Музейні граблі або Хто винен у проблемах «лаврських» музеїв

Одним з явищ, що характеризує мікросоціум, є «чуття ліктя», коли ти відчуваєш підтримку таких як ти, можеш покластися на них, а вони на тебе, коли розумієш, що ви команда однодумців. Саме так пояснювали мені ще донедавна шахтарі ту особливу атмосферу, якій інколи можна було позаздрити. І якої чомусь нема в колі українських музейників.

Події останнього року показали, що музейна спільнота коли хоче – об’єднуватися може. І спроб таких було чимало. Щоправда, жодна не дала особливих результатів, бо об’єднання завжди мають перманентно-ситуативний характер, не створюючи плід, заради якого все завжди прекрасно починається. Яскравий приклад - Інструкція з обліку та збереження музейних фондів, про яку не згадував тільки зовсім лінивий і над якою працювали мабуть три покоління українських професіоналів. Але кінцевого результату нема, бо одним це швидко стає нецікаво, інші втомлюються тягнути воза, а треті вважають «хай роблять інші».

Саме оця розрізненість та байдужість до «чужої» проблеми у колег призвела до конфлікту, що вирує в стінах Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. В якому з легкої подачі тих же музейників надзвичайно демонізованим виглядає його директор Любомир Михайлина, що нібито хоче залишити музеї без даху над головою.

Чи насправді все так трагічно? Хто винен у кризі професійних стосунків та чи є з неї вихід? І чи всі усвідомлюють, що корінь проблеми в тому, що люди, насправді, не вміють говорити і не хочуть слухати.

Проблема

Як уже неодноразово писав «Музейний простір», історія розпочалась в 2012 році, коли майновий комплекс Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника було передано з комунальної власності міста Києва до державної (на підставі розпорядження Кабінету міністрів України № 1897 і рішення Київради №1286/4724).  Разом з тим на території заповідника лишився ряд установ, як державної, так і комунальної форми власності, майнові відносини яких з заповідником повинні були бути врегульовані згідно чинного законодавства – Закону «Про оренду державного та комунального майна» і Методикою розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу (№786 від 4.10.1995).

За тим же законом всі установи, які «квартирують» на території заповідника (а їх ну дуже багато), повинні були привести свої майнові питання до норми. Частина з них справно дотрималася процедури, але лишилося 6, які з тих чи інших причин цього не зробили і частина інформаційних ресурсів представляє їх як «жертви директорського свавілля». 

Мова йде про 3 музеї комунальної форми власності (Музей книги і друкарства України, Музей театрального, музичного та кіномистецтва, Національний музей українського народного декоративного мистецтва), Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, НДІ памяткоохоронних досліджень та Підприємство по утриманню житлового фонду Національної спілки художників України, яке в пошуках «правди» дісталося країв заокеанських…  

Але повернімося до музеїв…

Своя правда

Згідно «Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу», у випадку оренди державного майна комунальною установою ціна питання формується відповідно до формул і залежить від багатьох чинників, може коливатися від кількох сотень гривень в місяць до кількох десятків тисяч. Цей момент є наріжним у конфлікті, що вибухнув між музеями і заповідником.

В ході якого заповідник наголошує на дотриманні чинного законодавства (укладенні нового договору оренди), маючи правову підтримку з боку Фонду державного майна, Міністерства культури України тощо. Музеї ж нарікають на бажанні заповідника «знищити їх і спричинитися до геноциду культури», а також апелюють до Договору безоплатного користування (позички), що було укладено між Заповідником та музеями ще в 2005 році. 

Тоді договір було визначено як безстроковий, бо і музеї і заповідник перебували у комунальній власності міста і згідно закону й справді мали право на оренду майна вартістю 1 грн. в рік. Сьогодні договір 2005 року не дійсний, він втратив свою юридичну силу (бо майновий комплекс вже не комунальний, а державний).

Адріана Вялець, директор Національного музею українського народного декоративного мистецтва, наголошує, що згідно умов, угода 2005 року могла бути розірвана лише за погодженням обох сторін, чого не було дотримано, тому музей вважає її чинною. Бо згідно статті 15. - "у разі зміни власника майна до нового власника переходять права і обов’язки оренди". Що заперечує Фонд державного майна, не визнаючи угоду дійсною, вимагаючи укладення угоди нової. А нова може бути укладена виключно в рамках чинного законодавства, виключно на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу. Що Заповідник і змушений вимагати.

