Сакральні пам’ятки археології Галицького краю

Земля акумулює в собі таємниці минулого. Вона може багато розповісти, тільки треба вміти це почути. Галицька земля вабила науковців археологів з покон віків. Вона багата на історію, насичена відомими подіями і неповторністю пересічних галичан, життя яких характеризується високою духовністю, вартими уваги цікавими побутовими речами. Наша земля зберігає рештки фундаментів величних церков, іконографічний матеріал, уламки мозаїчних плит та ін.

Археологічні дослідження свідчать, що княжий Галич був розташований за 5 км південніше від сучасного, на стрімкому правому березі річки Лукви (нині – східна околиця села Крилос). Центральна частина княжого міста - дитинець була між річкою Луквою та Мозолевим потоком на Крилоській горі. Найдавніша частина міста – Золотий Тік. Колись Токами називали місця, де відбувались княжі суди, урочисті збори, лицарські двобої. Далі на південь розташовувався міський посад, який захищала з південної сторони потрійна лінія оборонних валів та ровів. Біля західного підніжжя Крилоської гори по обидвох берегах Лукви розташовувалось Підгороддя. Найбільша кількість церков була у сучасному Крилосі, Шевченковому та Залукві діяло по 9 храмів. Жителі центральної частини середньовічного Галича мали тільки 3 церкви.

Проведемо невеличкий екскурс у минуле наших пращурів, звернемо увагу на декілька цікавих археологічних пам’яток галицьких околиць. Однією з яких є Іллінська церква ХІІ-ХІІІ ст. (церква простояла до початку ХІХ ст.). Цей музеєфікований об’єкт культурної спадщини -  Церквище з фундаментом храму і залишками кладовища розміщений на погорбі „Убіч” в урочищі „Прокаліїв сад”. Тут, з давніх часів до середини ХVІІІ ст., існував монастир з білокам’яним храмом пророка Іллі. Починаючи з ХVI ст. про церкву Св.Іллі згадують історичні джерела. За ними А.Петрушевич стверджував, що Іллінський монастир був діючим у 1-й пол. ХVI ст. Доказом цьому слугувало те, що благодійниця Галицького релігійного центру королева Бона Сфорца подарувала монастирській церкві старовинне крісло із зображенням свого герба. Після закриття храму реліквію перенесли у крилоську катедру. Грамота з дарчим написом, скріпленим підписом королеви та її гербом, зберігалися в архіві А.Петрушевича. У 1654р монастир святого пророка Іллі був жіночим. Припускають дослідники, що був зруйноваеий під час турецького нападу в 1676р. Легат про його відновлення підписав у 1708р. Єпископ Йосиф Шумлянський, виділивши 600 злотих на ремонт. Іллінську церкву в цьому документі владика назвав найстарішою з усіх.  Це може бути доказом про її існування ще в княжі часи. Отець Іларіон Карп’як у сер. ХХст. розшукав документи, в яких говорилося, що у келіях Святоіллінського монастиря з ініціативи єпископа Петра Білянського в 90-х роках ХVІІІ ст. дійсно відкрилася однорічна єпархіальна семінарія.

Перші розкопки втраченої споруди провели Л. Лаврецький та І. Шараневич у 1886-1887 рр. Виявиось, що це була ротонда, до якої з заходу прилягав прямокутний притвір, а зі сходу – півкругла апсида. Пагорб відділений з північно-західного боку від Крилоської гори літописним Мозолевим потоком. У природному середовищі відіграє роль акценту у функціонально-розпланувальній системі Галича ХІІ-ХІІІст. Розміщувався на околиці історичного середмістя. Пам’ятка є залишком сакральної споруди, за типологією ротондальний храм з апсидою зі сходу та прямокутним притвором із заходу. Загальна площа пам’ятки 226 м². Потужність культурного шару, який датується ХІІІ – поч. ХІХст. - 1,7м. Елементи архітектурного декору храму, віднайдені в ході археологічних досліджень, вказують на приналежність споруди до галицької архітектурної школи ХІІ-ХІІІ ст. Тип ротонди Св. Іллі не знаходить аналогів у архітектурі Давньої Русі, але відомий у Середній Європі (ротонди Св. Іржі в Ржіпі – Чехія, Св. Прокопа у Стшельно – Польща). На основі цих пам’яток і архітектурно-археологічного аналізу галицьку ротонду датують другою пол. ХІІ ст. Під час археологічних  дослідженнь виявлено рештки порталу: восьмигранні колонки і валки з архівольту покриті різьбленним рослинним орнаментом. Виявлено також шматки тиньку з синьою фарбою. У похованнях знайдено складаний позолочений хрест. Залишки саркофагу з обтесаних кам’яних плит, фрагмент бази цоколя храму.

