка-Монумент Незалежності-проект «Сходи до Дніпра», то будівництво на парному боці Інститутської не буде таким вже примарним.

Ділянка, що підлягатиме реконструкції, охоплює простір від скверу біля павільйону метро на вул. Інститутській аж до нижньої площадки зі скульптурою засновників Києва, на скільки це дозволятимуть виходи з метрополітену. Необхідно демонтувати будівлю готелю «Москва»-«Україна» (або ж включити цю споруду до нового комплексу), увесь надземний «Дніпрогес» включно з незграбним мостом до Жовтневого палацу. За тим має бути здійснена забудова парного боку вул. Інститутської по старій червоній лінії (або близько до неї) багатоповерховими будівлями в сучасних формах і матеріалах. Функціонально новий комплекс має бути орієнтований на те, що й було до руйнувань 1940-х років - апартаменти, офіси, торгівлю, заклади харчування. У середині кварталу, використовуючи перепад висот між Інститутською та Городецького, має бути спроектований багаторівневий паркінг із заїздами-виїздами з обох вулиць. На додаток, можна вести мову і про перенесення консерваторії до історичного місця, нині зниклого Музичного провулку.  Це стратегія розвитку для ще одної перспективної ділянки – кварталу між вул. Прорізною, Грінченка та Хрещатиком. Вона потребує переосмислення простору кварталу, як системи громадських медіа-просторів: Музика-Архітектура-Теле-Радіо-Пошта, а також реновації втрачених споруд, створення всередині пішохідної зони, будівництва нових об’єктів. Подібну пішохідну внутрішньоквартальну зону можна організувати й у дворі КМДА, як це було за часів революції: демонтувати ґрати, підсвітити майоліку у в’їзних арках, створити зону відпочинку в середині двору.

Повертаючись до Інститутської, можна ширше подивитися і на реконструкцію Жовтневого палацу. Очевидно, він потребує перепрофілювання, але стратегічно це має бути не лише Інститут національної пам’яті, або Музей Майдану. Слід враховувати майбутню долю гуманітарних інститутів НАН, розміщених в корпусі на Грушевського 4. На мій погляд, передислокація інститутів у споруди власне інститутського призначення (разом з флігельним корпусом «Кінопалацу») дала б імпульс для розвитку як ділянки на початку Грушевського, так і для самих інститутів. Зокрема, демонтаж концертного залу відкрив би можливість для будівництва додаткового корпусу в тилу інституту, скажімо, для реалізації проекту «Шевченківський дім». Тож, дана стратегія веде до переосмислення  й можливої реконструкції усієї забудови біля  підніжжя Жовтневого палацу, зведеної після Другої світової – будівлі Укоопспілки, готелю «Дніпро», корпусу інститутів НАН. Радикальний підхід міг би передбачати нові червоні лінії, наближені до проїжджої частини Хрещатика, Європейської, початку вул. Грушевського, значний підземний паркінг, нову систему підземних переходів під Європейською пл. та вул. Грушевського, перепланування паркової зони навколо палацу-інституту, нове капітальне будівництво зі збереженням та реновацією фрагментів старовинної забудови.

Музей

Для монументального втілення того, що є предметом пам’яті - революційні події, подвиг Небесної Сотні – варто виходити з наступних факторів: Герой (Герої), Місце (Місця), Мета (або мéтабачення революції, рівні її змісту – індивідуального, міського, державного, світового, сакрального). Тобто, герой може бути названий персонально, локалізація монументальних форм повинна відповідати місцям подій, загальний підхід спирається на контекстну багаторівневість. Приклад такого підходу у наступній пропозиції.