-         В мене нема на меті когось кудись виселити чи чогось позбавити – бо я не є власником майна. Як очільник заповідника я дію виключно в рамках закону. Відповідно до чинного законодавства всі установи, які перебувають на території заповідника, повинні заключити договір оренди з київським регіональним відділенням Фонду державного майна. Оце й усе. Інакше, якщо нема договору, тоді нема підстав перебування тих установ на території заповідника. А підставою може бути тільки договір!  - коментує Любомир Михайлина, директор Києво-Печерського заповідника.

Музейники ж вперто ігнорують законодавство, дотримуючись тієї думки, яка їм вигідна, але яка неправомірна. Цілком зрозуміло, що ними керує страх опинитися в боргах, оскільки жодних гарантій щодо оплати оренди головний розпорядник коштів –Департамент культури КМДА – їм не дає. Адже Музей декоративного мистецтва має орендовану площу 3440 кв. м., Музей книги і друкарства – 1614 кв. м., Музей театрального мистецтва – 1625 кв. м., оренда яких згідно Методики буде немалою - бо маємо справу з пам`яткою, та ще й у центрі міста.

-          У бюджеті міста, затвердженому на цей рік, немає таких коштів. У нас у стані оренди вже перебуває Музей Павла Тичини, є борг перед Фондом державного майна. Тепер ще 3 музеї на території заповідника... Також є рішення про передачу нам на баланс ще 8 музеїв. А кошти для цього передбачені не були. Тому як виходити з цієї ситуації у правовому полі – поки невідомо», - коментує ситуацію, Тетяна Мухіна-Мрига, начальник Відділу музеїв Департаменту культури КМДА.

Хоча, разом з тим, директор Департаменту культури КМДА Діана Попова анонсує здійснення капітального ремонту та реставрації в кількох музеях, зокрема, в приміщенні Музею-квартири Косенка, який за документами існує вже кілька років, але як музей відвідувачів не приймає…

До слова, в черговий раз не можу не згадати ситуацію, в якій перебуває з 1997 року Музей-квартира П.Г. Тичини, який змушений щомісяця виплачувати близько 16 000 грн. за оренду свого меморіального приміщення, але робити цього не може, оскільки той же головний розпорядник коштів ігнорує цю статтю видатків, через що музей перебуває у постійній борговій залежності, що негативно впливає як на імідж музею, так і на роботу. Така сама доля може чекати й кожен з вищеназваних музеїв, що вони прекрасно розуміють...

Чи є вихід?

Виходом з конфлікту є внесення змін до пункту 10 Постанови Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 р. № 786 «Про Методику розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна», які б дозволили припиниться грошове рейдерство із бюджету в бюджет – встановивши єдину мінімальну орендну ставку для всіх музейних закладів, що зберігають предмети державної частини музейного фонду України. Адже комунальні музеї працюють на державу, а не на окреме місто...

Тільки справа ще в тому, що протягом останніх років про цю ситуацію та вихід з неї говорили лише окремі музейники, які відчували кабалу на власній шкірі, інші ж просто ігнорували, за принципом «моя хата скраю». Бо приймати на себе удари і критику й справді може не кожен. А от взяти на озброєння напад – як найкращий спосіб захисту – це наше все… Хоча життя показує, що біда рано чи пізно може постукати в двері кожного без виключення.

І тут треба бути готовим до об’єднання та спільної роботи на загальну справу. Бо наразі, на зібранні сторін конфлікту, що відбулось в суботу, 31 січня, ініціатива щодо активізації процесу внесення правки до Методики виходила з вуст директора заповідника, заступника Міністра культури – але не присутніх музейників.

Звісно, Фонд державного майна також має свою вже відому позицію, бо високооплачувана оренда – це одне з джерел наповнення державного бюджету і процес внесення правки не буде легким.

Але музейників все це не повинно лякати. Важливо робити і мати мозолі, а не нарікати, не спробувавши і не шукати винних. Бо гуртом – і батька легше бити. А хто стукає – тому відчиняють.

Леся Гасиджак,
для "Музейного простору"