Ідеалістична природа справжнього мистецтва

Чим більше сучасна наука про мистецтво переходить у площину сухих методів предметно-доказової вертикалі, тим частіше хочеться кинутись на пошуки ефемерного та невловимого птаха людського генія, де поза логікою «мистецької школи», «стилю» та «майстерності» десь далеко понад хмарами ширяє феномен «Божої іскри».

Всі зламані списи на цьому поприщі завжди приводили до одного -  у мистецтві злого генія не буває. Світова історія образо-творення пережила кілька епох тиранів та депресивних занепадів загальної культури, проте визначальними завжди були витки позитивістського характеру.

Українська пластика минулого сторіччя все найкраще залишила у його першій третині, бо це був період духовного розквіту, крім того мала своїх величних патронів: Андрея Шептицького, Ханенків та Терещенків, що наче відчитували «Божу іскру» в молодих талантах ще до їх самоутвердження, їм допомагали, скеровували, інколи навіть виховували….

Маючи в арсеналі тільки абсолют доброї академічної школи та працьовитих виконавців, більшовицька окупаційна доктрина пробувала створити високомистецькі пам’ятки мистецтва і з їх допомогою впливати на свідомість людей, нехтуючи  духовною складовою. Як вислід, тільки у Львові з 1950-х і до сьогодні - десятки кам’яних «бовдурів» або «закутих наче у кайдани» величних образів Івана Франка та Кобзаря. Свідомість людей з того часу дійсно змінилась - львів’янам стало байдуже, які монументи споруджують у їхньому місті: «совковий» Бандера чи «примітивний» Кульчицький…. Найгірше, почала формуватись громадська думка, що пластиків з «Божою іскрою» вже не існує…

У галереї Гарі Боумена, що у Львові на вул. Наливайка, на початку цього року якось натрапив на виставку скульптурних творів 1980-х років Катерини Немири, талановитої керамістки, знаної письменниці, громадської діячки. Вразила невимовна щирість і майже «Бурделівська» простота вислову, та найбільше – підсвідоме чуття граційності форми та ритму. Закорінена у своїй масі важка постава  - нагадує пластичну формулу Григора Крука, розгорнутий у динаміці ритм  - винахід Олександра Архипенка. В розмові із журналістами, вже на відкритті виставки, пані Катерина випустила з уст ключове: вчилась у Дмитра Крвавича, славетного львівського скульптора, котрий набагато більше вкладав у юні таланти своїх учнів, аніж у власні монументальні твори. Захотілося ще раз побачити станкові твори самого Дмитра Петровича того часу і зрозуміти, на якому ж етапі система затирала відблиск «Божої іскри». На оновленій експозиції «Українське мистецтво ХХ ст.» Національного музею у Львові ім. А.Шептицького побачив призабутого «Мамая», в якому впізнав скоріше здобутки львівського авангарду, аніж данину офіційній культурі того часу.               

      

Дистанція від талановитого задуму до його масштабного втілення є надто великою. Більшість талановитих митців її долають на «милицях кон’юнктури», інші – реалізують свої сміливі задуми у Вільному Світі. Саме подих вільного світу я відчув на останній виставці Василя та Світлани Яричів у стінах Національного музею у Львові: тут не відчутно ані коректи «комітетів титулованих невігласів», ані залежності від «кошторису об’єкта». Всюди присутня естетична рефлексія на сьогодення, глибоке осмислення і…  те, що залишив митцеві в подарунок Всевишній. На своїй авторській експозиції скульптор як вправний шкіпер: знає, що залишив йому в спадок Бранкусі, Архипенко, Бурдель, що, можливо, не доказав Лємбрук, а до чого ще слід тягнутися…

Виявляється, там, у Вільному Світі, щоб поставити серед міста талановиту скульптуру, не потрібно «викручувати руки майстрові», у кілька турів «засідати комісії, переконувати у правоті її членів…..», її відбирають кілька авторитетних спеціалістів та просто купують для міста, або ж залишають собі як дарунок після пленеру. Саме так було із композицією Василя Ярича «Пейзаж Лотарингії»,  що від 1993 року стоїть у містечку Ляндштроф (Франція).

 Виходжу з музею і потрапляю назад, в «совок», де знову, напевно, збирають гроші на чергове якесь спорудження… знову скликають поважні комісії, замість того, щоб прийти на виставку і купити для міста талановитий твір мистецтва, набагато цінніший за інші у вимірі теперішнього часу, а, крім того, дешевше, без корупційних схем та лобіювання інтересів.

Вихід один – треба виховувати нових Ханенків та Терещенків на прикладі музейних екпозицій, вони ж, напевно, будуть жити у Вільному Світі і цінувати справжнє мистецтво.

Богдан Мисюга,
м.Львів
Кандидат мистецтвознавства

Ілюстрації:
Катерина Немира «Вершниця» 1980-ті рр. (шамот, полива)
Дмитро Крвавич (1926-2005) «Мамай» 1959 р. (теракота, полива)
Василь Ярич «Лінія горизонту», 2009 р. (дерево, бронза)