Одним із значних фактів є те, що у церкві пророка Іллі побував 17 березня 1727 р. автор Першої Української Конституції -  гетьман Пилип Орлик. На початку ХІХ ст. церква була розібрана, а кам’яні блоки із стін храму були використані для побудови Митрополичих палат у с. Крилос. Своїм плануванням, будівельними особливостями та декором церква ілюструє жваві взаємини галицької архітектурної школи із західноєвропейським зодчеством. На жаль, святиня була приречена на загибель... Нині на місці колишньої церкви пророка Іллі встановлено символічний пам’ятний хрест, а її фундаменти музеєфіковано. Пам’ятка розташована на місцевості, яка після свого знищення використовувалась як орні землі та пасовище. На даний час територія перебуває під охороною держави. Після останніх досліджень фундамент церкви св. Іллі  законсервований та протрасований. План фундаменту прочитується над поверхнею землі.

Вартим уваги є й фундамент церкви св. Кирила та Мефодія ХІІ – ХІІІ ст.та могильником  розташованого за межами сучасного населеного пункту на пагорбі правого берега р. Лімниці на захід від Крилоса під лісом Дібровою, в урочищі Над Борщовом, біля дороги, яка у давнину була соляним шляхом.

 Основними речовими знахідками є архітектурні деталі: фрагменти білокам’яного цоколю, невеликий фрагмент білокам’яного блока з валиком, який йде по лицьовій поверхні. Три групи полив’яних керамічних плиток, які в давнину складали набір підлоги, а також два варіанти плиток з рельєфом покритих жовтою та зеленою поливою із зображенням грифона. 1882 року при північній межі “Діброви” парох села Залуква о. Лев Лаврецький за участю Львівського історика Ісидора Шараневича виявили масивні фундаменти чотиристопної триапсидної кам’яної церкви. На початку ХХ ст. фундаменти повторно в кількох місцях розкрив О.Пеленський і опублікував після цього дещо відмінний план фундаментів. На підставі топоніму Кирилівка дослідник назвав церкву  Кирилівською і вважав її монастирським храмом. Деякі особливості плану фундаменту (виступи від лопатки стін, окремо влаштовані подушки стовпів, кладка з річкового каменю) вказують на почерк галицької архітектурної школи. Археолог Ю.Лукомський відносить пам’ятку до вежоподібних храмів нового стильового напрямку в архітектурі Древньої Русі, які зводились в кін. ХІІст. Письмові згадки про храм відсутні. Дослідники припускають, що він був зруйнований ще у першій половині ХІІІст.

 У 1882 році на високому правому березі р. Лімниці Л.Лаврецький та І.Шараневич відкрили фундаменти загадкової невеликої давньої споруди. Ю.Захарієвич після обмірів протрактував план пам’ятки багатокутником зі округленою східною частиною, що дістало назву “Полігон” або “Ротонда”. Фундамент ротонди  “Полігон”.Цей об’єкт сакральної архітектури давнього Галича знаходився за 400 м на схід від р.Лімниця, в урочищі Карпів Гай. План ротонди ледь витягнутий із заходу на схід: більший діаметр становить 14,9, а поперечний до нього – 14,4м. Фундамент був опущений в культурний шар, який утворився на цьому місці, і на 40-50см заглиблений в лесовий материк. Верхня частина фундаменту, та що лежить в культурному шарі складає ту ж висоту. Таким чином висота збереженого фундаменту досягає 0,90-1,00м.

 Зі звіту І.Шараневича відомо, що розкопані в 1882р. фундаменти “Полігону” не засипалися, а в 1884р. були законсервовані. На підставі зовнішнього вигляду збережених подібних храмів у Моравії, Угорщині, Польщі дослідники зробили реконструкцію галицької ротонди. Судячи з відносно тонких і малопотужних фундаментів, кам’яні стіни галицького квадрифолію мали досить точно відповідати їхнім контурам, а також бути одноярусними. Повідомлення про споруду в історичних джерелах відсутні, очевидно це свідчить про її раннє зруйнування.