Один з аспектів монументу полягає у встановленні груп формальних елементів у місцях найзапекліших протистоянь – Грушевського, Інститутській та ін. Елементом (модулем) може бути стилізований щит майданівця – вигнутий сталевий лист 2–3 м заввишки,  перфорований отворами різного діаметру, вмонтований у шестикутну в плані низьку бетонну базу. Із таких модулів можуть бути зіставлені групи (сотова структура) на різних ділянках з широкою можливістю варіювання. Щити мають бути розвернені «у бік супротивника», споряджені вмонтованою в базу підсвіткою для вечірнього часу (червоне світло). Сприйняття таких форм народжуватиме багато відчуттів і сенсів: підсвічені червоним з середини, щити працюватимуть як метафора кровавого розстрілу, розміщені на рівні очей даватимуть можливість дивитися крізь отвори, переживаючи досвід захисників Майдану, до того ж отвори символізуватимуть також і простріли від куль. Можливе використання написів-прізвищ героїв на цих модулях.

Для втілення метазначення Майдану, як прагнення європейської ідентичності українців, вже є підготовлене місце – центр Європейської площі. Саме там можливо (і потрібно!) встановити велику монументальну форму, що надала б простору площі завершення, а також змінила би однозначність контексту арки Дружби народів. Роль монумента на Європейській пл. можна порівняти з інтервенцією на Шварценбергплац у Відні, де ажурна структура, встановлена перед пам’ятником радянському солдату, ускладнює сприйняття і народжує новий контекст доповненням, а не руйнуванням.

Третій аспект, сакральний, потребує проектування та будівництва невеличкої, але стаціонарної каплиці у сквері на Інститутській, там де сьогодні встановлена дерев’яна зрубна капличка.

До питання про Музей Майдану нагадаю невдалий історичний приклад. У Києві в 1924–1937 рр. існував Музей Революції, звісно ж не української, а радянської. Містився він у сучасному Будинку вчителя і певний час позиціонувався, як головний міський музей. Домінуюча ідеологічна складова призвела до перетворення його в музей Леніна, а експонати частково розійшлися між музейними збірками. Гадаю, такі метаморфози вказують на одне – збереження пам’яті та збір артефактів це одна справа, а музеєфікація – справа друга і не така однозначна. У передчасній музеєфікації (розуміючи це як створення самодостатнього музею з експозицією) завжди криється небезпека втрати ще нез’ясованих якостей та змістів – корисного предмета чи то незавершеного явища. Авжеж, є проблема, де зберігати та експонувати зібране, але окрім пошуку місця дислокації артефактів слід було б акцентувати увагу на ідеях мобільності, динамічності, комунікативності, взаємодовіри, тобто феноменальних рисах соціопростору Майдану. У з’вязку із цим виникає образ Музею Майдану, як особливої просторової локації з унікальними властивостями.

По-перше, це ідея «наметової» стаціонарності, що веде до мобільної архітектури, конструкції-трансформера, як найбільш прийнятної для створення простору Музею.

По-друге, Музей сьогодні має в першу чергу стати центром комунікації, дискусії, прийняття рішень, а отже більше workshopом, а не музеєм. Проблематика (тематика) дискусійного простору широчезна – від урбаністики і мистецтва до військових справ (приміром, координація волонтерської роботи).

Усе це в «старі міхи» Українського дому або Жовтневого палацу вливати недоречно - потрібен суперсучасний проект на вільній ділянці, яка знову ж таки існує. Це Інститутська 3-5, дика місцина з хащами у котловані, залишеному від розібраного довгобуду. На неї вже не одне десятиліття претендує Національний художній музей України, як на можливість для будівництва додаткових приміщень для експозиції мистецтва 20 століття. Тому конструктивно Музей Майдану має бути виконаний так, аби його можна було з часом без зайвих зусиль розібрати і перенести на інше місце, переформатувати, з рештою, здійснити повноцінну музеєфікацію, коли це і справді буде на часі. Принаймні, коли, дай Боже, в України мине потреба щоденно боротися за своє існування.     

Данило Нікітін, завідувач відділу графіки Національного художнього музею України

Фото надані автором