Цей план знятий Ю.Захарієвичем став не настільки документом, котрий показує правдивий стан відкритих розвалин, наскільки спробою реконструкції незрозумілої споруди і тим самим ще більше ввів в оману наступних дослідників. На цю обставину звернув увагу вже і І.Пеленський, відмовившись від спроб інтерпретації пам’ятки. Будовою невизначеної приналежності вважав “Полігон” і М.М.Воронін. Я.Пастернак, посилаючись на те, що під час розкопів “Полігону” були знайдені полив’яні плитки та людські поховання, то це вказує “скоріш на каплицю, аніж на оборонну вежу”.

Вже на початку 1950-х років, коли в Галичі працювала експедиція під керівництвом М.К.Каргера, місце “Полігону” було загублено. В ході розвідки, проведеної в 1978р. експедицією під керівництвом О.М.Іоаннісяна вдалось знову віднайти місце фундаменту, а в 1979р “Полігон” був повторно відкрито Галицьким загоном архітектурно-археологічної експедиції ЛОІА АН СРСР.   

Знахідки з розкопів О.Іоаннісяна взяті на опрацювання до Ленінграду. Він виявив фрагмент білокам’яної водосвятної чаші і поховання. Знайшов аргументи, які вказували на культове призначення споруди.

На даний час територія об’єкта відзначена металевим хрестом, який обминають при оранці поля .

Фундамент церкви Спаса ХІІ-ХІІІст. – це  городище з храмом (можливо з монастирем). Знаходилась на пагорбі Карпиця, поблизу дороги «Камінний вивіз». Ця споруда на відміну від інших відома за історичними та археологічними джерелами. Літопис Руський свідчить, що церква святого Спаса була придворним храмом галицького князя Володимирка Володаревича. Розкопки Л.Лаврецького та І.Шараневича зясували, що фундамент церкви у плані мав форму «дещо видовженого квадрату», розділеного усередині на три нави, які закінчувались зі сходу трьома апсидами. Центральний купол підтримували 4 стовпи. Схематичний план фундаменту і його розміри зробив Ю.Захарієвич. В основі квадрат зі стороною 17м. Загальна довжина плану з апсидами становить 19,7м. ширина фундаментів зовнішніх стін досягає 2,7м, а глибина – 1,4м.

Невеликий відламок стіни , знайдений поруч з фундаментом, підтверджує романську  техніку зведення муру. На деяких  каменях - уламках склепінь, знайдених серед румовища, траплялись останки фрескового розпису. Збереглась невелика ділянка підлоги вимощена трикутними полив’яними плитками трьох кольорів: жовтого, коричневого та зеленого. Плитки залягають смугами впоперек головної осі храму. Крім трикутних, зрідка зустрічались також уламки  квадратних та фігурних плиток. Знахідка частини свинцевого листа вказує на відповідну покрівлю будівлі. При північній стіні фундаменту було ще  в ХІХ столітті віднайдено білокам’яний саркофаг з останками поховання, які ймовірно, слід пов’язувати з іменем Володимирка Володаревича. Під час розкопок 1882р. було виявлено уламки різьблених витих  та гранчастих тесаних колонок, блок зі ступінчастим орнаментом, частину кам’яної хрестильниці, фрагмент кам’яної плити із зеленого мармуру, нагрудні хрестики – енклопіони. Одним із найцінніших предметів, виявлених під час розкопок , була оловяна привісна печатка галицького єпископа Косьми. З одного боку вона мала викарбуван зображення погруддя Богородиці з піднятими руками та Ісусиком на колінах, а з іншого напис церковно-словянською. Знайдена печатка є орієнтиром у датуванні будівництва храму. На час, коли Косьма був єпископом (1165р), церква вже мала б існувати. Припускають, що у ній був єпархіальний архів.

У роки Першої світової війни на пагорбі був опорний пункт Під час копання шанців вояки знаходили поблизу руїн церкви зотлілі сувої пергаменту. Цей факт доказує існування у Спаській церкві архіву та бібліотеки.

Культурний шар містить речові знахідки часів Давньої Русі. Траплялась кераміка трипільської культури. 

Фундаменти церкви Благовіщення ХІІ-ХІІІ ст. - це поселення з храмом. У 1884 – 85рр. професор І. Шараневич та о. Л.Лаврецький на полі В.Фіголя та коваля Мошинського розкопали  фундаменти якогось храму. Його назву встановили за переказами, записаними у 80-х рр. ХІХ ст. І.Шараневичем від паламаря крилоської Успенської церкви Петра Маланія. Назва ця, очевидно, була тільки вказівкою на населений пункт, де знаходилась споруда. Згадка про село з таким найменуванням  міститься в “Актах земських”, які повідомляють, що у 1458р. галицький староста Станіслав із Ходеча продав за 25 гривень опікунство над Крилоським монастирем та селом  Підгороддя і церкву Благовіщення львівському вікарію Романові з Остапович.

Питання про функціональне призначення Благовіщенської церкви є досить непростим. Як відомо, переважна більшість населених, пунктів назва яких пов’язана з релігійними святами чи якимось християнським святим, закладалися навколо однойменних монастирів. У такому разі й сам храм мав би первісно належати цьому монастиреві. Та оскільки археологи  на даний час не виявили ніяких переконливих доказів проживання тут ченців, то вважати Благовіщенську церкву  монастирською  святинею поки що немає підстав.

У 1987 та 1990 роках Благовіщенську церкву ще повторно досліджувала археологічна експедиція з Львівського інституту народознавства ім. Крип’якевича під керівництвом В. Ауліха.

Знаходиться вона на плоскому пагорбі в урочищі “Церквиська”. Фундамент складалися з кількох рядів річкового каменю, викладеного на косо з перемінним чергуванням нахилу. Внутрішні фундаменти амвону та переділки між навою і пресвітерієм були закладені через деякий час після зведення споруди. Знайдені у грубій кладці підвалин куски тесаних блоків зі слідами архітектурної обробки свідчать про використання будівельного матеріалу із руїн інших споруд.

За результатами обстежень уцілілих частин підлоги та понад 3,5тис. уламків полив’яних плиток археологи зробили висновок, що мозаїчна підлога храму була викладена із 6-ти видів різних форм та кольорів. Біля північної стіни фундаменту дослідники виявили частину монолітного саркофагу та численні людські кістки. Серед поховального інвентарю знаходились бронзові прикраси та високохудожня річ давньоруської ювелірної справи – ажурна золота коралина київського типу. Церква була закладена після того, як був знищений пожежею попередній дерев’яний храм зрубної конструкції, який існував тут ще в ХІІ ст. Це було підтверджено археологічно - архітектурними дослідженнями, при яких було відкрито виразні сліди від підвалин. Церква складалася із двох майже квадратних клітей – більшої нави та меншого вівтаря. Судячи з чисельних знахідок окислених крупинок олова в комплексі споруди, вона була перекрита дахом з олов’яних листів.  Об’єкт відзначений металевим хрестом. Фундамент церкви та могильник навколо неї вказують на виразно ремісничий характер цього району. Церква  Благовіщення відігравала важливу роль в релігійному житті Галича.

Фундамент церкви “Вознесіння” ХІІ-ХІІІ ст. Л. Лаврецький відкрив у 1884 році на той час для нього був невідомою восьмикутною спорудою. І.Шараневич заочно зробив висновок, що фундамент подібний за формою та матеріалом до “Полігону” в урочищі “Карпів Гай”  вважаючи знахідку залишками церкви-ротонди Воскресіння, яка, на основі даних вченого, існувала ще у XVIIIст. Київський професор Володимир Антонович, який оглянув розкопи у 1885 році, робив припущення, що  фундамент на Воскресенськім, як і “Полігону” треба відносити до оборонних кам’яних веж. Повторні дослідження нерозгаданої ротонди розпочав Я.Пастернак у 1941 році. Війна не дала до кінця вивчити об’єкт. Однак, Я. Пастернак встиг зафіксувати план каплиці. Брак багатьох даних змусив звернутись до пам’ятки втретє у 1989 році. Розкопки розпочали археологи з Ленінграду, а продовжила експедиція інституту Суспільних наук зі Львова, під час якої було локалізовано залишки кам’яного фундаменту. Тоді ними було виявлено багато давніх поховань. У 1994р. підчас охоронних археологічних досліджень проведених Галицькою слов’яно-руською археологічною експедицією під керівництвом доктора історичних наук, професора В.Барана (м. Київ) та завідувача відділу археології області Б.Томенчука (м. Івано-Франківськ), що мала за мету досліджень продовження вивчення слов’яно-руських  старожитностей давнього Галича. Вчені дійшли висновку, що цей фундамент округлої будівлі, зовнішні контури якої досить розпливчасті й утворюють коло діаметром близько 10м. Фундамент сильно пошкоджений під час оранки та після розкопів 1884 року. Конструкція фундаменту складається з плит маргею, або опоки і річкового каміння на землі та глині. Жодних слідів кам’яного будівництва не було зафіксовано. Археологи зробили припущення, що споруда представляла собою зрубну дво, або триярусну дерев’яну церкву-каплицю, план якої швидше всього був восьмигранним. А матеріал, з якого був споруджений фундамент, вказує на відносно пізній час побудови. Споруду слід датувати ХІІІ ст.                

Після зникнення споруди, цю ділянку використовували як орне поле. Тривала оранка призвела до часткової втрати верхньої пласту культурного шару та часткової втрати самого фундаменту. Територія пам’ятки незабудована. На місці церкви встановлено металевий хрест.    

Фундамент церкви “На Царинці” ХІІ-ХІІІ ст. Місце розташування – підніжжя Крилоської гори, на лівому березі Мозолевого потоку при впадінні його в р.Лукву. Відомості про храм черпаємо за археологічними джерелами. Вперше на цьому місці археологічні розкопки проводив В.Ауліх у 1982р. Він відкрив рештки великого двоповерхового будинку з житловими кімнатами та господарськими угіддями. Тут були фрагменти давньоруської кераміки, цвяхи, заступи, скляні браслети, намисто, кришку від скриньки із зображенням лева. З цього дослідники зробили висновок, що у ХІІ – ХІІІст. в урочищі Царинка було боярське житло.

Виявлений навесні 1986р. крилоським трактористом Я.Федорняком румовища тесаного каміння та двох покришок від саркофагів спокусило археологів розпочати дослідження на “Царинці”. Експедиція львівських археологів виявила тут залишки середньої за величиною але багатою за оздобою церкви, а точніше храму-усипальниці на Царинці. План храму має форму рівнораменного хреста, який видовжений зі сходу трьома апсидами. Він подібний за формою до плану церкви Св. Миколая у Львові (середина ХІІІ ст.), але у внутрішній частині мав ще два окремі стовпи. Загальні розміри пам’ятки становлять – 14,6х18,9 м. Фундамент споруди акуратно викладений у рови річковим каменем на глині. Ширина їх 0,9-1,0 м, а глибина – 0,70-0,80 м. Підлога храму була замощена тесаними вапняковими плитами у поєднанні з вкрапленнями керамічних поливяних плиток. Частина плиток має рельєфні зображення птаха-сирени та рослинного орнаменту. Стіни церкви були дерев’яними, зрубно-каркасної конструкції. У внутрішній частині пам’ятки археологи виявили три вапнякові саркофаги, у двох з яких знайдено останки поховань. Отож, храм був одночасно усипальницею.
     Вчені датують цю церкву другою половиною ХІІ ст. На розкопках було знайдено уламки різьблених та тесаних архітектурних деталей. Це фрагмент надпортальної дуги (архівольта), прикрашеної рослинним орнаментом, частини гранчастих та круглих колонок. Лише один кусочок штукатурки із синьою фарбою дає підставу говорити про можливе тонування стін.

Завдяки археологічним  відкриттям ми маємо на сьогоднішній день відомості про пам’ятки археології галицької землі. Виявленню і дослідженню княжих церков завдячуємо Антону Петрушевичу, Леву Лаврецькому, Ісидору Шараневичу, Леву Чачковському, Осипу Пеленському, Ярославові Пастернаку, а також О.Іоаннісяну, М.Каргеру, О.Ратичу, В.Ауліху, Ю.Лукомському, Б.Томенчуку та ін.

Важливо зберегти їх залишки для наступних поколінь, передати нащадкам галицькі землі у всій величі та красі. Кожен житель та привітний гість має змогу торкнутися минулого княжого Галича, усвідомити його велич і красу. Поважаймо минуле, «копаючи» галицьку землю, пам’ятаймо про обережне ставлення до неї, адже вона може ще багато чого цікавого розповісти, примножити історичну значимість минувшини.

Ростислав Кукула,
молодший науковий співробітник відділу охорони культурної спадщини
Національного заповідника «Давній Галич»